— Ви нас тільки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжні дії? Ви їх розміняли на окремі убивства і підпали. Так і мій батько бунтував ще до колективізації. Пособило це, як мертвому припарка.
— Карпо! Та ти ж молодець! — радісно сказав Крупяк, зразу ж на ходу змінив намір розсердитися на молодого Варчука. — От з такими, новими кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайні хтось є з наших?
— Тільки на одній.
— А на другій? Нема? Жаль! Ну, тоді стайню, де є свій чоловік, треба з кіньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла — це виграти половину битви. Візьмись у себе за це Не побоїшся?
— Обрався грибом — треба лізти в кошик.
— Ні, в кошик ніколи не лізь. Мене вже ледве були не застукали, а вислизнув, — і знову який раз почав хвалитись своїми удачами.
Після вечері Крупяк ліг у ванькирі і, схрестивши руки на грудях, зразу заснув міцним сном. Його розкриті уста навіть уві сні сміялися хитрувато і вперто, оголяючи дрібні зуби. Карпо вийшов на двір, обійшов усе подвір'я, сторожко виглянув на вулицю.
Темнопопелясті розірвані хмари полохливо бігли по низькому обважнілому небі. Дощ ліниво зашарудів по розбухлій землі, і здавалося, що хтось притаївся за деревами, невидимий і могутній, як поступ самої весни. Карпо, здригнувшись, вперто пішов уперед, і вже темінь сторожкою ходою обізвалася з другого боку...
* * *
— Хто там?
— Югино, це я, Варивон! Буди скоріше Дмитра.
— Ой, що таке? — злякано припала молодиця до вікна.
— Стайня горить!
Дмитро надіває лише картуза і з піджаком в руках вискакує надвір.
Вогка березнева ніч неохоче підіймає і збиває набакир червону гостроверху шапку вогню.
Темні вулиці зрідка обзиваються важким гупанням і голосами. Варивон зразу ж провалюється в темряві, і Дмитро тільки по звуку поспішає за ним.
Те, що вони побачили, перевершило найгірші сподіванки: стайня була наглухо замкнена зсередини, а підпилі конюхи, що тільки тепер прийшли до пам'яті, десь загубили ключі і ні самі не могли вибратися, ні випустити коней. Будівля наповнилась людським криком і іржанням худоби. Дужі копита марно били в міцні стіни, чути було, як туго натягувались ремінні поводи і обривались, неначе басові струни.
Той глухий гул болем віддавався в кожній клітині Дмитра. Ненавидячим оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але нічого не робили.
— Що! На весілля прийшли дивитися!? Чи в кіно? — визвірився і краєчком ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнір, Григорій Шевчик та Олександр Підіпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.
— Ану, хлопці, берись! — скомандував Варивон і перший ухопився за березовий кряж. Кілька рук підхопило дерево і через момент вдарили ним по дощаній брамі. Як перебиті кості, хруснуло дерево, затремтіло, злобно огризнулося і знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину стайні, розчахнулась.
— Відскакуй до стін! — гукнув хтось, і в цей час троє коней вилетіли з стайні і, високо несучи голови, прожогом кинулись в темінь. З отвору рікою покотився дим, а з нього вивалились напівосліплі, очманілі конюхи.
Варивон перший скочив у їдкий і гарячий потік, а за ним наосліп побіг Дмитро. Перед собою він почув міцний тупіт, і підсвідоме притулився до цимбалини. Осліплений кінь, почувши людину, кинувся до неї і зупинився, важко хропучи. Дмитро обережно спіймав коня за оброть і, коли той метнувся на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як під рукою затрепетала і перекотилась зморшками тонка перегріта шкура. З заплющеними очима, захлинаючись і збиваючи плечем коня, Дмитро вибіг у поле.
Яке чудове твоє вологе повітря, березнева ніч! Неначе здоров'я ллється в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю і спеки. Яка чудодійна ти, водо студена. Ніколи в житті ти не була такою доброю і живущою.
Дмитро наспіх втискає в жолоб свій картуз, піджак і, дужий, лихий, стікаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями іскор, ріку.
— Живемо, Дмитре! — міцною рукою б'є його по плечу вірний товариш.
— Живемо, Варивоне!
— Ти не зразу, Дмитре, обрізай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всі кості перетовче тобі — оскаженіла, одуріла.
З другого боку стайні, немов на другому березі ріки, чути хрипкі голоси Степана Кушніра, Григорія Шевчика, Полікарпа Сергієнка. Варивон аж зупинився на мить.
— Дмитре, невже Полікарп у вогонь кинувся?
— Виходить. В гурті не тільки батька добре бити! — і через хвилину він вискакує в браму.
— Ой, людоньки, де ж мої коненята? — журиться в димовій завісі голос Олександра Підіпригори.
— Всі тепер наші. Не трать марно часу! — строго кидає Кушнір.
— Наші то наші, а як мої дереші згорять?.. Це теж наші!
Все важче і важче вбігати у стайню. Сніпки соломи валяться на голову, вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забиває горло, а жили на скронях так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з напруги. І Дмитро відчуває, як дерев'яніють в нього руки, ледве стримують коней, як важко заплітаються ноги, як розбухають роз'їдені болючі очі.
До дідька втому! Він не покине стайні, поки не виведе останнього коня або поки кроква чи бантина не зіб'є його з ніг. Йому не сором буде подивитися в очі людям, Маркову.
Ось одурілий жереб уже підминає його під себе. Вчепився чоловік обома руками в оброть і повис на ній міцним зібраним клубком. Іще одне зусилля — і свіже повітря ледве не збиває Дмитра з ніг. Він заточується і вже нічого не бачить перед собою. Чорніють обпалені брови, чорніє обпалений чуб і боляче тужавіють руки, роздерті до м'яса шорсткими поводами. На щоках здіймаються жовтуваті напівпрозорі пухирі. Чиїсь долоні бережно торкаються Дмитра, і він незабаром опиняється на вогкому сіні.
— Спасибі, товаришу Горицвіт, — з хвилюванням чує тихий голос Недремного. — Спасибі за службу, за дружбу, як кажуть.
— То вам спасибі, — відповідає пошепки і тягнеться рукою до твердої руки робітника...
Як болить і щемить усе тіло. Ще і досі не вийшов дим із невидющих очей. Але, крім болю, є чуття радості і гордості.
Хороші ви, березневі ночі, хороше життя, коли дивишся на вас ясним правдивим поглядом!
Тільки Дмитро вже нічого не бачив цієї ночі. Одначе, летячи в тривожну і темну безвість, він відчував чи не найсильніший прилив радості, ніж за все своє життя.
XIX
Уже всі розійшлися, проскрипіла підвода, на якій у жару лежав Дмитро, а той гурток колгоспників, що найбільше рятував коні, ще й досі стояв біля курного пожарища. Значущість пережитого тісніше єднала їх, і якось в усьому — і в розмовах, і в рухах, і в хвилюваннях — почувалось, що сьогоднішня ніч виділила їх чимось, як виділяється бистрінь на воді.
В самоті людина росте непомітно, мов дерево, і часто однобічно, а на людях цей радісний зліт бурхливіше підіймає твій розум і чуття, наливає їх силою і могутньою певністю, якої не буває в тих, навіть здібних, обдарованих людей, що стороняться широкої людської течії; тому часто в їхньому житті знаходить місце душевна непевність, а то й порожнеча.
Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього свого тягла, але сьогоднішня перемога над вогнем, над ворогом залишила в серці кожного глибокий слід.
Недремний дав останні розпорядження, і невеликий гурток разом пішов у тихе попелясте світання.
— Здивував ти мене, Полікарпе, сьогодні. Ніколи не думав, Що кинешся в полум'я, — звернувся Кушнір до Сергієнка.
— Дядько Полікарп геройськи виводив коней, — обізвався Григорій Шевчик.
