Гадаю, не гріх знати, які завтовшки й чорноземи бувають на Україні.
— Але ж,— знов хотів був подивуватися Карналь. Та Пронченко вгадав його слова й повернув їх йому назад:
— До чого тут промисловість, ти хотів сказати, Петре Андрійовичу? То можу тобі повідомити: Зінаїду Федорівну привів до мене секретар по сільському господарству. Вона пішла до нього. За профілем. Ну, а він — безсилий. І ось — просять моєї допомоги. А вже я — твоєї.
— Моєї допомоги? Для тебе, Зінько?
— А хоч би й для мене?
— Чому ж не казала мені про це?
— Не знала, кому казати. Та й ти ж у селі ніколи про свою роботу... Чи ми там знаємо, що ти і як. Академік — ото й усе. А так — Петько як був, так і лишився. Як оце я — Зінька. Та ще в тебе той чорт з-за коміра виглядає.
— Чорт? Який чорт? — весело подивувався Пронченко.
— Це мого помічника у селі так охрестили,— пояснив Карналь.— Я вже його вмовляв, щоб не їхав зі мною, а він затявся. "Ах, ти ж, референт паршивий!" Ніхто не знав, що воно за слово, а десь почули — і відразу заверстали його в лайку.
— Тут вам ніхто не заважатиме, Зінаїдо Федорівно,— повів рукою по кабінету Пронченко,— ні помічників, ні референтів. Щоправда, я. Але вважайте мене посередником. Висловлюйте Петрові Андрійовичу всі свої плани, вимоги, претензії і мрії.
— Чи не забагато на один раз? — хмикнув Карналь, ще не здогадуючись, що від нього може вимагати Зінька.— Я маю відношення до обчислювальних машин, але до колгоспу...
— Цікаво,— спалахнула Зінька, і промайнуло в ній щось давнє, піонервожатське, зухвале й неприборкане,— цікаво, а звідки ж ти взявся, коли не з цього колгоспу й не від цієї землі.
— Ніколи цього не приховував.
— Чому ж так відразу: я до машин, я до обчислювальних! А коли ми попросимо й нам цих твоїх обчислювальних?
— До вас? У Озера?
— А що? Бачив наше нове село? Не подобається? Погано сплановане?
Карналь згадав батьків лист про те, як планували переселення. Звиклі до озерянських просторів, до безмежних берегів, широких левад, нічиїх бугрів, клинців, площ, озеряни ніяк не могли уявити, як вони вмістяться в отому видовженому, але страшенно тісному чотирикутнику степу, де мало постати їхнє нове село. Замість гектарних городів кожному тепер належалася, ділянка на двадцять п'ять соток, тільки й того, що одному могла випасти квадратна, а другому — прямокутна. Але ця проблема відступила перед набагато важливішою: які брати ділянки? Кожен боявся прогадати, пішли в хід заслуги, впливи, знайомства, хитрощі, крутійства, так ніби змобілізовувалося мимовільно все лихе перед тим, як покинути його навіки на старому селищі й не переносити більше на нове місце, але те нове місце все ж таки вибороти ще за допомогою старих, перевірених, установлених віками засобів. Відповідно до того, як хто зумів собі вибороти ділянку під забудову, нове село самими ж озерянами, що мали від природи вигострене почуття гумору, розбите було на три дільниці. Перша, коло колгоспного саду, де побудувалися найбільші крикуни, що захопили собі ділянки найпершими,— Горлохватівка. Та, що довкола голови колгоспу Зіньки Лебедєізої й бухгалтера Федора Левковича,— Лизьківка, натякаючи на нездорову пристрасть деяких до принижень, яких ніхто ніколи не вимагає. Під самою горою, власне, вже на схилі, виставленому на всі вітри, поселитися мали вдови, старі люди, всі позбавлені енергійності чи то від природи, чи щез якихось причин. А що перший там поселився дід Пакілець, то й дільниця та названа була Пакільцівкою і вважалася попервах дільницею людей так чи інакше обділених і покривджених. Найбільше потерпав дід Пакілець, який щоразу ловив Карналя, коли той приїздив до батька, і, пожовуючи свої довгі сиві вуса, викладав свою завжди ту саму скаргу:
— Ось ти, Петрику, в столиці, знаєш усіх великих людей, сам великий чоловік.,. Не перебивай, послухай, що я тобі скажу... Ти, мабуть, не знаєш, і там у столиці не знають, а я, брат, отут по району цілий тиждень фашистську танкову дивізію ганяв! Та ще як ганяв! Як рибу у верші. Вони, значить, фашисти, як ускочили сюди в сорок первім, то зразу що? Пронумерували всіх людей і всю худобу й реманент і всі села попідписували по-своєму. При в'їзді й на виїзді залізні пакільниці повстромлювали, а на них залізні дощечки й написано: село таке-то. Ну, поставили, воно й стоїть. Колись були дерев'яні — то корова почухається, то кінь збрикне, воно й упаде і затопчуть у грязюку. А це залізне. Стоїть, бо ще ж і пригрозили: розстріляють, хто доторкнеться. Підписані ми, значить, усі по-їхньому. Ну, а тут у наші Озера вскакує ціла танкова дивізія. Набилося танків під кожною повіткою, як возів колись було до колгоспів ще. Картоплю всю повикопували, де теля, де порося, все половили, все в казани, варять, жеруть, танки гарчать, димом стріляють, та таким смердючим, неначе тобі з самого пекла. І чую: рихтуються далі рвати навстріч нашим, бо вже наші до Дніпра, значить, зближуються. Отут я'й думаю: як же їх пустити туди оцих за-різяк? Хай уже докопують нашу картоплю та доїдають наших теличок, а ще їм і до нашого фронту? Дзуськи, думаю так собі... І, значить, іду до твого тата Андрія Корнійовича й кажу: дай, друзяко, Петькового ще довоєнного велосипеда, хоч ти його й сховав, та я ж знаю. А мені він — для воєнної надобності. Ти думаєш, дід Пакілець не вміє на велосипеді? Раз ви на фронтах кров проливали, то як це б я не вмів? Отже ж, і зумів! Сів, значить, уночі та як дременув по всьому району! Одна нога тут, а друга аж під Кременчуком! Та дві цеберочки фарби з собою, та квачики. І за одну ніч все об'їздив і все перемалював. І по-їхньому, значить, і на всіх селах понаписував: Озера. До світу й додому вернувся, впав і сплю, а велосипед у соломі, ще й віника ззаду тягав скрізь, аби сліди замести. А дивізія гар-гир, поперла далі. Вийшла, значиться, з Озер, степом ударилася, глянь, а воно ті самі Озера. Вони назад — Озера. Вони вбік — Озера. Вони на карту глядь, зирк, села називаються так і так, а кинуться їхати — Озера та уже! Так тиждень і крутилися по району, поки наші самольоти засікли й розбомбили до цурки. А мені хоч би медаль яку! Ще й тепер на бугор загнали на проживання. Хіба ж це порядок, Петьку?
