За цю голову і без коси дають п’ятсот тисяч. Кажуть, сам Ленін зацікавився.
— Бідний той ваш Ленін, — спокійно каже Іван. — Коли б він мав вашу голову… Гадає, що його папери також вартість.
— Це ваша думка. Знаю її давно, — ухильно сказала Маруся, і її бистрі очі загорілись ясністю. — Пане Іване! (Він вперше чує, щоб його так звали). Хочу вам сказати. Ви, бачу, дивуєтеся, що є так глупо. Зжираємо самі себе і не знаємо — навіщо. Чи так кажу?
Іван дивиться здивовано.
— Так! Так, — пристрасно заговорив він, бо йому видавалося. що та жінка, дійсно, тонко чує і бачить його наскрізь.
— Ви хочете, — казала ця дика жінка, — щоб люди стали добрими. А я вам скажу: хай будуть, які є. Треба вірити в дійсність, а тоді прийде ідеальне. На земній кулі нема нічого зайвого.
— Наприклад, блохи, — каже спокійно Іван.
— Ми і тут нічого не знаємо, — швидко каже Маруся.
— Мені вони виразно зайві.
— Вам. Є функції, недосяжні нашому розумінню. Від функції блохи може залежати рівновага світу. І ми цього не знаємо, — казала тим самим тоном Маруся. Іван дивився просто, і на лиці його виринало виразне, ясне здивовання.
— Невже вам неясно, — казала далі Маруся, — що ми, як люди і як народ, виконуємо певну функцію і мусимо бути жертвою свого приречення. Ми причеплені до Росії. Росія була і буде Росія. Кажуть навіть, що і ми її творили. В кожному разі, вона, Росія, хоче бути постійно розп’ятою, щоб з неї стікала кров, щоб тіло її терзали. Колись вони накладали на себе "веріґі", щоб світ спасти, а тепер вважають, що мало самим носити "веріґі". Вони накладають на цілий світ. А ми з вами, пане Іване, повинні тягнутись у хвості на Голгофу, щоб бути розіп’ятими разом з великим російським народом, хоча ні ви, ні я і ніхто з нас ні колись, ні тепер не мали найменшого наміру, пане Іване, бути такими великими мучениками. Але я чула, що ви не хочете жити без Росії. Що вам потрібні великі простори, — Маруся казала ці слова уривно і при цьому поглядала на свого співрозмовника.
Іван мовчав. Здавалося, що в ньому родиться якась думка, яку він мусить висловити. А Маруся ловила момент і била далі в те саме місце: — Коли хочемо волі, мусимо битись. Від Росії мусимо геть. Распутін чи Ленін — все одно. Не жаліти ніякої крові. За удар — два. За насильство — подвійне насильство. З ними треба бути подвійно жорстокими, бо іншої мови вони не хочуть і не можуть навіть чути… Пане Іване!.. — казала Маруся, і зуби її при цьому ціпились.
Іван ніяк не чекав такого. Таке почуття, ніби та жінка тримає молот і гатить ним безпардонно його по черепі. Водяний і Татяна сидять при тому і пильно, напружено стежать. Таня переводить погляд — раз на Марусю, раз на брата. Іван сидить зі своїми патлами, як гора, в ньому чути силу. Під ударами того молота він тільки кліпає очима. "Який він прекрасний", — думає при цьому Маруся. Те саме, але з іншого боку, думає Таня. Що він скаже? — стоїть на обличчі Водяного.