І худорляве обличчя Сергієнка просяяло внутрішньою посмішкою. Хотів щось на ходу видумати, але передумав і лише коротко відповів:
— Своє ж рятували. Своє.
— Конюхів наших треба всіх на густе сито пересіяти. Хтось із них нам яму копає. Найкращих людей необхідно поставити! — суворо, з роздумом говорить Недремний.
— Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловік розбирається в конях, лікувати вміє. Ну й тебе, Полікарпе, тебе. Підеш? — поклав руку на плече Сергієнка Кушнір.
— Піду. Я вже так буду доглядати, що й миша в стайню не проскочить. Колись на економії всі з ніг позбивалися — хто мучить коней по ночах, в сьомий піт їх вганяє? Сам Колчак за мною послав. Налив мені чарку, собі чарку, дав карбованець авансом, і пішов я ночувати у стайню. Прийшла ніч...
— Дядько Полікарпе, так таку ж історію розповідав Василь Денисович Карпець, що з ним це було, — не витримує і пирхає Григорій Шевчик. ;
— Карпець? Ну що ж, і з ним таке було, і зі мною було. Ми обоє на прикметі, як найкращі конюхи були, — гаснуть хитруваті блищики в очах, і обличчя Полікарпа стає таким правдивим, що він навіть сам переконаний: так і в житті було, як щойно казав.
— Що ж ми тепер будемо робити? Хіба з цим тяглом упораєшся? До жнив можна з сівбою дотягнути, — задумується Кушнір.
— Може МТС тракторами допоможе.
— Свирид Яковлевич повинен пособити.
— Трохи пособить, але зовсім не порятує; мало ще в нас тракторів. А сіл багато в районі.
— Корів треба підучити. Легшу роботу робитимуть: гній вивозитимуть, зерно. А кіньми — тільки орати, — Шевчик підступає ближче до Кушніра.
— Корів? Це добре було б, тільки баби таку веремію закрутять, що й хати одцураєшся...
— Я свою корову перший приведу. Навіть навчу в ярмі ходити. А з жінками треба не раз поговорити. Бо не посіємо — що будемо їсти? Суху землю гризтимемо? — і Григорій чує новий приплив сили, певність, що йому вдасться зробити по-своєму.
— Це добра думка, — погоджується Кушнір, — берися, Григорію, за корови, привчай їх до роботи. Ми тобі поможемо.
— Візьмуся. Хоча й знаю: немало буде сміху з куркульського боку.
— Добре сміється той, хто сміється останній. Ми будемо останніми сміятися, а вони вже на кутні починають...
Розвиднялось. Тихими і темнуватими од вільгості вулицями поспішає додому Полікарп Сергієнко. На перехресті його стрів їдким сміхом Митрофан Созоненко, у якого не раз доводилося Полікарпові брати у борг, особливо на переднівку.
— Кажуть, Полікарпе, ти в "єрої" записався Клячі з вогню витаскував. Чи не посмалив свої деякі причандали? Тоді жінка з хати навік нажене. Ха-ха-ха...
Якась несміливість, що роками згинала чоловіка, на мить осадила чуття радості, гідності. Але то було тільки на мить. Різке обурення сколихнуло всю постать Полікарпа, і він, випростовуючи худу спину, б'є словами, як батогом по обличчі.
— Чого б це я іржав на всю вулицю? Краще б ото було піти по хатах і проценти видряпувати з очей людських та класову контрреволюцію про колгоспи пускати, про оте рядно, що під ним усі покотом будуть спати, і іншу чортовщину.
— Ти що! Сказився? — здивовано і перелякано дивиться на нього, аж темніє густими коноплинами веснянок.
— Що чуєш! — злісно і гордовито прямує у другу вуличку Полікарп.
Дома на нього нападається жінка за пропалену, задимлену катанку, а семилітня дочка Степанида кидається батькові на шию.
— Цить, Лександро, — підхоплює дочку на руки.