Гордієнко з товаришами пройшов крізь першу салю, кланяючись направо й наліво.
— Здорові були, шановні панове! — промовив, кланяючись.
— Здоров був, пане отамане, і доброго здоровля твойому товариству! — відповіли йому зібрані, й відчинилися двері до другої світлиці.
Гордієнко поклонився гетьманові в пояс і на знак послуху й пошани склонив перед ним свій бунчук.
— Ми, Військо Запорозьке, низове, — промовив голосно, щоб усі його чули, —дякуємо милості вашій за те, що ви, як і пристало головному вождеві українському, приняли близько до серця долю, яка постигла наш край, і взялися освободити його з московського ярма. Віримо, що тільки тому, а не для власних вигід рішилися зи на союз з королем шведським. Хочемо й ми бути вірними союзниками вашими, хочемо разом з вами проливати кров і жертвувати життя, хочемо послушними вам бути, щоб тільки добитися бажаної цілі. Благаємо вас, прийміть цей важкий тягар на себе, а ми, по змозі наших сил, пособимо вам двигати його. Спасибі вам за те, що сповістили нас о задумах ваших і о прихильності до нас шведського короля. Приходимо просити його о протекцію для нас і сподіємося при вашій допомозі добитися її. Готові ми скласти присягу перед Богом на вірність і слухняність милості вашій, але хочемо, щоб і ваша милість обов'язалися присягою однодушне поступати з нами у великому ділі рятування нашої вітчизни.
Гетьман відповів:
— Спасибі вам, панове запорожці, що довіряєте мені. Високо ціню і хвалю вас, що так горячо бажаєте добра отчизні нашій, Україні. Бог мені свідком, що ступив я під протекцію шведського короля не з легкодушності, ані для власної вигоди, а лиш з любові вітчизни. Не маю ані жінки, ні дітей. Міг би я піти собі в Польщу або куди там і спокійно доживати віку, але стільки літ заправляючи Україною по змозі сил і снаги, яку мені дав Бог, не можу тепер дивитися з заложеними руками, як її катуватиме її невблаганний ворог. Знаю, що цар хотів нас переселити в чужі сторони, а вас, панове запорожці, перевести в драгуни і зруйнувати вашу Січ дотла. Якщо воно не сталось, то дякуйте мені. Коли б не я, то, може, всі ви були би нині не тут, а на Сибірі. Я пристав до шведів і покладаюся на Бога, що він, вибавивши нас із великої небезпеки, позволить нам вибитися на волю. Подаймо ж собі руки, я присягну вам, а ви присягніть мені в незмінній вірності й приятельстві.
Кажучи це, гетьман стиснув долоні Гордієнка і пригорнув його до себе.
— А тепер, дорогі гості, не погорджуйте моїм хлібом-сіллю, — і попросив до світлиці, в котрій наготовлений був стіл для гетьмана, його старшин і для запорожців.
Гордієнко сидів біля гетьмана, гетьманові старшини по оден бік стола, а запорожці по другий, щоб через стіл могли балакати з собою.
Було це в оден весняний день, день по Благовіщенню святім.
XL
А на другий день в головній квартирі у Будищах дожидали Гордієнка з запорожцями.
Старшини, Орлик і Войнаровський були з гетьманом У Диканьці. Тут лишилися тільки шведи, тисяч дві козацтва і козацьке жіноцтво. Козацтва доглядав молодий Чуйкевич і сотник Мручко, який до Будиш, прямо з Переволочної прибув.
Вечоріло, як він зайшов до Чуйкевичів на квартиру.
— Велике в нас свято завтра, — почав, привітавши молодих хазяїв. — Такого вже давно не бувало.
— Давно, — відповів Чуйкевич. — Двадцять літ Січ з гетьманом ворогувала, аж тепер отеє побраталися. Давно пора!