— Хм… — сказав по часі надуми Іван. Пальці правої його руки, що лежали на коліні, поворушились. Витискав повільно з себе окремі слова. — Хм… Кажете добре. Подобаються мені ваші слова і навіть ваші діла. Чув про вас, а тепер бачу. Гаразд! Може, навіть ви піймали справжню рацію, і нам, малоросам чи українцям, дійсно, як кажете, було б краще — геть. Стягти тугіше границі і замкнути замки. Але я питаю: як. За удар два. Гаразд. Коли почнемо рахувати, програємо. — Я, — каже поволі, по короткій перерві, Іван, — ще бувши в Німеччині і спостерігаючи там життя, прийшов, собі на горе, до такого виразного висновку: одного разу всіх переможе і всіх задушить не меч, а розум. І не маса, а одиниці. І не геройство, а творчість. Час меча, панно Марусю, — вибачте, що так вас назву, — вже минув. Надходить час машини. Воювати будуть далі, але тереном бою буде не земля, а небо. Отуди, в стратосферу, підуть змагатись. Тут, на землі, немає місця. І виграють завжди ті, що матимуть більше машин. А є такі, що їх будуть мати.
— То ви проти нашої боротьби? — бистро спитала Маруся.
— Чого така нетерпеливість. — спокійно сказав Іван. — Я вам думку викладаю. Я служив в артилерії і добре знаю математику.
— Страшно цікаво, — сказала Маруся. — І я заскочена. Невже Жуль Верн. Але тепер. Зараз. Треба ж нам… Як вам сказати. Не можна чекати машини… Тепер ще б’ються шаблями.
— О! Спитайте краще того Петрова, що сидить за стіною. Той вам інше скаже. В них там повно глупої хитрості. Чека! Але машина і їх розчавить.
— Ну, знаєш, Татяно. Маєш, кажу тобі, братика… Я!.. Аж стало душно…
Татяна спокійно посміхалась, а Іван замовк. Видно, хотів тікати.
— Ну, ну, ну! Гаразд! — сказала знов Маруся. — Я ніщо інше, як звичайна попівна, і за гітарою та поповичами не мала часу набратись великої мудрості.
— Маленька мудрість — найкраща мудрість, — понуро сказав Іван. — Ви своє робите мудро.
— Але що тут байки! — раптом змінила тон Маруся. — Таню! Треба наших гостей… Чи краще — нашого гостя чимось почастувати.
— О! Я вдоволений, — сказав Іван. — Я зрозумів, що ми себе розуміємо. Квит! — проговорив він ще і встав. Було вже над ранок. Водяний і Таня провели Івана надвір. Там чекав на нього осідланий кінь і провідник.
X
На світанку, поганяючи залізним путом тяжкі морозівські кобили, на хутір з розгону ввігналась верхи Наталка, а за нею Дмитро. Напхані травою коні мали великі здухвини і тяжко відсапували. Біля колодязя дали їм пити і відразу завели до порожньої стайні, що кілька днів зяяла пусткою.
На хуторі був на ногах один Григор.
— Дядьку! — гукала через двір Наталка. — Маєте коні! А Іван прийде пізніше! Канів забрали повстанці!
— А звідки ти знаєш? — питає їй назустріч старий, який щойно скінчив свою ранню, на схід молитву.
— Знаю, — кинула Наталка, побігла до кухні і вдерлася, мов буря, до кімнати Мар’яни. Та ще спала.
— А! Це ти? Що сталось, Наталко? — зірвалась Мар’яна. — А де Іван?
— Нічого не сталось. Жив і здоров. Прийшла до нього, а він лежма лежить. І так мені стало його жалко. Така, думаю, сила жива валяється. Скоро прийде, — закінчила своє Наталка і намірилась іти.
— А де ж він тепер? — швидко питає Мар’яна і збирається встати.
— Десь там з Водяним подався.
— А куди?
— Це вже я не питала. Хан собі їдуть здорові. А Іванові, як прийде, скажіть, що його вітаю і, як буде треба, прийду. Бувайте здорові! — і вийшла.
Зводився міцний ранок з росою, куванням зозулі, що доносилося з самого Гісина, з клекотом чорногузів на другій клуні. Над лугами ще стояли молочні розводи туманів, дикі качки з напругою летіли в напрямку Дніпра.
Кудлай уже кілька разів оббігав знані свої місця. На паркані, що ділить город від двору, в’ється зелене свіже гарбузиння і хрипко горлає огненної барви півень. Ластівки любовно гомонять і в’юнко шмигають попід стріхи. А пасіку вдарило ранкове сонце, і вона, мов кобза, многострунно і дзвінко бринить. Старий Кандор уже натягнув свою сітку на лису голову і совгається поміж вуликами, а трохи нижче Омелянчиха і Горпина, з високо підтиканими спідницями. обкопують молоді гарбузи.
