О, Іван знає ці місця і за молодості бував тут залюбки, бо була тут знана свого часу панна Ганна, яка не одного брала у свій полон, а між ними також Івана. Тепер, здається, її нема. Вийшла заміж десь до Хоцьок і також, здається, зосталась "московкою".
Одне з вікон будинку світилося, вершники мовчки зійшли з коней, Водяний та Іван передали свої коні хлопцям, а самі пішли до хати. У сінях висів закоптілий круглий ліхтар, а на скрині з висівками сиділо двоє з гвинтівками між ногами і бомбами за поясом. При вході Водяного обидва встали. — Здорові були! — кинув Водяний. — Дай Боже, пане сотнику, — відповіли ті з посмішкою.
Водяний з Іваном увійшли до більшої кухні і, поки Іван озирнувся, Таня вже висіла в нього на шиї. — Іване!
— Здорова, сестро! То й ти тут? — казав Іван.
— Тут і ніде, — казала швидко Таня.
— Сидить? — спитав Водяний. Таня йому кивнула. Водяний підтягнувсь, осмикнув блюзу, пригладив волосся. — Прошу! Заходь, — сказав до Івана і показав двері навпрост. Незграбний, з розбитим волоссям Іван повільно вступив у двері.
Простора, слабо освітлена, з завішеним вікном кімната. Справа під вікном на зеленій плюшевій канапі півлежав знайомий Іванові брюнет з будинку Демідова. Тьмяно горіла нафтова лампа, повільно цокав великий стінний годинник. Посередині — застелений білим настільником стіл, біля нього стільці, на ньому пляшки, чарки і закуска.
Іван зупинився. На обличчі в нього "не може бути". Дивиться вперто, бачить виразно, очі виходять з орбіт — і, хоч убий, не повірить.
— Підходь, він тепер не кусає, — сказав Водяний, підійшов до столу і відразу налив три чарки. — Сідай, — кинув до Івана. Іван сів. — Так вип’єм, таваріщ, — звернувся Водяний до брюнета. Той підвівся, простягнув мовчки руку і спокійно взяв чарку. — Здається, знайомі, — кинув Водяний по черзі головою до обох своїх гостей. Іван не відповів, мовчки випив, а брюнет також випив і сказав:
— Да. Знакоми.
— А знаєш, хто це такий? — звернувся знов Водяний до Івана. Іван понуро мовчав, а Водяний продовжував. — Товаріщ Шнейдер, також Граль, а також Петров. Зараз він Петров. Головний уповноважений верховного ревкому РССФР для боротьби з бандитизмом на нашу область, член РКП(б), особистий секретар товариша Лаціса і секретний співробітник главкому Льва Бронштейна-Троцького. Чи правильно, товаришу Петров?
— Совєршенно правільно, пане отамане Водяной, — повільно проговорив названий Петров. Тримався певно, спокійно, незалежно.
— Так, — казав Водяний, наливаючи собі й іншим другу чарку, — наші рибалки потрудились, поки його впіймали. Акула. Ти тільки поглянь на нього. А знаєш, як це сталося? Він, як звичайно, ставив ставку на латишів і китайців. І, звичайно, програв. Ході[37], як відомо, менше вірять у бороду Маркса, а більше в червоний метал, і ми їм, розуміється, стали до послуг. За один імперіал ми знали про кожний порух цієї риби в її глибоких водах. І ще він в одному помилився, цей самий мудрий Петров. Гадав, що ми тут валом підперезані і, прибувши нас убивати, міркував, що дасться це йому дуже легко і просто.
Петров посміхався. Мав зовсім приємний вигляд культурної людини.
— А знаєш, що він, братику, планував? — Водяний раптово встав, підійшов до буфету і вийняв велику папку паперів. — Тільки поглянь, — казав Водяний і важив папери на руці. — Це тільки одно твоє "дєло". А таких ми знайшли в нього цілу гору.
— Нічого. За пильність хвалю, — казав спокійно Іван і байдуже розглядав сторінки "дєла". — Нічого, нічого, — мурчав Іван.
