Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Києвi, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, нiхто не зiгрiє йому душi. От i не спить вiн ночами, стоїть бiля вiкна, дивиться, думає важку думу.
I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину бiля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очi, сказала:
"Спи, Святославе, спочинь!"
З
На честь мужiв новгородських, на славу синiв Ярополка, Олега й Володимира, що сiдали на столи кожен у землi своїй, князь Святослав велiв зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й Iскоростеня, а також лiпших мужiв з Гори й Нового города.
Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не палити проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб люди, якi вип'ють занадто медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител.
У Золотiй палатi поставили столи й лави, застелили їх полотном i килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi й на рожнах чи зварену у горнцях — все круто посипане пепером* (*Пепер — перець.) i чябром — веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв — гусей, качок, лебедiв, кур, всiляку рибу, якою багатий Днiпро, — осетрiв, коропiв, сомiв, — рiзне зiлля й овочi — сливи, горiхи, виноград.
Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срiбними корчагами й череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками.
Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити пир. Тут для всiх не вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити князя. А тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi навiть — поставили столи з стравами й медами, пiд ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.
I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi мужi, тiуни, старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли на возах мужiв новгородських i деревських.
Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофундiї* (*Фофундiя — грецьке сукно.) i обоярі* (*Обояр — шовкова тканина.), тканої золотими й срiбними хвилями, з мереживами вподовж пiл, iз золотими запонами, камiнцями, почепили на шиї гривни, золотi чепи.
Воєводи iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами, у шапках з пiдпушками, викладених дорогоцiнним камiнням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з мечами бiля поясiв, у чоботях iз червоного й зеленого хза.
Купцi не хизувались вбранням — всi вони були в темних довгих платнах, тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни — тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота.
Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києвi пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свiй одяг з важких франкських i свiонських гексамитiв, почепили свої гривни, чепи.
Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Вiн увiйшов до палати, коли там було повним-повнiсiнько людей, у бiлому платнi, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князевi не було нiяких оздоб i прикрас, тiльки важка усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами й рубiном та червонi чоботи iз загнутими носками — це й усi оздоби на ньому.
Коли князь iз синами своїми ввiйшов до палати, там усi затихли.
— Чого ж ви замовкли? — голосно запитав князь. Мужi новгородськi знайшли, що вiдповiсти Святославу.
— Желаю на тя пити! — промовив Михало.
— Пий! — сказав князь i взяв зi столу чару, по вiнця налиту червоним вином.
Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж столами й наливаючи чари вином i медом.
— Чого ж не п'єш? — сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.
— Не могу я з такої посудини пить, — промовив Михало.
— Аз якої волiєш? — засмiявся князь, показуючи на столи. — Є чари, а є й корчаги... Вибирай, тисяцький!
— Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, — показав Михало на велику срiбну братину з двома ручками. — Ти почнеш її, я докiнчу, княже!
— Налийте! — сказав князь.
Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовникiв, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i в цьому мовчаннi князь пiднiс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михаловi.
— Пий! — промовив князь.
Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
— Не могу, — рiшуче сказав вiн.
— Чому не можеш? — запитав суворо князь, i в палатi, де досi стояв гамiр, запала напружена тиша.
— Заки ти, княже, — промовив Михало, — випив на нас, новгородцiв, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
— Смiливий ти чоловiк, — зареготав князь Святослав, — а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку!
Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кiлька уполовникiв, пiднiс її до уст i важко, з передихом, але випив до дна.
I тодi забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купцi київськi, мужi новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика — кiлька мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни.
Загомонiла, зашумiла багатьма голосами палата, нiби увiрвався сюди знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi — по довгих страдних днях тихо в городi Києвi, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболiвати про життя своє й дiтей — слава, слава князевi Святославу, князевi київському Ярополку, деревлянському князевi Олегу, новгородському князевi Володимиру!
Князь Святослав iз синами своїми сидить за столом, чує цi крики, але хмiль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чотi, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира — й до кровi стискує уста.
Князь Святослав вiдчуває, що не все гаразд мiж його синами, але розважливо думає, що цьому є тiльки одна причина — молодiсть. Поки молоде — в жилах грає кров. Хiба не був сам таким колись Святослав? А промине молодiсть — i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i дружба буде мiж ними.
У палатi пробували спiвати. На помiст, де звичайно сидiв князь, виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами.
Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава.
— Покличте Баяна! — велiв князь.
А вже вiн iшов iз Людної палати мiж рядами бояр, що розступались перед ним, — сивий, старий, але ставний, мужнiй Баян, у бiлому одязi, з цимбалами в руках.
— Заспiвай нам, Баяне! — попросив князь. Баян зупинився, низько вклонився, але не сходив з мiсця.
— Знаю, Баяне, — посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив його до дна, витер вуси.
— Спасибi князевi, а дружинi слава!
Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на Днiпрi перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв — i нiби задзвенiла хвиля в прибої.
— Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братiв — Кия, Щека, Хорива i сестру їхню Либiдь, про многих князiв наших i про всiх людей на Русi, гей, гей!
I пiд цi слова, пiд тихе вiдлуння дзвiнких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє...
Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося його серце, так болiла душа?
Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя не хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн не одступить вiд нього навiк.
А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед гiркого життя бути тим, про кого мрiяв усе життя, — вiльною, як вiтер, людиною, хоч короткий час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити...
I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова, князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може.
— У великих трудах жили люди нашi, на многi бранi ходили, кiстьми своїми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей...
Князь Святослав слухав, як спiває Баян, слова його западали в саме серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати.
Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi гостi, бояри київськi й воєводи. Деякi з них упилися, i довелося їх вести пiд руки, деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла.
З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала — вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв воюють, а потiм заснув. I тодi його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом i тихо понесли. Вiн спав спокiйно, склавши на грудях жилавi руки.
Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi зайшло сонце, сутiнки обгорнули Подол i передгряддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засийав.
Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не впився, був на пиру в палатi, але не мiг перемогти своєї туги. Коли все на Горi затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню.
Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скiльки треба було б випити цьому богатиревi, щоб поточитись?! Вiн, правда, i сам не давав собi волi, бо знав, що невдовзi мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.
— Як гуляють нашi гостi? — запитав Святослав.
— Зачали добре, — вiдповiв Добриня, — днiв три тепер похмелятимуться.
— Нехай погуляють, — посмiхнувся Святослав. — Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобi, Добрине.
— Знаю, княже, i все зроблю.
— Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, — дивлячись на Днiпро, що мiж темних круч i кiс стелився срiбною стежкою вгору, сказав князь, — будеш ти йому там замiсть мене — правою рукою, отцем.