Одне те, що треба кормів наготувати, щоб на всю зиму вистачило, а друге — німці забирали в селян худобу. Горішня частина села вже обідрана, як липка. І Йонька заметушився: треба рятувати добро. Коней відігнав у Беєві яри, покручені, глибокі, із чистою джерельною водою. е де пастися і води напитися. А щоб за кіньми було око, домовився із онучком Петрусем, що, коли догляне за кіньми, дасть йому дорогу забавку. Отже, коні влаштовані. Тепер з коровами так: теличка залишається вдома. Заберуть, кат її бери, не доїться. А корову треба відвести на Василів кут, до далекої рідні. Хутір у лісах та болотах, навколо дрімучі саги, осоки, дороги не наїж-джені, плутані — вдарять дощі, ні проїдеш, ні пройдеш. Німці туди й носа не покажуть. Там корівка і перебуде. А за те, що годуватимуть, — він віддячить. "Може, переда на чоботи дам, а може... Одним словом, там видно буде", — розмірковував Йонька, збираючись у дорогу.
Вирушив опівночі, вбраний у подертий кожух, шапку-вушанку і чоботи-дранки, наче той погорілець, у якого з господарства залишилася одна корівчина, і тепер він, бідний та нещасний, мандрує з нею до далеких родичів, щоб знайти притулок. Через плече — торба з харчами, в руках — ціпок.
— Не забивався б ти, Йосипе, в таку далечінь. Німці по всіх дорогах, поліцаї, натрапиш — і телиці не радий будеш, — відраджувала Уляна.
— Еге, яка ж ти мудра та до бісового батька знаєш, — бубонів Йонька, залигуючи корову.
Як і завжди, він був невблаганний і невмолимий.
Перевіривши, чи не забув люльки, тютюну і кресала (у мішках вдома було повно сірників, але Йонька користувався кресалом), узяв корову за налигач, відкрив лозяні ворота, що вели до яру.
Спочатку Йонька йшов яром, потім Беєвою горою до битого шляху. Всюди було тихо, і він, погейкуючи на корівку, почав перебиратися через шлях і тільки перейшов, як почулося гудіння машини. Він погнав швидше в лісок і там причаївся. Дві машини, набиті німцями, видиралися на гору. Мотори ревли так, що в Ионьки трудило в ногах. Одна з них зупинилася, і шофер, відкривши капот, почав колупатися, другий німець-солдат присвічував ліхтариком. Промінь ліхтарика ковзав по машині і освітлював непорушні постаті солдат у касках. Вони сиділи, щільно притулившись один до одного, і дрімали.
— Прокляті ці російські дороги, вони нас зовсім замучать, — з досадою сказав той, що тримав ліхтарик, і, повісивши його на гудзик шинелі, вийняв сигарету, запалив запальнички. Маленький язичок захитався між долонями.
— Як довго ти стоятимеш?
— Одну хвилину. Зараз їдемо.
...Як я любив її над озером, в горах
Швейцарії, де водоспадів шум... —
півголосом заспівав солдат і, розстібаючи шинель, пішов до лісу, якраз до того місця, де стояв Йонька. Світло коливалося в такт його кроків і виписувало на деревах голубі вензелі. Йонька зняв з голови шапку і затулив коров'ячу морду. "Не дай же бог, помітить, отут нам з тобою і клинці заб'ють", — потерпав він, притискуючи до себе пахнучу кізяками шию корови.
Німець зупинився від нього в кількох кроках і став справляти нужду.
"Іч, розсівся, щоб тебе на рожен посадило", — закрутив носом Йонька.
Від машини хтось крикнув, німець схопився і, брязкаючи пряжкою, побіг на шосе.
"А що, довоювався, собачий сину, що й в... не дають?"
Коли машина зникла в темряві, Йонька одяг на голову шапку, висукав дулю:
— А що, відібрали теличку, чорти рижохвості?
Йонька рухався глухими дорогами, обходячи села й хутори, іноді зовсім бездоріжжям, стернями, левадами, тримаючись лісів і перелісків. Місяць світив з лівого боку, і по траві в райдужних коронах повільно сунуло дві тіні — Йоньчина і коров'яча. Йонька йшов попереду, корова — ззаду, і коли глянути на тіні, то здасться, що корова несе Йоньку на рогах.
Перед світанком похолоднішало, з корови піднімалася пара, з Ионьки також; вони сунули, ледве переставляючи ноги, хоча іти їм слід було швидше, щоб до того, як завидніе, прибитися до рибальських лісів і перебути день.
Вони брели довгою і широкою улоговиною, що сивіла під місячним сяйвом і курилася парою. Місяць був ясний і блискучий, як золотий турецький ятаган, на якого хукнули парою і насухо протерли оксамитом, потім став тужавіти, вицвітати і з золотого зробився білий. Східна околиця неба жевріла, як залишене на ніч вогнище пастухів; ширше розходилися понад землею золоті язики, підлизували знизу дрімливі скелі хмар. З хуторів понесло півнячим клекотом. Йонька вибивався із сил, наддавав ходу.
Через півгодини сонце взяло долину в золоті батоги. Йонька завів корову в дубовий ліс. Місце було дуже вигідне: глибока яруга, поросла чагарем, прикрита з усіх боків дубовим лісом, з доброю, невижатою травою: можна попасти корову і розікласти невелике багаття, щоб погрітися.
Йонька пустив корову пастися, назбирав сухого паліччя. Огонь кресав так довго, що на лобі виступив піт:
губка відволожилася за ніч і не займалася. "Оце тобі дав чорт дудку, та не навчив грати. Еге ж, як була Совєцька вдасть, то були сірники, був і гас, а прийшла німецька сила, стали кремінь на кресила. Хе-хе-е. Правду хтось видумав, їй-богу, правду. Отже ж, і не викрешу. Хіба з шапки клоччя насмикати? А що? Вона вже стара, то їй однаково".