— Докладно. Знають справу. Потрудились. — А вкінці резолюція: "Ввіду асобих прєдпосилок, сємья Мороз Георгія далжна бить падвєржєна стражайшему наблюдєнію. Нєкоториє єйо члени далжни бить ліквідіровани. Петров."
Іван прочитав ці рядки вголос і замовк. Папку паперів відложив і, здається, нею не цікавився.
— Це тот, каторий, — казав Водяний, — а що ми маємо його в кишені, це заслуга деяких цікавих людей.
Петров усе посміхався, іронічно дивився на обох, іноді його широка, чорна брова здригалась.
— Ви, капітан Водяной, остроумний человєк, — сказав він нарешті.
— Радий старатись, товаришу Граль, — відповів Водяний і глянув гостро на нього.
— Жаль тільки, що ваші блискучі дотепи не будуть знані історикам.
— Надіємося, що коли згадають ваше сліпуче прізвище, то побічно згадають і нас, — сказав Водяний і знов налив чарку.
— За помилки, розуміється, платять, і свій борг внесу з відсотками, — казав Петров, — але будьте певні, що ваше підприємство стане вам недешево.
— Дешева рибка — погана юшка. Хочете сказати, що все-таки ми програємо. Припустимо. Нам, товаришу Граль, ішлося і йдеться: вам і всім вашим Лацісам зайвий раз доказати, що голими руками нас не взяти. Ви прийшли, щоб нас тут убити. Але такого сорту люди, як ми, даються нелегко. Наша земля любить піт і труд, і вона нас знає, як домашній кіт свій припічок. Ви ж, ґаспада, приходите, щоб убивати. Знаємо. Чуємо вас по запаху. Тонкі знавці психології. Вивертаєте людські мозки. В кишки з чобітьми влазите. Розчищаєте місце, щоб потім на спинах дурнів дістатись до банків Сіті в Нью-Йорку. Кажіть: ми програємо, але програєте і ви, пане відпоручнику Троцького. Програєте! У вас це лежить знаком на вашому носі. Бачу! Куріть, — сказав Водяний і протяг Петрову сигаретницю. Всі закурили. Водяний ходив по кімнаті. Так йому легше говорилось. Петров спокійно півлежав і далі водив за Водяним поглядом. Іван спокійно, зовсім байдуже сидів і, здавалось, навіть не слухав. Дивився вниз, міркував, хитав головою, ворушив устами і віддмухувавсь, ніби на нього сідали настирливі мухи.
— А ви здорово заросли, — звернувся зненацька Петров до Івана. Цей, здавалось, більше його цікавить, ніж сам Водяний.
— Що? — підніс голову Іван.
— Кажу — не голитесь, — повторює своє Петров і з певною ноткою в тоні голосу, яку Іван вичуває і розуміє.
— Робимо великі діла, товаришу, — сказав спокійно Іван. — Немає часу голитися.
І після цього знов упер свій погляд собі під ноги.
— А ви, капітане, даремне хвилюєтесь, — сказав Петров до Водяного.
— Маєте рацію. Колись я хвилювався, ще бувши юнкером, як дістати двісті карбованців, щоб побувати в Єгипті на розкопах. Тепер інтереси змінились.
— Археологію, кажете, заміняли на психологію, — каже іронічно Петров.
— Хочете сказати — на психопатію, — докинув Водяний. — Погоджуюсь.
— І я також, — тим самим тоном сказав Петров.
— Мільйони здорових, дорослих людей, замість…
— Психопати хіба здорові? — перебив його Петров. — Тримайтеся строго логіки.
— Так, — круто повернувся Водяний до Петрова. — З одного боку, ви належите до жовтого дому, але здоров’ю вашому позаздрить кожний бик. На те, щоб невинних, чесних людей стріляти в потилицю, вас ще стане.
