Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братові і без грамоти багато діла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слід ішло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! — і вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.
— Ходімо проходимся, — тихо вимовила Христя.
— Ходімо, голубко, ходімо! Коли б ти знала, яка я рада тобі! Килино! Чи не пора кашу здіймати?
— Ще трохи не впріла, — відказала Килина.
— Ну, ну! Гляди ж мені, пожалуста. Щоб косарі не сказали; ото мудрі хазяйки — і каші не вміють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тільки й сама, гляди, не наший матері такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз і вернемось, — порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.
— Кажи ж мені, Христе, розказуй усе за себе, — замовила Одарка знову, як вони удвох одійшли вже геть од липи і пішли по свіжих покосах. — Не втаюй нічого. Ти знаєш, як я тебе любила і люблю. І матір твою любила, і тебе за рідну сестру маю. У селі, як дозналися, що то ти була у церкві, — Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажіть, будь ласка, Федорові. Як призналася, — каже, — що вона Христя, то мов мені ніж у серце вгородила. Так у той час і подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селі про тебе: "Нічого, — кажуть, видно, вірою і правдою Колісникові служе, що в такі шовки нарядив її". Одні завидують, другі лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе ніхто нічого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила ті шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловік дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", — весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя — похилилася. Іде і, мов граблями, волоче за собою ногами свіжі покоси.
— Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? — повертаючись, питає Одарка. — Хіба воно справді так недобре тобі живеться? Кажи ж бо!
— О-ох! — зітхнула важко Христя. — Що мені казати тобі? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Після того разу, як побувала я у Мар'янівці, як своїми очима побачила своє давне, не найду собі я покою. Усі люди — як люди, у всіх е про що клопотатися, об чім боліти, є те, що тягне до себе, життя скрашає... і в мене не без його. Тільки другі ним живуть, а я — я ночами боюся пригадати... У других воно під боком, а в мене... глибокий яр... непроходимий яр нас розділяє. Я — по сей бік, воно — по другий. І видно мені його, і мане воно до себе, і хочеться мені перейти. Та от і досі тиняюся, не знаходжу переходу. І не знайду, здається, ніколи. Так і тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий... — Христя зітхнула і замовкла.
— Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалієш, за чим шкодуєш?
— Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобі розібрати? Добре тобі, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловік і діточки. А в мене? Оце шовкове ганчір'я, що почепили на мене, щоб я другим очі скрашала? І ніхто тебе не спитає: чи до душі воно тобі, чи по серцю? Носи та тіш другого.
— Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобі шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловіка, дітей?
— Ні, не того! Не того! —замахала руками Христя. — А того, що немає мені притулку на всьому світі.
— Та ти ж живеш — і дай, боже, всякому так жити — і не холодна, і не голодна, і зобута, і зодіта, — умішалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотіла слухати і далі гукала:
— Немає нічого рідного, до чого б я прихилилась, що б мене привітало, гріло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну... Яке діло їй, що та невеличка пташка буде гибіти під листям на дощі. Аби їй було тепло і покійно... Хіба ж це життя, Одарко? Хіба такого життя мені бажалося?
Одарка задумалася. На її білому та повному личку лягла глибока думка, тонкі та рівні брови її зсунулися докупи.
— І як подумаю про те, Одарко, — знову почала Христя, — як подумаю, то не знаю, де б і ділася. Куди мені втекти? Де сховатися?
— Нікуди не втечеш ти сама від себе, нігде не сховаєшся, — похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
Христю наче холодом пройняли ті слова.
— Що ж мені робити, Одарко? Як бути? — боязко замовила вона. — І чого мені досі се ніколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено мені? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова— жінка. Страшна така. З першого разу вона мені відьмою здалася. І сни на мене такі посилала... страшні сни! У Мар'янівці, як сміялися чогось, а вона і каже: "Не смійся, не смійся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". І з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу... Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподіяла мені се?
— Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такі очі, бувають і слова такі. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хіба не можна її відіслати?
— Як же її відіслати?
— Як? Сказала б своєму старому. Невже він тебе не послуха? Він же, кажуть, кохає тебе — душі не чує.
Христя задумалася. Пройшла скільки ступників мовчки. Це ззаду щось залопотіло.
