Коли ж він схвально відізвався про автора, Ян, до того завжди стриманий, вибухнув і назвав письменника курвою: той не підтримував відокремлення Словаччини від Чехії.
— Чому ви, українці, миритеся з російським пануванням? Ми, словаки, все одно здобудемо волю і побудуємо власну державу, а ви так і залишитеся другосортним народом? Ось, наприклад, ти сам із Конотопу, а скажи: хто написав "Конотопську відьму"? Кажеш, Котляревський... Бач, не знаєш, що насправді, Квітка-Основ'яненко.
— Яка різниця: чехи, словаки. Ми взагалі не розрізняємо, хто руський, хто українець, а хто грузин чи вірменин. Ми всі розмовляємо російською, читаємо Пушкіна, Толстого і Достоєвського.
— А ми — не чехи, ми — словаки. Ми хочемо спілкуватися словацькою мовою. Хоча насправді я маю друга з Карлова університету, він хоч і чех, але дуже переживає з приводу вашої окупації. Казав, що якщо таке станеться, він спалить себе прямо під королем Вацлавом. Може, і я вчиню так само... Ось, візьми на згадку томик Павола Гвєздослава. Це наш найвидатніший поет, подібний вашому Шевченку.
Дядько Густав попрощався напередодні. Востаннє пригостивши приятелів пивом, він нагадав прохання знайти в Одесі капітана Баштаника і передати йому лист. Признався, що й досі не визначився, чи зустрічати радянське військо квітами, чи йти в партизани. Насамкінець вручив Льоні двісті крон і пішов.
— Нарешті, погуляємо, — сказав Льоня і трепетно похлопав праву задню кишеню новеньких джинсів, туго набиту листатими сотенними купюрами.
— Скупимось у Празі: там ширший вибір і все дешевше, — підказав Гриша.
Як гарно тут, у Чехословаччині! Нам би так, — розмріявся Павка.
Не знали хлопці, що тієї ночі у Москві засідатиме Політбюро Комуністичної партії Радянського Союзу, яке прийме "історичне рішення", і вже вранці Міністр оборони маршал Гречко збере на робочу нараду найвищий армійський генералітет.
— Уночі відбулося засідання Політбюро, яке прийняло рішення входити до Чехословаччини, не остерігаючись навіть третьої світової війни. До операції залучаємо тридцять дивізій — майже півмільйона солдатів і офіцерів військ держав Варшавського Договору. Безпосереднє керівництво операцією покладено на командувача родом військ генерала армії Мегрелова, — зосереджено сповістив маршал.
— Товаришу міністр, та ми. та ми вчасно. ми рознесемо їх вщент до бісової матері!
— Спокійно, генерале.
— Товаришу міністр, сім моїх дивізій завжди готові пошматувати будь-кого!
— Конкретно стосовно 98-ї дивізії...
— Докладаю. Дивізія готова до висадження парашутним способом. Не пізніше, ніж за дві години після отримання сигналу.
— А що скаже стосовно боєготовності чехословацької армії генерал Макаров? Ви ж там з ними здружилися, чи не так?
— Ніякої бойової підготовки не ведеться. Політичне виховання особового складу занехаяне. Солдати звичайно ночують по домівках, стирчать у барах і пиварнях. Багато-хто з офіцерів і генералів невдоволені Дубчеком і взивають до нас якнайшвидше навести у країні соціалістичний лад.
— Ну, тоді, як кажуть, — з Богом. Нараду закінчено.
У коридорі командувач в торкнувся плеча командарма Макарова.
— Ты всё понял, Саша?
— Так точно! Филип Васильевич.
— Ну, и как ты понял?
— Будем действовать решительно.
— Драть их всех надо и фамилий не спрашивать. Вот, что надо! — підправив командувач і на підтвердження своїх слів погрозливо пукнув.
— Так точно, товарищ генерал армии!" — командарм витягнувся у стойці "смирно".
