Князь Володимир стояв над його колискою, теплими очима дивився на своє дитя, але не обняв, не поцілував жони — матері дитини.
У цій безмовній боротьбі між Анною й Володимиром не було виходу й рятунку — марно намагатись палити камінь, горить тільки те, що може горіти, в чому є життя, вогонь. Ідуть роки, і ніщо ніби не змінюється, ростуть сини князя Володимира Борис і Гліб, з часом вони одержать від отця свої землі — Ростов і Муром, цариця Анна, так і не домігшись того, що хотіла, хворіє, змінюється вже й князь Володимир, ось-ось і старість, кінець...
Але холодна, черства, непідкупна рука історії, перегортаючи ще одну, і тепер уже останню, сторінку в повісті князя-василевса, робить її невимовно важкою, надзвичайно жорстокою, печальною...
Власне, іншою вона й не могла бути — ніколи хмара не падає на землю зливою чи градом одразу, вона збирається з окремих краплин довгий час, поволі; ніколи море приском не робиться буремним і ревучим — довго-довго перед тим віють вітри, розгойдуючи хвилі; те, що сталося на схилі літ з князем Володимиром, уготоване було ним самим, його життям, діянням.
4
Все починалось з города Києва, і навіть з Гори... На перший погляд, як здавалося всім та й самому князеві Володимиру, і на Горі, і в городі Києві було спокійно — за високими стінами Гори жило, багатіло, мудро керувало землею боярство, воєводи, на чолі яких стояв великий князь Русі.
Князь Володимир, правда, знав, що всі ці мужі не однакові, — тут, на Горі, жили воєводи й бояри, що прийняли християнство й цупко тримались за нього, деякі молились новим і старим богам, а були між ними й язичники — невдоволені, хижі, злі мужі, які в давні часи чи пізніше втратили свої статки, нових пожалувань не мали, сиділи за високими тинами в своїх теремах, вночі, як тіні, блукали по Горі.
Віддані князеві Володимиру люди — знатні бояри й воєводи — не раз говорили йому про язичників, натякали, що навкруг є багато ворогів, що треба берегти й охороняти його особу.
Про це ж говорили й гречини, що приїхали разом з князем із Херсонеса, всі ті ромеї, які прибули до Києва з царівною Анною, священики, купці, сли, що їхали й їхали з Константинополя.
— У столиці Візантії, — повідали вони, — божественну особу імператора охороняють полки безсмертних, у Великому палаці є етерія — цілі загони скопців, що стережуть його день і ніч, а в фемах є послухи в канцеляріях стратигів, при єпархіях.
Князь Володимир сміявся:
— Що вони охороняють? Адже особа імператора божественна?
— Саме через те, що імператор божественний, його слід дуже пильно охороняти, слухати, дивитись! І ти дивись, княже! У Києві й усій землі Руській є багато ворогів...
І хоч князь Володимир сміявся, на Горі з'явились послухи, княжі очі й вуха були нині скрізь у городі — в передградді, на Подолі, в Оболоні, на всіх дворах.
Це робилось немарне — за стінами Гори, де жили вільні поки що мостники, кузнеці, дереводіли, скудельники, на дворах і землях боярських, де працювали смерди, що мали свої двори, але де все більше й більше ставало і обельних холопів — повних рабів своїх господарів, — там ширились пожежі, татьба й розбої, вже тіуни й ємці ходили по Подолу й Оболоні тільки з гридьбою й зовсім не потикались туди вночі, там чимдалі гостріше й прилюдно ганили воєвод, бояр, тіунів, князя...
Нічого цього князь Володимир не знав — йому сповіщали тільки про пожежі й татьбу, не згадуючи імені князя-василевса, коли ж він і сам, вирушаючи на лови чи в один із своїх дворів, проїжджав у багатому одязі, оточений воєводами й боярами, часто знатними гостями, передграддям і по Подолу, там стояли заздалегідь покликані смерди, холопи, що славословили Володимира-князя, а на всіх концях города чатувала гридьба.
Що ж до головників, татів, паліїв, сволочників, які викопували трупи християн на кладовищах, рубали хрести, Володимир був безжальний... Власне, це робив уже не він, — щоб захистити своїх, княжих мужів і всі ті добра, які давав він за їхню службу (а інакше вони б йому й не служили), князь Володимир заводив нові й нові закони: вбивство таких мужів каралось подвійною вірою й смертю, за вбивство вільного ремісника чи смерда бралась віра проста, коли ж хто вбивав холопа, то не платив нічого за його безталанну душу, а мусив лише відшкодувати втрату раба господареві... Суворим життям жив тепер город Київ: як на небі був бог — владика життя й володар усього сущого, біля нього — апостоли й святі, що діяли словом бога, та ще грішні душі, яким судились огонь і муки, — так на землі були князь, його мужі і велике множество ницих людей, що робили на князя й мужів.
Тільки ж земля не була небом, тут багатий дбав і примножував власні добра, в убогого забирали останнє зерно, холоп-раб гострив окісок і виходив уночі на дорогу, підкрадався до кліті боярина, ..
Так і писався новий закон, на крові нині стояв Київ, великии князь і василевс Володимир твердо сидів на столі своєму.
Більше непокоївся князь Володимир про землі свої — у деякі з них він послав синів, у деяких сиділи свої, місцеві князі.
