Але ні Ольгу, ні Грабовського, ні Дулембу до себе не викликав. Павло Арсенович та Генрик Адамович пішли до нього самі. Він вислухав їх, сказав, що донос про їхнє спілкування справді є. Навіть переказав зміст, а донощика не назвав. Цього вони, власне, й не чекали, плекаючи надію вчинити суд.
Старанно готували збори, а Ромась вів перемови з керівником лепрозорію, заманюючи його в товариство. У призначений вечір зібралися до Кассіуші. Та суд не відбувся. Михальський, який останнім прибув на зібрання, повідомив: йдучи сюди, він стрів підводу окружного поліцейського управління, котра везла напівживого Гіммера. Фурмани казали, що знайшли лікаря за містечком. Хтось, видно, почастував. Може, й не оклигає, бо голова провалена, а хребет переламаний.
— Шкода-а, — пожалкував Ромась. — Значить, суд переноситься.
— Може, й назовсім.
— Якщо не оклигає.
Прийшовши додому, Грабовський застав у хаті Дабиита. І здивувався: той був веселий, говіркий, ходив без палиці. Тільки коли почув про Гіммера, враз змовк і спохмурнів. Довго сидів ніби опечалений тим, що сталося.
— Невже видужає? — запитав, прощаючись з хазяїном, але відповіді не ждав.
***
Гіммер хворів уперто. Ніби важився чоловік, що йому вигідніше: чи остаточно податися на той світ, а чи звестися на ноги й ще топтати ряст, доки дозволить доля? Знайшовши непритомним, його одвезли в лепрозорій і поклали в окрему палату.
Спершу лікарі і фельдшери колонії рішуче одмовлялися доглядати свого начальника. Довелося навіть втрутитися Кочаровському.
З лепрозорію в містечко щодня приходили вісті. Засланцям їх приносила Ольга, яку одразу ж після нападу на Гіммера було викликано в колонію і запропоновано повернутися на свою посаду. Ті вісті були мінливі й видавалися майже неймовірними: смерть то насідала на Гіммера, то одступала. Якось навіть пройшла чутка, що начальник колонії віддав богові душу, а на другий день уже гомоніли, що він зовсім видужав, завтра чи післязавтра заявиться і перстом вкаже на свого напасника.
Всі ті суперечливі й непевні звістки сприймалися засланцями по-різному. Гаврилови сподівалися помсти, якщо Гіммер виживе. Ромася найбільше непокоїв майбутній суд. Грабовський ждав число "Недели" з своєю статтею. Михальський та Кассіуші, ці нерозлучні книжники, ходили насторожені, переймаючись Ромасевим мстивим настроєм.
Найближче брав до серця чутки Дабиит. При звістці про погіршення Гіммерового здоров'я він бадьорішав, а коли говорили, що воно поліпшується, — супив брови і тяжко зітхав. Мисливець намагався приховати свій стан, але спостережливе Павлове око легко вловлювало все те.
Лиховісне текли дні й ночі також у Кочаровського. Ще б пак: у самому серці його величезного округу такий неприємний, прямо-таки ганебний випадок. Ну, хай би то трапилося в якомусь сусідньому окрузі, в Якутську, Іркутську чи й у столиці імперії. Хай би навіть царський трон завалився.
До всього того йому, вілюйському справникові, жодного діла нема. А це ж скоїлося в нього. Та ще з ким — керівником колонії прокажених, лікарем, який має підтримку в губернаторській канцелярії. До того ж одразу після доносу на політичних.
Хто винуватий, хто скалічив Гіммера? Ясно — політичні. Вони, вони — і більше ніхто. Але викликати їх до себе в управління ніяк не випадає: жодних доказів проти них нема.
Звідкіля б могли знати про донощика? Пред'явиш звинувачення, почнеш допитувати — зразу ж догадаються, що борониш свого лакузу. Ні, викликати політичних не можна.
Крім того, Гіммера міг пригостити хтось із обслуги лепрозорію або навіть з хворих.
Майже тиждень просидів Кочаровський у колонії.
Говорив з лікарями, фельдшерами, допитував козаків, хворих, та нічого не виявив. Городові притягнули до справника декого з мешканців міста, але й те намарне.
Так минуло три місяці. Уже й запахло провесінню: хуги втихли, сніги драгліли, дерева сумно хитали голим віттям і опівдні плакали прозорими слізьми. Ночами тріщала крига на Вілюї, краючи цвинтарну тишу тюрми. Сонце бралося на небосхил все вище та вище, золотаві багнети пронизували понуру тайгу.
Знову прийшла звістка, і цього разу певна: Гіммер таки видужує, а для поправки його повезли в Якутськ. Захвилювалися Гаврилови: будучи в Якутську, де має міцну руку, начальник лепрозорію напаскудить їм. Друзі порадили Костю Семеновичу: сам їдь у Якутськ зі скаргою про переслідування дружини, бийся до кінця, а ми надішлемо колективний протест.
Гаврилов послухався.
* * *
Цього разу Михайло Ромась був більше збуджений, ніж завжди.
Ще здалеку, побачивши Грабовського, махнув йому рукою і побіг назустріч.
— Здоров був, — схопив за обидві руки. — Ти знову хмарний та смутний? А дивися ж — весна навколо! Хай вона й не українська, не така гомінка, а все ж — весна. Знову над чимось марикуєш? Вірші, еге?
— Так. Знаєш, Михаиле, здається, буде нова збірка.
Михайло регоче:
— Не мала баба клопоту та й купила порося. Отак, Павле, і в тебе. Вірші, вірші, статті. Вони, ясно, також потрібні, хай читають люди. Але ще потрібніше щось конкретне, практичне. Розумієш? Служити людям! Взяти хоча б Володимира Короленка, про якого ходять легенди по всій Якутії. Навчав чоловік людей обробляти землю, вирощувати городину. Звісно, все це, з першого погляду, дрібне, майже нікчемне, але необхідне, особливо тут, де господарська культура, якщо вона тут є взагалі...