— Мамо! Мамо! — почувся крик дітський. Одарка і Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очі грають.
— Ось і Миколка, — обізвалася Одарка. — Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
Миколка, веселий, підскочив до Христі і протяг руку. Та взяла його за голову і поцілувала у лоб.
— А який він великий виріс! І не пізнати.
— А я вас зразу пізнав! — одказав Миколка.
— О-о! Хіба я все однакова? І не постаріла?
— Ні, не постаріли. А ще мов стали кращі — молодші.
Одарка дзвінко зареготалася:
— О-о, ти в мене розумний! Тільки без шапки бігаєш по сонцю.
— А учитель казав, що по сонцю бігати здорово. Що панські діти бояться сонця, то такі вони і блідні, замлілі. Одарка ще дужче засміялася.
— А що там Килина робе? — спитала.
— Килина уже поздіймала казанки. Жде вас, щоб скликати обідать.
— Так ходімо, ходімо скоріше, — приспічила Одарка, повертаючи назад. Христя собі потяглася за нею.
— Мамо! і тьотя Христя будуть з нами обідати? — спитався Миколка.
— Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообідав косарської каші.
Христя ішла ззаду й мовчала.
— Ви, мамо, попросіть її обідати. Хай вона з нами буде обідати. Та й за ліс попросите... Зря ви що батько казали? — підстрибуючи, плеще Миколка.
— Цисс! — засичала Одарка, і густа краска вкрила її біле лице. Христя глянула на сина, глянула на матір і почула — щось гірке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привітність Одарки, та її ввічливість та шаноба мали за собою якусь скритну надію, котру вона досі не показувала і котру так несподівано розмолов балакучий Миколка.
Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обідати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
— А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пізнав її, я її зовсім не пізнав, — плескав Миколка матері, стрибаючи на одній нозі, коли вони вернулися під липу.
— Геть! Не в'язни, осоружний! — скрикнула мати і сердито подивилась на сина. — Хіба ніхто не знає, який ти брехун? І не пізнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобі діло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'яті або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. — Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
— І трохи не солона! А куштувала, кажеш? — гримнула вона на Килину.
— Я ж мов до смаку солила, — несміло одказала та.
— До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солі! — і по цілій жмені вона бурхнула в той і другий казани.
Хоч потім косарі, зійшовшись на обід, і казали, що каша з сільцею, та Одарка не чула. Зігнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже мені оці діти! Що не задумаєш, як не криєшся від них, а вони зразу усе розплещуть... Ну вже і діти!"
Х
На третій день Колісник вернувся сердитий та хмурий; діло за спаш він програв. "Що воно за суддя? Який він суддя? "У вас, — каже, — нема ні свідителів, ні поличного". Нащо ті свідителі, навіщо поличне? Хіба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совісті! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборів. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! — толкувався він, лаючи і суддю, і лісника, і слобожан.
На четвертий зрана сидів він у світлиці і пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вікно доносився якийсь гомін: чувся чужий чийсь голос і Кирилів.
— Тут такої, парубче, немає, — казав Кирило.
— А мені хазяїн і хазяйка веліли у двір іти і спитати Христі Притиківни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вікна. Підійшов і Колісник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок і держав у руці щось кругле, у білу хустину загорнене.
— Що там таке? — гукнув Колісник.
— Та се парубок з Мар'янівки, — одказав Кирило. — Шука якусь Христю Притиківну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а він одно домагається, що сюди.
— Хто ти, парубче, від кого? — спитав Колісник.
— Та я з Мар'янівки, від Здора.
— Чого ж ти?
— Хазяїн і хазяйка прислали Христі стільників. Ще й наказували безпремінно доставити і самій Христі до рук дати.
— А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала і комерцію завела! Бери ж, коли до тебе, — гримнув Колісник і, повернувшись, пішов у кімнату.
Христя перехилилась у вікно і взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтіли,. сама вона, як огонь, горіла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того світу батько.
— Чудеса з вами, жінками, та й годі! — вернувшись у світлицю, виговорював Колісник. — Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобі то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди наші шагонули. Знай наших! Дивіться, мов, чи пізнаєте Христю? Ось я, ось... Яка уже бісова жіноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий".