Дійсно, що Медже дорожча від стригунця, але ж вона йому вже обридла.
— Тисяча дзяблув! Згода! — вдарив він кулаком по столу. — Здавайте карти!
Грали довго, плутали: Медже кілька разів переходила з рук у руки. Свиридович куняв. А Бурдило вже протверезився і бачачи, що хазяїн куняє, спритно пересмикнув карти. І Медже знов дісталася йому. Тоді Бурдило кинув гру і, удаючи п'яного, виліз з-за столу.
Вранці Свиридович покликав Медже. Він лютував на себе, на гостей, на весь світ, ледве встиг похмелитися і після безсонної ночі здавався брезклим і старим.
— Поїдеш з паном Бурдилом, — похмуро кинув він. — Житимеш у нього. Будь слухняна, працюй, і взагалі...
Медже пополотніла. Бона зиркнула на Бурдила, впіймала його огидну всмішку і з жахом і розпачем кинулася до Свиридовича.
— Не продавай мене, пане! Я працювати буду, як два ішак. Я килим вмію ткати. Гарний, як у Харасан. Не продавай!
— Пізно надумалася... Треба було вчора просити. Та пан Бурдило тебе не скривдить, — буркнув він незадоволено.
Медже дивилася на Свиридовича, стискала руки під підборіддям, а губи їй кривилися гіркою всмішкою.
— Така вже тобі, татарочко, доля судилася,— солодко зашепелявив Бурдило. — Не плач. Кохала Свиридовича, покохаєш і мене. А я тобі червоні чобітки справлю. Сап'янчику. Плахту. Запаску. По-нашому причепурю.
— Візьми собі все, що я тобі подарував, — великодушно кинув і Свиридович. — Ну, довгі проводи — зайві сльози. Іди. збирай свої речі.
І коли Медже вийшла, самозакохано додав:
— Люблять мене жінки, як мухи — мед. Спочатку дряпаються, як дикі кицьки, а згодом... Ну, що ж, — чоловік я молодий, здоровий. Чого їм ще треба...
Хоч так помстився він Бурдилові за свій програш. А Медже вийшла, на ганок і знесилено притулилася до стовпа. Ще лихо. Ще неслава і мука... Тут принаймні міг її відшукати Максим, коли б роздумав одружитися з якоюсь там киянкою...
З розпачем кинулася вона до старого Ничипора, до підсусідків і челяді, всіх благала розповісти Максимові або хоча б Терешкові та іншим молодикам, що продав її осавул старому Бурдилові і що Бурдило забирає її до себе на хутір.
Потім побігла на могилку свого немовляти.
Була неділя, південь. Всі мешканці хутора вийшли проводити татарочку.
— До Києва везе тебе старий пес, — сказала їй пошепки баба Палажка.
— До який Київ? Де Сагайдак-бей? — перепитала Медже, мимоволі здригнувшись.
— А якого ще тобі треба? Один Дніпро-Славута, одне місто Київ на білому світі, — нібито образилася баба Палажка.
— Ну, годі, баби, перешіптуватися! Сідай, Медже, на коня, — по-хазяйському гукнув Свиридович.
Медже мовчки пригорнула стару бабу і стрибнула в сідло. Палажчині, слова збентежили і приголомшили її. До Києва... Туди, де Ахмет, де Максим... І, замість сліз і розпачу, бліда радість засвітилася в її очах, наче повабила її на болоті мінлива блимавка.
Дорога йшла степом. Вітер гнав рудою рівниною сухі м'ячі перекотиполя. На курганах пильною сторожею сиділи чорні граки, а в сонячному, але вже холодному повітрі пливли срібні пасма павутиння. Напівзаросла дорога яскраво зеленіла подорожником, та де-не-де стирчала на роздоріжжі підсліпувата, подзьобана віспою століть страховита кам'яна баба.
Надвечір замайоріли в далині піски дніпрових урвищ.
— Там хутір? — спитала Медже, вказуючи на ріденькі тополі і білі хати, розкидані навколо них.
Вона не йняла віри ані собі, ані Палажчиним словам.
— Як-то хутір?! Це ж Черкаси, — буркнув Кизима. — А за ними Дніпро. Байдаками дістанемося до Києва.
І не знав, не розумів, чому так світло і по-дитячому радісно всміхнулася бранка. Дев'ять днів вигрібалися навпроти води дужі молоді веслярі, і на десятий день побачили на обрії золоті куполи Печерського та Видубецького монастирів, а надвечір увійшли в гирло Почайни і пристали до берега.
У дорозі, на людях, Бурдило тримався суховато, але тільки Медже опинилася з ним віч-на-віч у хаті, як Бурдило одразу розм'як.
— Не треба! Я прохай, не треба, — відбивалася Медже від його огидних обіймів.
— Та чого ж ти, голубонько! Дай мені свої губоньки, дай оченята, — задихаючись, шепотів Бурдило і бризкав слиною.
І це сюсюкання і приказування були їй огидніші від болю, лайки і батогів. Медже здавалося, ніби якийсь велетенський смердючий спрут охопив її своїми щупальцями і крізь шкіру висмоктує її молодість, бруднить, обпльовує її, обліплює своїм драгливим слизом.
Медже рвонула і ліктем з усієї сили ударила Бурдила. Руки його враз розтулилися. Медже кинулася в куток, забилася в нього, і в темряві хижо блимали її налякані, розширені жахом зіниці. Бурдило витирав скривавлені губи й мочулясту борідку і випльовував свій останній зуб.
— От гадина! — сичав він несамовито. — Прикидалася тихенькою та лагідненькою, a така насправді звірюка. Ну, почекай!
Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п'яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.
Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.
Навіть у свята не було відпочинку.
Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.
Думку про Максима відганяла Медже, як спокусу. Вона намагалася запевнити себе, що він став їй байдужий, але вдень і вночі неясна тривога — чи то страх, чи то бажання зустрічі — томила їй серце проти волі розуму. Червоніючи і докоряючи собі самій, розпитувала вона джур і Бурдилових наймитів, де живе Сагайдак-бей, в домі якого "крутиться cтepво Максимка".
Але щоранку робота заливала її своєю повіддю, затопляла свiдомiсть, почуття часу, висмоктувала всі сили й думки, і коли Медже ставила на мисник останню миску і розвішувала на жердинах останні мокрі ганчірки, надворі вже синіла місячна зимова ніч, і нікуди була їй іти у чужому невідомому місті, де білі мазанки-хати рано заплющували зіниці, наче засипали до ранку.
І знов падала вона на ліжко з мрією хоч на мить видертися другого дня з цієї клятої хати.
Несподіваний випадок став їй у пригоді.
Бурдило поїхав до Білої Церкви, а до куховарки з'явилися родичі і заповнили кухню і двір лунким дитячим вереском, гомоном і тютюновим димом. Куховарка вирішила добре почастувати гостей і влаштувати пиятику, а щоб Медже, бува, не бовкнула чого зайвого, послала її до куми на Куренівку з кошиком яблук.
Йшла Медже білою сніжною вулицею, серед заметів, наче серед кучугур іскристого цукру, і коли хтось траплявся їй назустріч, сором'язливо ховала обличчя в хустку. За яку-небудь годину виконала вона доручення і, хоч як запрошувала її куховарчина кума відпочити і випити чарочку, Медже помчала додому, щоб стара не дорікала їй за довгу відсутність.
Морозний вітер прохоплював мерзлякувату татарку. Вона майже бігла, щоб зігрітися, і все глибше й глибше засувала у рукава закляклі руки. Але щохвилини крок її ставав повільніший, і, побачивши стрімку стріху Бурдилову, Медже зупинилася.
Що робити? А що, коли це єдиний випадок довідатися про своїх? А що, коли десь тут поруч, мабуть в одній з цих хат, сидить тепер її рідний брат? Адже ж він зараз не може рибалчити, бо Дніпро взявся скляною коркою, крізь яку вже ніяк не закинути невід.
Але де і як його відшукати? Чимало разів намагалася Медже довідатися про нього в Бурдилових пахолків, але вони або жартували або дражнили її і не вірили, що не чоловіка і не коханця шукає татарка на чужині.
Довго стояла Медже на роздоріжжі і безпорадно оглядалася. Назустріч їй ішов старий довгобородий піп.
"Козацький мулла", блимнуло в голові татарки.
Вона полохливо зійшла з дороги, притулилася до сніжної кучугури і закрилася хусткою.
За попом пройшла баба і на боязке запитання щось буркнула неприязно. Потім пройшла ватага парубків і з реготом і дотепами зачепила татарку. Медже кинулася від них до чиїхось воріт і довго не могла отямитися з переляку і не помітила, що простує їй назустріч огрядний, виголений католицький патер в пишній шовковій робі.
— Євнух, — зраділа Медже і кинулася до нього.
— Не знаю, що тобі й відповісти, — відповів патер на її плутані слова. — Татари живуть он там, за Уздихальницею, а цехові рибалки — на Оболоні. Як, він, твій Ахмет, — цеховий, чи ні?
— Не зная, — розгубилася Медже і, раптом зрозумівши, що він каже, захитала головою і радісно і поквапливо.
— Так! Так! Він приймав реван [283]. Цеховий він.
— Ну, то йди собі до Оболоні, — вказав їй патер на вузенький завулок і рушив далі, по-жіночому підтримуючи сутану.
Медже кинулася до Оболоні. Довго блукала колінкуватими вуличками, аж поки хтось вказав їй хату, де жив єдиний у Києві татарський рибалка.
На стукіт Медже вийшла чорноока жінка у домотканій сорочці й корсетці, як у всіх киянок. Вона запросила її до хати, з великою руською піччю і татарськими міндерами вздовж стін, і розповіла, що Ахмет справді жив у них з півроку, але восени, коли почалися заморозки і пішло Дніпром сало, поїхав додому з чумацькою валкою.
Медже дивилася на господиню і наче не розуміла її.
— Але... коли ж він повернеться? — нарешті видушила вона.
— Зовсім поїхав. Додому, до Чабан-Таша, — повторила татарка. — Та це і є його сестра?
Медже не відповіла. Сльози здушили їй горло, і вона впала обличчям на міндер, наче перед труною.
— Кисмет, — співчутливо зітхнула татарка. — Отак завжди буває бідній людині... А він частенько згадував тебе, думав знайти, викупити. З чумаками поїхав, бо самому надто вже небезпечно.
Медже мовчки ридала і не бачила ані кухля бузи, що подавала їй господиня, ані її чоловіка, що здивовано зупинився на порозі.
— Це Медже, сестра Ахметова, — пояснила господиня.
Медже натягла на себе хустину і нічого не могла вимовити крізь сльози. Рибалка відвернувся і заговорив, дивлячись у вікно:
— Не плач, джаним. Поїхав Ахмет, поїдеш і ти. Навесні підуть чумаки до Перекопа, або каравани – до Каффи. Ми тебе вирядимо. Ти тільки сухарів наготуй собі торбинку, а вони тебе за три гасени залюбки заберуть.
— Нема в мені ані парички, — видушила Медже і звелася на ноги.
— Куди ж ти, справді...