Наче ягняток під ніж, — ридала Шафіге. — Аллах, аллах, нащо така мука?!
— Нащо? — палко схопилася Олена. — Щоб мурзам та беям було солодше. Щоб аги та різні хабарники сито жили. Невже, тіточко, не бачите, що скрізь, по всьому світу — одне: бідні люди сльозами вмиваються та суху скоринку гризуть, а пани з жиру скаженіють, щоб їм луснути?!
— Підв'яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови, — кинув Панас, підводячись з лави.
Шафіге злякано метнулась у куток, опускаючи фередже, а Олена замахала на чоловіка руками, потім кинулася до татарки. — Не лякайся, серденько. Це мій чоловік, — заспокоювала вона гостю. — Не ховайтеся. Сідайте. Відпочивайте! Це ж не жарт. Відмахати шість фарсахів від Чабан-Таша. Розкажіть Панасові, що з вами сталося. Він вам допоможе. Поснідаємо та підемо до Каффи. Без Панаса все'дно не обійдетесь.
Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатися від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.
— Знаю я, звідки дме вітер, — зітхнув колишній невільник. — Вся Каффа стала догори ногами, бо наш беглер-бей вже рік, як пішов на перську війну. Прагне він додому, а візир його не звільняє. Ось він і наказує накласти на Каффу різні податки, щоб дати хабара царедворцям... А заступник Селіма, Абдул, теж не дурень. Якщо Селімові треба п'ять тисяч золотих — він вимагає п'ятнадцять, бо ж народ, як отара: все сплатить. А щоб не було тяганини і скарг, наказав він скласти списки, скільки кому платити, і віддав їх яничарам правити гроші. А яничари зібралися до Біюк-Джами, порадилися та й віддали податок в посесію, заробивши на цьому кілька тисяч гуляміє [222], бо ж і вони тепер голодують: вже два місяці їм гроша не плачено. А народові знов зайве лихо: витисни з себе і беглер-бейові гроші, і Абдулові, і яничарське гуляміє, і посесорів зиск. А посесор такий собака, що жах... Це ж банкір Ісаак з Бейрута. Мабуть, чули? Він і з мертвого здере, не те що з живого... Виє народ. А кінця лихові не видно...
Панас казав правду. Вже мало не рік тинявся Селім перськими пустелями і горами і марно благав, щоб відпустили його до Каффи. З сотень дрібниць розумів він, що темні сили сералю підкопуються і під нього. Недурно залишали його без підсилення, без харчів, а коли зголодніле військо накидалося на селян, або сам Селім накладав на них окупи, летіли на нього скарги і викази, і нашіптували султанові блазні та євнухи про зраду молодого баші. Але султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав. І сичала двірська камарилья:
— Чого він бариться?! Чого мовчить?!
Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього.
Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада — сотні рук простягалися до ласого шматка, і діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.
Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати "білі гроші про чорний день", як влучно висловився один з турецьких письменників, — знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим [223], астрологам, одаликам, візирам [224] і муфтіям — усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.
Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ — негайно зібрати йому живу данину і гроші.
Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили з Оленою і Панасом до Каффи.
Біля міської брами казнадари [225] спинили їх.
— Хто ви? Що несете? — вчепилися вони в Горпинин клунок.
Але Панас спокійно відповів за них:
— Старшина артілі вантажників. Ідемо до такіє [226]. А це мої родички.
— Проходьте, — махнув казнадар.
І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.
— Ось податок, ефенді, — совав один з них казнадарові гроші. — По п'ятнадцять акче від барила, а це — господареві за турботи.
— Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, — огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.
— Звертай з дороги, ішаче! — кричали візники, що напирали ззаду. — Дай проїхати!
— Став під брамою, наче осел!
— Тягніть його за хвіст, собаку!
Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над'їжджали все нові й нові подорожні. Ось-ось мала спалахнути бійка.
— От чорти! — промурмотів Панас.
І звернувся до казнадара:
— Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.
— Ідіть, — огризнувся той, відхиляючи браму. — Бачите, що тут робиться?
Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі...
— Тепер ідіть до базару, — сказав він жінкам, — а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.
На базарі було щось неймовірне. Різномовна бурхлива юрба кипіла і вирувала, як на ярмарку проти Нового року. І мовчазні татари, і турки тонули в ній, як риби в гуркоті шторму.
— Та ти збожеволів! — волала стара вірменка, обурено вилуплюючи жовтуваті білки очей. — Вчора хліб коштував три акче, а сьогодні вже п'ять! Та за таке треба вкинути тебе до в'язниці та добре відлупцювати!
— А чи чули, що посесор наклав мені на борошно не по п'ятнадцять акче, як споконвіку було, а по шістдесят. Де я візьму ці гроші?
— А я хіба не маю платити?! Він наклав мені на саклю дві тисячі аспрів. Але ж ти, собако, хочеш, щоб я сплатила і те, що на мене накладено, і те, що на тебе?!
— Сама ти собака невірна, — спалахнув пекар. — Іди! Шукай собі хліба дешевше!