Чи пасує до такого високого кабінету історія про діда Па-кільця, який цілий тиждень ганяв по своєму району фашистську танкову дивізію? Та Зінька згадала про планування нового села, і Карналь ніяк не міг обминути діда Пакільця. Бо той хоч і скаржився (і медалі не дають, і на сухий горб разом з удовами загнали), але згодом виявилося, що в плануванні було закладено велику передбачливість. На сухому горбі поставлено не саму лиш хату діда Пакільця, а ще й сільську водокачку, так що верхня дільниця нових Озер ставала мовби господарем води, від того, скільки вони споживатимуть води, залежало тепер постачання двох нижчих дільниць. В старому селі цієї проблеми не існувало. Кожен мав свій колодязь, цілковита незалежність і доволі скромні потреби, бо з колодязя не натягаєшся. Кому доводилося поливати капустяну чи помідорну розсаду або тютюн, той знає, яка то каторга,— цяпати з криниці відерце за відерцем та, відриваючи руки, носити воду на грядку. В новому селі— все було інакше. У дворі — колонка. Відкрутив кран — і тече, дзюрчить тобі й на город, і в садочок, і під виноградні лози, бо виявилося, що тут сонця, ніби в Греції, а земля ж така масна, що й банани, мабуть, виросли б, не те що виноград. За-зміїлися по дворах товстелезні гумові шланги, лилося, поливалося, милося, вимивалося, вода своя, чцстенька, прохолодна, з артезіанських глибин, з-під самого споду степу, гріх не покорис-татися, росло все на новому місці так, що страх брав. Садки на третій рік уже давали плід, верби й осокори вибехкали за п'ять років такі, ніби їм було по п'ятдесят літ, зелень била з землі така несамовита, що дехто вже почав з острахом придивлятися до тих темних земних сил, що їх розбуркали люди в своїй невситимій жадобі вирощування. Максим Живодьор, сусід діда Пакільця, виставляючи лікті, висів цілими днями на воротях, цікавий до всього, що діється на вулиці, визирав з зелених гущавин, які шаленіли в його дворі, лаявся: "Так-перетак, пре з землі — світу божого не видать. Хоч бери сокиру та вирубуй!" Але крана ніхто не закручував, поливати не переставав, добували нових саджанців, діставали рідкісні сорти, вже й калину примусили рости на сухому колись горбі, а в когось завелася чорноплідна горобина, той привіз волоський горіх, що, кажуть, відганяє своїм духом з обійстя і мух, і комарів, і всяку нечисть, хвалилися один перед одним небаченими помідорами "буйволами", сині баклажани росли, як глеки, перець завбільшки з Омельків черевик, а відомо ж, що для Омелька шиють за спеціальними замовленнями, бо ні під які державні стандарти його ногака не підходить. І доки розливалася отак буйно й весело вода вгорі, коло самої водокачки, нижні поселенці сиділи біля сухих своїх шлангів і кляли діда Пакільця, закони земного тяжіння і чиєсь підступне планування, яке, виходить, сприяє не здобичливим і нахрапистим, а скромним і затурканим або так званим чесним. Горлохватівка, яка розкошувала колись своїм сусідством з колгоспним садом, тепер проклинала все на світі. Бо між садом і Горлохватівкою пролягла бригадна дорога, і по ній ішла вся техніка, а техніки в колгоспі було навалом: трактори, комбайни, бульдозери, канавокопачі, десятки вантажних машин, автонавантажувачі, самохідні візки, все це вдень і вночі протягом цілого року тільки те й робило, що рухалося кудись по бригадній дорозі, сповнювало хати нещасних горлохватівчан грюкотом, двигтінням, чадом, розквашувало грязюку, збивало пилюку до самого неба, а змити ж нічим, бо Пакільцівка забирає всю воду, аби вже вони там потопилися в ній! Не краще було й Лизьківці, яка опинилася в діловому центрі села. Там школа, магазин, клуб, колгоспна контора, автобусна лінія, що з'єднує Озера з райцентром, магістралі й артерії, теж гуркотня моторів, чад, пилюка і безводдя, як у Сахарі, бо Пакільцівка злочинно насолоджувалася своєю близькістю до водокачки, головне ж: посилалася на дію законів земного тяжіння. Вода тече згори донизу, скільки її дотікає на низ, тим і здобрій.