З місцевих князів Володимир не дивувався — вони з великим трудом платили Києву дань, не посилали вчасно земського війська, хижо дивились на бояр, що приїжджали з Києва на пожалувані їм землі. Час від часу князь Володимир виряджає в ту чи ту непокірну землю дружину, і горе тій землі, далеким українам Русі: сила перемагала й тримала в покорі силу.
А сини як підпирають великокняжий стіл, члени його ж роду, його очі, руки, рідна кров? Вишеслав у Новгороді, Мстислав у Тмутаракані, Ярослав у Ростові, Святополк у Турові... "Діти мої, — посилав їм князь Володимир грамоти, — сидя в Києві, думаю про вас, кріпіте землю отців наших, мудро утверждайте закон, будьте в'єдно зі мною й городом Києвом..."
Але сини гірше, ніж місцеві князі, сплачували дань, тримаючи великі свої дружини, мало посилали земських воїв до Києва, часто не приймали бояр і воєвод київської Гори, бо роздавали землі своїм мужам. І в далекі й близькі землі їхали послухи, очі й вуха князя з'явились по всій Русі.
Так Володимир довідався про те, що діється в недалекому Турові, де сидів князем син Ярополка — Святополк. Воєвода Безрук, який був у Турові правою рукою Святополка, а воднораз послухом Володимира, часто приїжджав до Києва, завжди заходив до князя Володимира, приїхавши ще раз, хотів говорити з ним віч-на-віч.
— Я слухаю тебе, воєводо! — сказав Володимир, коли вони залишились тільки вдвох у одній з палат на верху терема.
— Маю недобрі вісті з города Турова, княже, — повів Безрук.
— Що за вісті, — стривожився князь, — і чому вони недобрі?! Адже ти сидиш там, блюдеш княжий стіл.
— Не один я господар у Турові, князем города й усієї землі є Святополк... Нас ніхто не почує, княже?
— Говори сміливо! Тут тільки я та ще ти...
І Безрук розповів Володимиру, що князь туровський Святополк через жону свою Марину налагодив зв'язок з тестем — польським князем Болеславом — і німецьким імператором Генріхом, які обіцяють дати йому збройну допомогу, а через єпископа Рейнберна — духівника Марини — з римським папою і що Святополк уже готовий, спираючись на воїнство Болеслава, вирушити на Київ, убити його — князя Володимира, захопити Київський стіл, прийняти католицьку віру...
Вслухаючись у кожне слово, яке промовляв воєвода Безрук, князь Володимир непорушне, спираючись на поручні, сидів у кутку палати в кріслі, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальці правиці, що зламав поручні.
— Воєводо Безрук! — Встав Володимир з крісла. — Чи розумієш ти, що сказав? Якщо це правда — Святополк мій ворог, якщо лжа — ти приймеш смерть...
— Княже Володимире, — спокійно і впевнено відповів Безрук, — я сказав токмо правду і мусив її сказати, бо служу Русі, людям, тобі.
6
Пізно вночі земляними, слизькими після недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидів Святополк. Попереду нього, тримаючи голі мечі в руках, ішли два гридні, воєвода Вовчий Хвіст з світильником у руках ступав взап'ять князеві.
— Вийдіть, гридні! — велів Володимир, коли ті, одімкнувши важкий замок, увійшли до порубу, а воєвода поставив світильник на землю. — ї ти йди, воєводо!
Кволе проміння освітило поруб, складені з дубових кругляків, вкриті білою плісенню стіни, покровину з важких тесаних колод, долівку, два пні, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хліб, та ще купу перетертої, зотлілої соломи в кутку.
Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочці й ногавицях стояв босоніж Святополк. Проміння від світильника вирвало з півтемряви його обличчя, низький лоб, перерізаний пасмом довгого волосся, тривожні очі, гострі вилиці й стиснуті уста, заросле щетиною підборіддя.
— От я і прийшов до тебе, Святополче! — дромовив Володимир,
— Бачу! — посміхнувся той. — Дякую, що одвідав, княже Вододимире. Шкода тільки, що зустрічаю тебе не в палатах, а тут, у порубі.
— Це правда, шкода! — зітхнув князь. — Але ще поробиш, — мусимо тут і отак говорити. Він сів на пень.
— Стомився я! Сядь і ти! — запропонував Володимир Святополку.
— Я й постою, — похмуро промовив він. — Мені немає від чого стомлюватись — хіба від дум...
— Про що ж ти думаєш, Святополче?
— Князеві, який учора сидів у палатах, а нині гниє в твоєму порубі на трухлій соломі, є що думати.
— Чому не думав про це раніше, коли хотів підняти смуту в західних волостях Русі, йти з тестем своїм на Київ, вбити мене — київського князя, зрадити віру руських людей, стати слугою папи?
— Зараз я в твоїй власті, — спроквола відповів Святополк, — ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навіщо вигадуєш таке про мене — учора туровського князя, а нині в'язня, кинутого твоєю десницею в цей поруб?
— Марно ти нарікаєш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й воєводи, що чули про твої замишляї в Турові, схопили тебе, привезли до города Києва... Та й жона твоя Марина, духівник Рейнберн, іже були з тобою, нині сказали правду... О люди, люди, всі ви такі, днесь служите одному, заутра другому...
Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потім обернувся до Володимира, й той побачив його запалені очі, закушені уста.
— Що ж, — задихаючись, прохрипів він, — коли все знаєш, скажу і я правду... Слухай, княже Володимире! Це — так! Мислив я з Турова йти на Київ, мислив перемогти твою дружину, а вже вої мої, либонь, не пошкодували б і тебе...