— Іджіари! Іджіари! Вишивано кокозьким нефарбованим шовком по справжній тканині шере! [227] – вигукувала Олена, штовхаючись в бурхливій юрбі.
— Та йди к чорту зі своїми іджіарами. Нічого не докупишся, а вона іджіари... Якому шайтанові вони потрібні!
— Не треба — не бери, — огризнулася Олена і пірнула у натовп зі своїми супутницями.
А юрба кипіла полохливими чутками, де правда переплуталася з вигадками так щільно, що важко було їх відрізнити.
— Караїми вкрали золото, а ми за це повинні сплачувати податки.
— Ах, собаки!.. Чого ж дивляться судді й кати?
— Скарати б їх на горло або на гаках за ребра повісити!
— На поживу шулік та вороння!
— Та що ви базікаєте дурниці! — надсаджувався старий караїм з сивою біблійною бородою. — Нас грабують. Наших жінок та дівчат продають у неволю. Серце наше сходить кров'ю за ними, а ви нас обвинувачуєте?!
— Ніхто не став би дурно вимагати! Віддайте вкрадене! — пролунав дзвінкий задерикуватий голос з юрби.
— І не беріть податків у посесію! Бити б треба вас, упирів.
— В море кинути, як скажених собак.
— Заждіть, урветься наш терпець...
Старий аж руки звів до неба.
— Єгово! Та хіба ж ми беремо податки в посесію?! Це ж банкір Ісаак і інші багатирі, а не ми, бідні люди. Він же нас у жебри пускає лихварством! Нема в нього ані серця, ані ,совісті.
Юрба вирує навколо. Ніхто не слухає старого, і він стоїть самотній і чужий, з гіркою образою в серці.
— Іджіари! Іджіари з хаджу! Гаптовані золотом, вишивані нефарбованим шовком. Триста років провисить на стіні і не злиняє! — вигукувала Олена, втрачаючи надію знайти покупця.
— Ah, que c'est bеаu! //О, яка краса! (франц.)// — спинився перед нею гасконський моряк. — Скільки ті бажаль за це?
— По триста ачке, — розгублено прошепотіла Горпина.
— Та ти з глузду з'їхала! — підштовхнула її Олена. — Мовчи краще.
І, виправляючи її помилку, привітно зацокотіла:
— Оцей триста, а оці по п'ятсот, бо тут золота більше і візерунок з Мекки. А ось з крилатими звірами, як на міських брамах.
— Voyons! //Подивимось!// Та це ж грифони, генуезькі герби! — захоплено вигукнув він. — Аn оuі, mа belle. //Так, красуне// Я забираль всі шість. Скільки?
І не встигла вона .озирнутися, як висипав в Оленині руки мало не три тисячі аспрів.
Давно поринув у юрбу безтурботний гасконець, а жінки не могли отямитися.
— Оце здорово! Оце чудесно! Враз продали всі за таку хорошу ціну! Ну, Шафіге, радій! Викупимо твого Меметку! — цокотіла Олена, і її карі очі так і іскрилися радістю, а кирпатенький носик здіймався весело і смішно, вилискуючи гудзиком на сонці.
А струнка, як очеретинка, дівчина-караїмка дивилася вслід гасконцеві, і очі їй повільно наливалися сльозами, а глибока гірка зморшка кривила дівочі вуста. Не помітив... Не глянув на килимок, останній скарб, останню надію... Отже — кінець. Отже, завтра — Майдан Сліз, невільницький ринок. Відвезуть її за море, до Сінопа або Амазії, замкнуть до гарему або примусять десь робити на полі під пекучим сонцем чи то молоти збіжжя в сирому льоху, серед цвілі й мороку... І не бачити їй більше батька з матір'ю і не зустрічатися ввечері біля фонтана з чорнооким Рувімом з Яффи, не цілувати його палко-палко в тіні гліциній... Не стати йому дружиною вірною і відданою... І все тому, що банкір Ісаак взяв у посесію податки і бажає заробити удвоє на бідних одновірцях... Тому, що немає в батька золотих дукатів і гасене, нема невільниць на продаж замість єдиної доньки. І... кому тепер потрібний цей гарний, але вже потертий килимок, останнє багатство, остання надія!..
І рясні сльози котилися по її щоках, застилаючи очі. І в нестямі, з мукою в голосі простягає вона свій килим сицілійцям і франкам, бундючним іспанцям і фелахам [228] з широкими обличчями і ліниво-похітливою усмішкою гізеського сфінкса.
Панас уже сидів під стіною Біюк-Джами, чекаючи на дружину.
— Ну, як? — кинулася до нього Шафіге, забувши мусульманський жах перед чоловіками. — Меметка?..
— Тут ваш Меметка, — лагідно посміхнувся Панас. — Не журіться, молодичко. Замкнули хлопчиків до цитаделі. Годують їх добре: і шашликом, і молоком, і сиром, і різними ласощами! Ось тільки сплять вони на землі, підклавши соломки.