— А куди, по-вашому, ціляти, щоб було і тихо, і гуманно? — казав Петров, а очі його вигравали кпином. Водяний не звернув на це уваги, але Іван підняв голову. Дивився на Петрова, ніби щось пригадував.
— Дурак! — твердо і рішуче сказав Іван і сплюнув на Петрова. Маленька, гостра перерва. Петров не стирає зі штанів сплювака, зривається з місця і кричить: — Пардон! Фраза нескінчена. Який такий мудрець сказав, що ми стріляємо в потилицю! — гостро й поважно кричав Петров.
— Ті черепи, яких мільйони залишаться на нашій землі як спомин про вас, — сказав Водяний, прорвавши хвилинне здивовання. — Я вже сказав, що дещо цікавивсь археологією, і ще скажу вам: і за десять тисяч років прийдучі будуть знати, як ви стріляли. І навіть за що. І кого.
— І поставлять нам пам’ятник, — знов тим самим тоном казав Петров.
— І на ньому, пане, напишуть: "Людино! Це ті, що стріляли тебе в потилицю".
— Прекрасно, — сказав Петров і навіть трохи підвівся. — Ви, капітане, рішуче розминулися з покликанням. Ви роджені на місіонера християнства, а стали капітаном гвардії.
— Мав би ту саму честь, — відповів Водяний. — Тепер ви розстріляли б мене в потилицю за гвардію, а тоді — за "опіум народу".
— В такім разі попросіть, щоб вас розстріляли не в потилицю, а в лоб, — сказав Петров.
— Дурна ви, дурна людина, — відповів на це глухо Іван. — Чий ви син? — звернувся Іван сторч до Петрова. Той раптом згорнувся і замовк. — Ну, чий же ви син? Кажіть?
— Я скажу, — сказала Таня, що зненацька ввійшла і чула останній запит. — Мільйонерки з Бердичева, що почала свій гендель зі щетини і своїх робітників сліпила недоживленням.
— Тому саме я і пішов за простий народ, — зірвався, ніби опечений, Петров.
Ніхто йому на це не відповів, а Таня тільки сказала: — Досить вам цього. Ходім.
Іван устав, і всі троє вийшли. Петров знов лишився сам. Що з ним далі сталося, Іван не цікавився, як і не цікавився тим, як він сюди попав, хоча пізніше Таня йому про це оповіла.
Таня засипала Івана питаннями. Як тато, Мар’яна, що Андрій, де Василько, чи добре росте город, питала про худобу і навіть про старого Кудлая. Іван лише казав:
— Добре! Були, пограбували, батько хорі, Андрій у школі, Мар’яна шумить господарськи, Василько в Каневі.
— А я не раз побувала у ваших місцях, — казала Таня.
А Водяний додав: — Це, фактично, вона виволокла отого брюнета з його діри.
Перейшли на другу половину будинку, і тут нова несподіванка. Іван уперше на власні очі бачить і знайомиться з повстанкою Марусею. Сиділа за столом над картою, стрижена, добре збудована, карі, бистрі очі. Коли Іван, трохи зігнувшись, увійшов — встала і звернулась до Тані:
— То це той твій брат-кулак?
— Це він і є, — відповів за Таню Іван. — Але вже не кулак, а козак. Мене частують пригодами, а я все кажу, що я на них застарий. Але те, що я тут бачив — варте уваги. Шматок комічного життя. — Іван помітно тратить свою понурість, і життя вливається в його жили.
— Ну, от, — говорила жваво Маруся, пустивши поза увагою останні Іванові слова. — А нам кажуть, що ми тільки перешкоджаємо чесним людям орати. Тепер можете спокійно йти до вашого хутора і поголитися. Гніздо Лаціса на цей район вийнято з коренем. А поки прийдуть нові — повітря зміниться, — і вона бистро глянула Іванові сторч у вічі.
Іван тим часом зважує свою співрозмовницю. Дивиться згори вниз. — Шкода тільки, що ви обтяли вашу косу. Напевно, була гарна, — сказав він несподівано.
Маруся усміхнулася: — Мене і так люблять.