— Січовики — добрі молодці, а що буйні й не політичні, — Мручко на те, — ах, Боже ти мій, звідкіля їм політичності набраться? Та ж це народ, злиднями вигнаний з батьківщини, відірваний від хат і родин. Сидять собі за порогами і, крім воєнного ремества, нічого більше не знають. А все ж таки лицарська честь і любов України не чужі їм, і як лучився такий мудрий кошовий, як Гордієнко, то дивіть, на який мудрий вчинок спромоглися.
— І вам, сотнику, дякувати треба. Ви також до того рук своїх приложили, — відізвалася Мотря.
— Ах, пані ви мої дорогенькі. Не рук, а тільки трохи, так сказати, писка. А в мене він широкий і не дуже-то я ним і дорожу. От, може, й сказав яке там не дуже й мудре слово, але в пору, головна річ у пору, та й тільки.
— В пору, батеньку, в пору, — притакнув Чуйкевич. — Отеє і найважніше. Бо ми звичайно або хапаємося уперед, або прилишаємося позаду, маємо або передній розум, або задній...
— Частіше задній, — засміявся Мручко, але сміх його припинила Ганна Обидовська.
Вбігла, як непритямлена, з криком:
— Вбили! Вбили!
— Кого? — зірвалася Мотря.
— Кого вбили? — питався Чуйкевич.
— Вбили! Вбили! — лебеділа Ганна, повалилася на ліжко і, як дитина, голову до подушки приткнула.
— Чи не Войнаровського? — майнуло їм усім троїм крізь голову, але не промовили того страшного питання, тільки кинулися заспокоювати її:
— Ганнусю, серце, яка ж бо ти! Як дитина, їй-Богу, як дитина! — припадала до неї Мотря. — Вбили, вбили! Такі тепер часи, привикать пора. Кажи ж бо, кого це вбили?
— Дворецького, — насилу промовила Ганна.
— Якого дворецького?
— Та старого, гетьманського, Ананію.
— Що ви кажете, такого чесного старика! — взявся за голову Мручко.
— Такого вірного гетьманського слугу, — репетував Чуйкевич. — Хто його вбив, кажи!
— Запорожці — відповіла, хлипаючи, Ганна. Сіла і обтерла сльози. — На пирі, у Диканьці. Поки був гетьман за столом, поти й не робили бешкету, а як гетьман пішов, а Гордієнко також до своїх покоїв подався, почалось. Посуд товкли, на помин срібло забирали. Дворецький до того не привик, щось їм сказав, а вони: "Гетьманський служка обидив Запорозьку Січ. Не дамо обиджати себе, панове!" А що випивші були і не при певному умі, так і кинулися на старого і — вбили. Вбили! — І знов аж заходилася від плачу. Ніяк не могла погодитися з гадкою, що де дрова рубають, там тріски летять, і де будують Україну, там не одно безвинне життя жертвою впаде. Для неї вбивство людини, і до того ще не на полі бою, було вчинком гидким і жахливим. Життя любила і жахалася смерті.
— То недобре, — журився Чуйкевич. — Навіть гетьманської домівки не пошанували. Яка ж це карність на війні буде? А без послуху й карності ми до суду-віку не збудуємо власної держави. Бешкетами тільки руйнуємо її.
— Погано, — почав і собі Мручко. — Соромно за них і жаль доброго Гордієнка. З кервавими руками до чистого діла приступають. Боюсь, що Господь не поблагословить нашого задуму благого.
— А може, це неправда, може, його тільки побили й потурбували трохи? — потішався Чуйкевич.
— Ні, люди з Диканьки прийшли. Вбили на смерть, казали, — заводила Ганна.
— Боюсь, щоб кари Божої не було, — промовив Чуйкевич таким голосом, якби тую кару хотів відвернути.
Мотря мовчала. Ще білішою зробилася, як вперід. Уста стиснулися, тільки очі росли й росли.