Деякий час м'яв її у руках, міркуючи, з якої дірки потягти, згадав, що шапкар зідрав з нього аж десять карбованців; йому стало шкода тих грошей, і він одяг шапку і став кресати на губку. Іскра потрапила на сухеньке, губка почала затлівати. Йонька не шкодував духу, махав нею, поки не набрала в себе жару, і підклав під сухе листя. Вогнище розгорялося, а Йонька готувався до снідання: вийняв із торби окраєць хліба, шматочок сала і дві цибулини. Він таки добре зголоднів за дорогу, живіт стягло, як супонею, але він ковтав слину і вимірковував, що ж робити: з'їсти сало гамузом чи залишити ще на раз. Йонька взяв із собою трішечки, розраховуючи на те, що коли повертатиметься назад, то рідні не пожолобиться рука, якщо дадуть йому шматочок сала та півпаляниці на дорогу. Довго крутив Йонька той шматочок сала з усіх боків та прицмокував і вирішив з'їсти за один раз. Складаним ножичком обскріб сіль, вирізав ліщинову паличку і, настромивши на неї сало, став смажити на вогні. Сало капотіло на вогонь, а вогонь шипів і спалахував синеньким полум'ям. Йонька підставляв окраєць хліба, облизував пальці. Кутуляв швидко і зголодніло.
Попоївши, витер рукавом рот, натоптав люльку і зацмакав, блаженно покректуючи. Очі посоловіли, він розігрівся біля вогню, і його похилило на сон. Треба вам сказати, що коли Йонька був, як кажуть, "напохваті", то ніколи не спав лежачи, а тільки сидячи. От і зараз він сидів на дубовому пеньку, голова поникла, люлька випала з рота на траву поміж чобіт. Коли він вдихав повітря, голова підводилася, видихав — падала: кив, кив. Так і сидів, безперервно киваючи зеленому царству. А воно пишніло тією неповторною красою, якою так багата природа восени. Дуби схилялися над урвнщем, і вітер збивав на них зелену піну. Сосни червоніли стовбурами, боярськими шапками зеленів мох, розцяцькований жовтим осиковим листом. Синім жака-ном стріляв терен, юшився на піщанику, розкльований птицею, з глинища несло холодом і запізнілою осінню. В тріщинах набивалося листя, щоб перетліти і віддати себе землі; вода у джерелах посвіжіла і зробилася чистою-чистою. Криниці затінювались, мріяли ночами, щоб колихати у своїх лонах небесні оріони. Сохла папороть, згортаючи пальмові листки. Пташині гнізда заносило жухлою травою. Осички просили на зиму чобіток, а дуби наглухо застібали кожухи. І над усім цим лісовим царством — небо, безкрає, поцинковане небо, що світить сонцем, дихає заморозками, тирликає та гучніє жалібним квилінням запізнілих гусячих зграй, виплітає з павутиння неводи, виловлює останнє тепло і несе його богвість-куди.
Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нічого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло, шапка від безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборока був зовсім простоволосий і сиві пацьорки скуйовдженого волосся пригрівало сонечко.
Йоньці тепленько і спосібненько, він похропує в бороду і бачить сон, Сниться йому, наче виміняв на ярмарку гнідого жеребця та й веде додому. І за що виміняв? За стару віялку. Як причепився один хуторянин, як причепився — продай віялку і продай. Йонька і замінявся. І веде оце жеребця. А він вибасовув та ногами витьохкує, годі втримати. Йонька його за вуздечку, а він бокаса, Йонька за храп, а він як заірже та як засміється. "Не лоскочи", — проситься. "От бісів коник, хто ж його і народив такого веселого, — дивується Йонька. — З таким не засумуєш. Він тобі таке вироблятиме, що й навприсядки підеш". І тільки отаке подумав, а кінь як піде вихилясами та:
Перед дідом Йосипком трясе вівця фартушком. Пританцьовує ногами, Ще й підморгує бровами.
"Отаке, — журиться Йонька. — Міняв коня, а виміняв вівцю. Тьху". І тільки плюнув, мниться, що вже перед ним і не кінь, і не вівця, а залужанський мірошник. І іЦо виробляє: сів зверху на млин і вихваляється:
— Хочеш, я тобі на цимбалах заграю?
— Грай. Отої, що в давнину співали.
Мірошник заграв, а Йонька заплакав. Мірошник побачив — шусть за мішки і сховався. Йонька переставляє лантухи з мукою та плаче:
— Це ти в мене коня вкрав? Тепер ховаєшся? І тільки нахилиться до лантуха, а його щось іззаду — товк. "І що ж воно таке? — думає Йонька. — Ану ж давай підстережу". Нахилився до мішка, а сам з-під руки зирить. Коли ж, батеньку рідний, тільки він нахилився, а товкач вискочив із ступи та лусь по кульші — і назад. "Ось я тебе, — думає Йонька. — Це мельник у товкач перекинувся". Бере у кутку сокиру та по товкачеві, а тут як вискочить Уляна та як закричить:
— Іди хутчій, корову вкрадено!
— Яку?
— Та оту, що ти на хутори погнав.
Йонька хлипнув і прокинувся, еполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. "Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, — тяжко зітхнув він і витер рукавом піт на чолі. — Трохи було не помер від страху. Пасеться. Ну, слава ж тобі господи". Він перехрестився і почав мацати за люлькою. Стривожився, мацає по кишенях пильніше, аж на ноги звівся. І тут щось хруснуло. Він одсунув ногу і побачив люльку з переломаним чубуком.
— А розпросукиному синові! — причитував Йонька над поламаним чубуком і плювався на всі боки.