— А як з твоїм переписом? — питає Грабовський.
— Нічого, посувається потроху. Закінчую. Та є нове діло...
Михайло Ромась, знаючи наближення того кінця, почав було нудитися: за що ж тепер корисне взятися?
І, здається, натрапив. Прочувши, що незабаром збираються відкрити у Вілюйську метеорологічну станцію, він уже ходив до Кочаровського. Чутка ствердилась — станцію будуватимуть. Кому ж нею орудувати, як не йому, Михайлові? Хто тут краще обізнаний з метеорологією і технікою, ніж він? Кочаровський згодився доручити це йому.
Павло не намилується своїм другом. Скільки сили й завзяття в нього! Який він до всього практичного вдатний. Коли б ту силу й енергію йому, Павлові.
***
У Павла справи також посувалися — збірка віршів, про яку казав Ромасеві, таки складалася. Повільно, але визрівала. Уже й заголовок її окреслився — "З півночі". От би справді сказати людям слово про цей суворий край, про тутешнє життя.
Ех, життя, життя! Куди пливеш ти, де русло твоє, яке майбуття в тебе?
Перо шарудить, нашіптуючи весняні мотиви:
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода,
Все мертве ожива.
Веселе сонечко блистить,
Проміння щедро ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки...
А груди думонька стиска;
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки
Поклавши ручку на стіл, виходить з хатини. Довго стоїть за порогом, оглядаючи тайгу, що тулиться до берега Вілюя. Непривітна зараз вона, якась злиденна й насуплена, аж смутком повіває, наче після пожежі.
То ж там, на Україні, зараз уже одцвіли сади, поля ряхтять квітами, люди майструють, нагострюють сапи, коси. А тут тіль-тіль розворушується земля. Та й повільно ж, мов тюрма. А для чого в цьому краї тюрми? Достатньо запроторити людину сюди — і вона вже в тюрмі, хоч і незамкнутій.
Добре колись казав Микола Ожигов — як звідсіля втечеш? І куди? Взимку замерзнеш серед снігів, а влітку — пропадеш у хащах та болотах. І влітку і взимку — хижа й голодна звірина. Страшний край.
А люди як люди — і там і тут. Їхні радощі й болі, думи й праця. І мрії про щастя. Дабиит ловить звіра. Байбал прагне подолати одвічну мерзлоту, одігнати тайгу, здобути людям родючу землю. Балбаара збирає насіння всілякої городини. А он десь, зовсім поблизу, наче за стіною, чути, як і в Охтирці чи Харкові, дружний перестук сокир, молотків, повискування пилки.
Він добре знає, звідки все те долинає — з будівництва купців Розторгуєвих, де Байбал і Дулемба заробляють нужденні копійки.
Вони, купці, квапляться, хочуть ще в цьому році розгорнути промисел. Риба, м'ясо, хутро. Готуй свої руки, Дабиите. Ніколи вже не розігнеться твоя натруджена спина, Байбале...
Грабовський уже не раз ходив на будівництво Розторгуєвих. Придивлявся, як споруджуються будинки.
Він знає багатьох з тих, що тут працюють, — і росіяни, і чукчі, й українці, і ескімоси, а найбільше — якути. Учора був свідком нещасного випадку: коли висаджували на стіну масивну балку, вона зірвалася і чотирьох теслярів покалічила, а Киргиелей наклав головою.
Учора ж таки поховали сердегу. Просто запорпали в землю — та й усе. Просили люди Розторгуєва змилуватися на похорон, але дука відмігся: сам, каже, винуватий, роботу мені затримав.
Книга четверта
БІЛЬ У СЕРЦІ
Броджу, тиняюсь, мов потороча,
Тужу день божий — ввечері, вранці...
Чи ж приголубить душа жіноча
Хоч на хвилинку, хоч наостанці?
Стою, питаю... Нема ні гуку...
Мутиться розум, слабіють сили ..
П. Грабовський
1
Уже понад тиждень минуло після від'їзду Гаврилова в Якутськ. Тоді, як удвох ішли з берега, випровадивши Костя Семеновича, Ольга просила не цуратися їхньої господи, навідуватися.
Він обіцяв, та своєї обіцянки не виконав. Чи не нагнівалася, чи не зобидилася? Можливо. Бо ж сама не заходить до нього. І якщо нагнівалась, то справедливо: скільки сил оддала, рятуючи його від різних недуг, і нічого за ті послуги не бере. З його боку вийшло таки нечемно, негарно і нелюдяне.
Але хіба він не відвідує тому, що не хоче, зневажає? Ні, ні! Відчуває і добре розуміє: як піде, то не вгамує свого серця. Воно здолає і його, і її. Так, так, — здолає.
А чи має він моральне право кохати Ольгу? Надійка була вільна, як птах, ця ж заміжня, з родинними обов'язками, хворим чоловіком. Ні, не має права. До того ж йому ще не відомо, чи кохає вона його.
Тому не ходив усі ці дні до Гаврилових. Не хотів також людського поговору. Сподівався, серце охолоне, вгамується. А воно...
Учора побачив Ольгу з вікна козачої школи, коли проходила вулицею, і знову весь спалахнув. Довго після тогo блукав по місту. Хотілось зустріти її, і боявся. Навіть придумував собі різні ситуації несподіваної зустрічі, їй загрожувала небезпека, він рятував її...
Прийшов додому за північ. У сінях знайшов записку. Прочитав уже в хаті, при свічці: "Хотіли бачити Вас, та, на жаль, не застали.