— Прийде момент, що Господь покарає нас за усі про-гріхи наші, за невговкану буйність, незгідливість і туподумство, за те, що не вміємо нашого спільного діла покласти вище особистих вигід. Страшним судом покарає Бог винуватців руїни. Аж виростуть покоління нові, вольні від тих гріхів, і вони увійдуть до обітованої землі.
Замовкла і перестрашено глянула кругом, ніби сказала щось таке, що треба було заховати тільки для себе.
Жалувала вимовленого слова та завернути його не могла.
З острахом глянув на неї Чуйкевич... Невже ж вона знов? З острахом дивилася на свою сестру Ганна. Чужою була для неї.
Мручко голову понурив, а потім раменами здвигнув
— Га, що ж, хай буде і так. Воля Божа. Попрацюємо для тих, що по нас прийдуть.
— Для майбутності, — доповів Чуйкевич.
XLI
На другий день від вчасного ранку по обох боках дороги з Будищ до Диканьки двома лавами уставилися козаки й міщани.
Дітвора, як горобці, пообсідала дерева і криші.
— Ідуть! Ідуть!
Напереді на сивому коні їхав полковник сердюцький в окруженню своїх старшин. За ними сердюки в парадному вбранню, за сердюками шведський військовий оркестр грає походного марша.
За оркестром 150 москалів, узятих запорожцями в полон у славній царичинській битві.
Йшли як на заріз, і ніяк не могли попасти в такт шведському маршу.
— Як корови на пасовисько йдуть. Москва, крок держи! — гукали на них будищанські хлопці. За полоненими москалями їхав під січовим бунчуком кошовий Гордієнко. Круг його 50 запорозьких депутатів. Всі на конях баских, доброї породи, здебільшого турецького хову, як змії. Головами кивають, ніби дякують за привіт, здоровляться. Не йдуть, а так тьми тонкими ніжками викидують та перебирають, мов танцюють.
Запорожці в червоних каптанах, підперезаних поясами, в черкесах голубих або синіх, на зборах та на шнурках, золотом суто гаптованих з позументами, ґудзиками й гапличками. Рукави широкі з роздерами або розпорами. В деяких рукави заложені за спину і зав'язані там, від чого і здається, що у них до рамен прироблені крила. Буцім збираються летіти.
В іншого поверх черкески накинена ще й керея, довга, пущена коневі на хребет, так що весь кінський зад нею вкритий.
На ногах сап'янці, а на головах шапки з футряною околицею, здебільшого соболевою, бо Гордієнко кого-будь не брав, а таких, що і одежею, і збруєю могли показатися в світі. Збруя на них і на конях в золоті і в сріблі, навіть сідла, уздечки й поводи позолочені і посріблені, туркусами повисаджувані. А що вже шаблі, пістолі, келепи, кинджали і списи, так ті прямо горять у поранньому сонці.
— Слава! Слава! — гукає весь шлях від Диканьки до Будищ, дзвони дзвонять, з самопалів і пістолів лущать, аж в ушах лящить.
Народ, затурканий Москвою та зацькований контрибуціями, постоями й усякими здирствами й тягарями воєнними, зрадів і просіяв, побачивши братію запорозьку, яка з давен-давна славилася тим, що ніякого ярма й ніякої чуженецької насили зроду не знала. І тільки те в першу чергу тягнуло на Січ людей, що не любили неволі.
— Слава! Слава!
Король стояв в окруженню Піпера, князя Віртемберзького, Гермеліна, Реншільда й інших і слухав уважно та не без дива латинської мови кошового, котрий дякував йому за обіцяну протекцію і обіцяв вірно стояти при гетьмані й королі та боротися спільно за волю України.
Відповідь короля прочитав у латинській мові його секретар Гермелін, а Сольдан переповів її в мові українській. Король впевняв запорожців у своїй прихильності до Січі й до цілої України, за якої волю він готов боротися проти спільного шведського й українського ворога, московського царя.
— Який ви хоробрий союзник, це видно з царичинської битви.