У Празі одеську групу розмістили у студентському гуртожитку на лівому березі Влтави у районі Сміхов. До середмістя гості добиралися трамваєм. Зранку їм організовували екскурсії, а по обіді вони, розбившись на купки, вешталися по магазинах. Аби не дратувати публіку уніформою, усі швиденько переодягнулися в обнови. Гуртом відвідали славнозвісні пиварні: "У Каліка", де за легендою любив відпочивати бравий солдат Швейк; "У Флєку" — найстарішої пивоварні Праги, де подавали унікальне саморобне пиво і смажені поросячі ніжки до нього. Пригощалися за довгими дерев'яними столами, разом з усіма національностями впереміш:поляки, східні і західні німці, мадяри, шведи, англійці, французи, — хто тільки не трапився! Балакали кожен своєю мовою, і всі розуміли про що йдеться. Скільки де заробляють? Чиї дівчата красивіші? Хто краще співає: Том Джонс чи Карел Гот? З кожним келихом взаєморозуміння покращувалося і покращувалося, і ніхто не торкався політики. На третій день їм показали Градчани, собор святого Віта і "писающего мальчика" — символ свободи і демократії.
Ближче вечора, коли інші відправилися відпочивати, Гриша, Льоня, Павка і Славко, сплативши за вхід по тридцять крон, шмигнули в нічний бар. Ліфт опустив їх у модернізовану погребицю. З мебльованого величезними дзеркалами вестибюля, у притушеному світлі стінних торшерів заманливо проглядався яскравий майданчик, оточений м'якими ложами. У глибині залу на примості, ліворуч від шинквасу, стояли барабани.
— Щось я не побачив виходу, окрім ліфту. Якщо схочеш, так і не вискочиш, — затурбувався Льоня.
— Нічого, розрахуємось, як люди, — Павка ляснув себе по кишені з грішми.
Почтивий розпорядник усадив четвірку праворуч від входу, на узвишші, звідки оглядався увесь зал. Молоденький офіціант у довгій малиновій фартушині вручив кожному товстезне меню у червоній глянцевій палітурці. Гриша склав книжки купкою, не роздивляючись:
— Нам воно не ні до чого.
Насправді із замовленням він визначився ще в Одесі: один і одна десята літра італійського вермуту "Cinzano" і три блюдечка солоних горішків.
— Вісімнадцять градусів і лише сорок п'ять крон; вистачить на всю ніч, — запевнив він.
Офіціант відкоркував обгорнуту рушником пляшку, накапав у бокал і подав Гриші. Понюхавши і лизнувши, той схвально кивнув.
— Павук, ти що, спати сюди прийшов? — скомандував Льоня.
Із старого шкіряного портфеля, в якому Гриша звичайно тримав гуртові документи, Павка витягнув четвертинку "Московської" і подав Льоні розливати.
— Клятий німець: так і зиркає, так і зиркає! — поскаржився той, ховаючи порожню пляшку.
За сусіднім столиком, що стояв трішечки вище, гуляла трійця: імпозантний чоловік в бордовому піджаку і дві жіночки. Одна, — руда, білошкіра і ластата по усьому глибокому викоту чорної сукні. Тонкими фіалковими губами і помальованими синім очима вона нагадувала парижанку з картини Огюста Ренуара. Друга, — пишноволоса чорнявка у червоній шкіряній сукні. Кароока, чорноброва, з довгими пухнастими віями і гаряче-червоними губами, вона скидалася на Клеопатру. Подруги палили довгі тонкі сигарети і щось поміж собою шепотіли.
— Недобитий німецький буржуй. Як дав би в лоба, — підтакнув Павка. Глянув на свій стіл і з жалем додав: — Могли б і тушонки прихопити...
— Ти що, Павук, жерти сюди прийшов? — докорив Гриша.
Заграв оркестр і насередину вийшли перші пари. На протилежному боці майданчика нудилися три шоколадні білявки. Вони теж не шикували: обходились кавою і попільничкою.