З головного будинку високо вгору здіймається дим і там, у синяві, непомітно зникає.
Хутір ожив і живе, і гуде, і лунає, і кожна жилка пульсує живою кров’ю. Він був тільки поранений. Одне тільки слово — і все довкруги пішло в життєві перегони.
Коло десятої сонний, закоптілий і трохи понурий приходить Іван. Мар’яна зустрічає його на кухні у фартушку. обіймає його заліпленими тістом руками і міцно цілує в колючу бороду. В плиті горить огонь, шкварчить сковорода, збоку шумить самовар. Іван тут же, на кухні, снідає, а Мар’яна про все вряд питає.
Іван розповідає. Мар’яна дивується. Про Таню, про Водяного, про повстанку Марусю і про Петрова.
— Правильно роблять, — каже урочисто Іван. І Мар’яна дивується, бо ще недавно був він іншої думки.
— А між іншим… Знаєш, Іване… Давно вже хотіла сказати… — каже несміло Мар’яна і ціла заливається вогнем.
— Ну. — насторожився Іван.
— Я, Іване, вагітна, — і Мар’яна подивилась кудись у вікно.
— О! — вирвалось раптом у нього, мов вибух. Зірвався, підбіг до Мар’яни, взяв за обидва плеча, сильно дивився просто їй у вічі і засміявся. — Прекрасно! — вирвалось із зарослого рота, а після того він міцно і колюче її цілував. Не сказав, що він уже давно догадувався.
Іван вичуває, що ця вістка глибоко вникає в його істоту і паралізує там утому. Мар’яна каже, щоб ішов заснути, що він же цілу ніч не спав, але Іван на ці слова не реагує. — Я спав цілий день, Мар’яно! Я йду! — І він, дійсно, пішов надвір до колодязя, витягнув відро води, вилив його собі на голову, на плечі, міцно натерся рушником, причесав довге волосся і широкими кроками подався на поле, де Дмитро з Корнієм готувались обгортати ралом картоплю.
Несподівано прибула Ольга. Вона свіжа, щоки рожеві, очі сміються. — В нас знов Україна! — захоплено казала Мар’яні. — Минулої ночі раптом тра-та-та! Бух-бух! Ми зірвалися! Розбили багато шиб. Комісари втекли, пошкоджено будинок Демідова, у школі нема занять, і Василько страх босякує. Він з тим своїм "білим кликом" цілими ночами зникає на Дніпрі. Мама зробила йому нагану і сказала: — Якщо ти ще раз підеш кудись уночі, не пущу до хати. — То що? Я буду жити в курені на острові, як Гек Фін. — Подумайте!
Ольга знає, чого вона прибула. Має вернутись Андрій. Він їй написав такий лист: "Вашій милості, зацній панні і добродійці, доношу покірно, що ваш вірний раб і безнадійно ранений ласкою Амура, після незчисленних років незмірних трудів та пролиття цілих океанів кривавого поту для наук офірованих, прибуде знов у рідні краї та землі, щоб віддатись опіці Вашої милості. При цій також прилежитості уподіблено цілую Ваші кришталеві пальчики!
Амікус Андреас".
Думала цілими ночами, а цілими днями співала, а далі не витримала і ось без перерви звивається біля Мар’яни, а з уст її не сходить слово "Андрій". А коли ввійшов Іван, накинулась на нього, як буря, і цілувала в руду бороду, потім сміялась, як навіжена; а Мар’яна згодом у кімнаті, коли була вже сама з Іваном, заговорила: — Боюся, що Ольга зовсім помотана Андрієм. — А Іван на це: — Буде цікава пара. — А хіба так можна? — питає Мар’яна, і очі її розширяються. — Коли вони захочуть, — відповів Іван, — можна.
Ольга йде на город.