Того, чим скінчилася їхня прем'єра, ніхто з них не передбачав і ніяк не зміг би передбачити. Лявина впала на них... Власне, ця впала не на них, на інших, але наступна, цією спричинена, впаде на них. Чекали арештів, обшуків, слідства, допитів — усього, що в цій країні належиться в таких випадках.
І великі події прийшли... О Провидіння! Мають же люди іноді й щастя! Великі події прийшли, лише зовсім неждані й негадані...
На другий день у неділю раптом з усіх гучномовців грянуло:
— Війна!
Немов грім з ясного неба:
— Війна!
Іхенхаузен — Ст.-Блазієн
1952—1956 рр.
"ДЕРЖІТЬ ПОЇЗД!"
(уривок з другого тому роману "МАРУСЯ БОГУСЛАВКА")
Уламки розбитих армій, корпусів, дивізій і полків панічно котилися через місто на схід. Це була лише частка того, що котилося на схід на величезнім просторі від Чорного моря до Балтики, всіма шляхами, дорогами й стежками, і так навпростець. Але й ця частка не потовплювалася на широченному тракті — вона творила суцільну лавину, що стугоніла й ревла цілий день і цілу ніч через місто, десь на Харків, за Дін, на Урал, не зупиняючись. Спочатку то були лише біженці, жидівські родини, родини відповідальних радянських і партійних працівників, а також родини військових командирів, з усіма їхніми пожитками — столами, стільцями, шахвами , курми, кроликами. Навантажені на великі авто, родини військових командирів часом мчали в супроводі самого господаря, що при повному озброєнні теж возсідав на пожитках, супроводив родину на схід, невідомо від кого охороняючи її в дорозі. Потік машин і підвід з евакуйованими пересновувався величезними чередами худоби: корів, овець, свиней і коней... Вимучена, хора, з побитими копитами й ратицями худоба ледве повзла; її обганяли машини, спихаючи геть у канави, на пішоходи, притискаючи до парканів. Потім у цьому потоці біженців і худоби почали гасати машини військових частин. Вони теж котилися на схід, а так як вони військові, а не цивільні, то правом військового часу вони летіли з ревом чимдуж, розштовхуючи цивільних, розполохуючи череди худоби. Над тим усім захеканим потоком кружляла паніка.
А місто тим часом жило досить "нормально", без жодної паніки, навпаки — у веселому чеканні, у веселій лихоманці. Правда, державний апарат спаралізувався остаточно, але військомат з усіма його мобілізаційними пунктами працював досить справно. Та ще справно працювали кіоски броварні біля мобілізаційних пунктів і взагалі по місту, де продавалося пиво в необмеженій кількості. Завдяки шаленій гонитві лавини втікачів, а також завдяки пивові настрій у мешканців міста був піднесений, всі були як наелектризовані. Стан небувалий, незвичний, — стан істот, що відчувають на собі хід колосальних перемін.
Лавина військових розбитих частин та зевакуйованих цивільних, разом з потоками худоби, котилася через місто на схід, а тим часом у місті спокійно йшла мобілізація, — забирали рештки чоловічого населення на фронт, щоб "спинити напасника". Це була остання й загальна мобілізація, загальний набір до спеціального війська, що офіційно мало вже горду назву "народноє ополченіє". Це "народноє ополченіє", мовляв, як за часів Мініна й Пожарського, мало доконати історичну рятівничу функцію — заступити грудима "Вітчизну" і врятувати її. Забирано до цього "ополченія" рештки "людського матеріалу" — всіх калік, всіх білобілетників, всіх тих, кого з будь-яких причин не взято до армії раніше, в тім числі й "класово ненадійних", всіх позбавлених колись права носити зброю через соціальну (класову) й політичну неблагонадійність, а також всіх чоловіків, здібних ворушити ногами, віком до 55 років. Всім наказано зразу з'являтися на мобілізаційні пункти з торбами, бо після мобілізаційної процедури відбудеться "формування" й "відправка". Нікого не відпускалося додому.