— Бачте, як зиркають у наш бік! Пішли до них, — запропонував Льоня, і прихвативши з собою незайманий шкалик, брава трійця рушила впоперек майданчика.
Рудоволоса сусідка танцювала з "Буржуєм", а "Клеопатра", залишившись сама, палила довгі сигарети і раз від разу прикладалася до бокала.
Павка нишком на неї зиркав, не наважуючись запросити. Він сидів пеньком, палив "Приму" і придивлявся до музикантів, які видалися йому знайомими. Точно! Вони гастролювали в Одесі, у літньому театрі, у складі джазу Густава Брома! Тоді ще його виперло на сцену з квітами, яких він нарвав із найближчої клумби, і співачка — її звали Ярмилою — поцілувала його у щоку. Музиканти пішли на перерву, і публіка розійшлися по столиках.
— Ви, бува, не з Радянського Союзу? — раптово запитав "Буржуй" російською.
— Ну? — перепитав Гриша.
— Мене зовуть Павел. Я — член комуністичної партії Австрії, чемпіон Австрії з боксу і маю друзів у Радянському Союзі. У чвертьфіналі Олімпіади в Мельбурні я програв вашому Валерію Попенченку. Ось ми разом на фото.
Валерій Попенченко був кумиром радянських любителів боксу, тож Гриша, сам першорозрядник, виколупав з портфеля півлітрівку і розлив на усіх.
— За дружбу! — проголосив австрієць і представив супутниць: — це моя наречена Хільда, а це її дружка Марта. Ми тут автомобілем у шлюбній мандрівці. До речі, у мене машина Волга.
— Жінки розмовляють по-російські? — поцікавився Павка.
— Анічичирк.
Австрієць пішов до шинквасу і повернувся з двома пляшками "Столичної", ще й у супроводі трійці музикантів: трубача, тромбоніста і саксофоніста.
— Я сам граю на саксофоні, а Павка — тромбоніст, — Гриша налив музикантам по щедрій чарці. Про Одесу вони зберегли найкращі спогади , і Павка поцікавився співачкою.
— Ярмила скурвилась, — засміявся трубач. Допивши, музики перейшли до іншого столу, а "Буржуй" звернувся до Павки:
— Марта цікавиться, чому ти такий зажурений?
— Я сумний, бо ніколи в житті не матиму такої чарівної жінки, як вона.
Павел переклав, Марта розсміялась і запросила закоханого танцювати. Саксофон надривно виспівував "Ноктюрн Гарлему"... Красуха притиснулася грудьми і дозволила Павці зануритись обличчям в пишне волосся. Він лизнув їй вушко. Вона ще щільніше припала до нього, і вони, не звертаючи на рвучкі ритми, повільно колихалися на місті усі п'ять танців.
Тим часом навколо їхнього столика здійнявся ґвалт. Місцевий парубок присіпався до австрійця за те, що йому танцювати з Хільдою він відмовив, а темношкірому хлопцю не заперечив. "Який же ти австрієць!" — галасував він. Як комуніст-інтернаціоналіст Павел спробував угамувати молодика, але той почав розмахувати руками, і йому на допомогу підскочили ще двоє. Їх перестріли Гриша з Павкою. Їхні міцні статури і покривлені носи самі по собі вже викликали повагу, а до них ще приєдналися двоє з порожніми пляшками у руках. У закладі запанувала тривожна тиша. Оркестр з ні того ні сього завів Гімн Радянського Союзу. Австрієць, опустив руки, витягнув їх по швах і на повний голос заспівав німецькою. До нього приєдналася публіка, і тільки одеська четвірка, не знаючи слів, мовчки роззявляла роти.
— Ти диви, тут усякий наш Гімн знає, — здивувався Льоня.
— Так це ж усі наші туристи! Просто переодяглися в іноземне, — вигукнув Славко.
Нападники відступили.