Петро теж з'явився на свій мобілізаційний пункт. Він знав, що за ним старанно пошукують (принаймні ще два дні тому) агенти таємної служби, а тому загубитися в армії, у хаосі фронту, — це був би для нього рятунок. Це його цілком влаштовувало. Так само, як влаштовував його швидкий темп всієї процедури. Спершу він дуже вагався, — ану ж його там схоплять та й по всьому. Хотів піти десь на далекий мобілізаційний пункт, або навіть податися до іншого району. Мудрував, мудрував та й махнув рукою — з'явився на мобілізаційний пункт іменно своєї військової дільниці. Що буде. Взнав, що у воєнкоматі працюють люди зовсім чужі, нові, прибулі з заходу, та що темп там такий скажений, що про якесь там пильнування тепер уже дурних приписів не може бути й мови.
Навколо мобілізаційного пункту товпилися величезні маси "народного ополченія". Люди стояли гуртами, сиділи на канавах, лежали попід парканами, поклавши голови на полотняні торби. Одні вже пройшли процедуру й чекали "формування", інші Іце тільки проходили. Багато людей було знайомих Петрові — сусіди, уличани, а також люди з тієї частини міста, де він родився й виріс; здебільша все люди старші, лише де-не-де траплявся парубок або зелений юнак. Вся маса "народного ополченія" складалася переважно з людей літніх, зі стариків, що вже відбули дві війни — першу "єрманську" й громадянську, а оце кличуть їх на третю. Бо без них, либонь, не буде діла.
Знайомі віталися з Петром радісно і в той же час здивовано, стурбовано, очі їхні так і гукали:
— Агов! Та ти що, здурів, чоловіче? Чого тебе сюди принесло?!
Петро вже думав, чи не вернутися йому справді. Але куди? Та ж прийшла така смуга в його житті, коли для нього вже немає виходу. Смуга така, коли він може легко втратити голову ні за що, ні про що. Знайдуть, схоплять і вже його ніхто ніколи не бачитиме й сам він теж нічого не бачитиме, — зразу десь вчинять розправу "без суда й слідства". Військовий час — це час спрощення, час особливої анархії й особливого беззаконня... До речі, це може статися саме ось тут.
Відчував, що йому трохи бракує повітря, але тим часом став у чергу й та черга потягла його, мов конвеєр, до середини.
Затягло його до середини й тут він радісно зітхнув. Атмосфера цілковитого спантеличення й цілковитої новизни. Напевно, всі сексоти давно вже повтікали геть, як повтікали й усі колишні великі й навіть дрібні начальники. Серед персоналу мобілізаційного пункту воєнкомату жодної, бодай приблизно знайомої фізіономії: все якісь чужі, захекані, замотеличені люди, опановані гарячковим поспіхом. Навіть більше того — серед того персоналу жодної військової людини, або людини у військовій формі. Самі цивільні чи вдягнені в цивільну одежу. Вся процедура мобілізації "народного ополченія" відбувалася досить комічно: біля одного столу цивільний питав про військовий білет, — якщо його не було, то він навіть не перепитував, де білет дівся, а просто записував прізвище на-слово й скеровував до лікаря. Лікар питав, чи ополченець скаржиться на якусь недугу. Якщо ополченець скаржився, то лікар (до речі, без жодних лікарських реліквій і навіть без халата) стукав його по голих грудях пальцем або щиколоткою, слухав на-вухо, що в тих грудях робиться, потім оглядав руки й ноги й гукав: "Здоров!" Бо ж руки й ноги вцілості, що видно навіть неозброєним оком. Після того ополченець проходив ще біля двох столів, де його питали про рід зброї, якою він колись орудував в армії, вік, стать, адресу родини... Після того відбирали всі документи й видавали квитанцію... Все. Чекайте відправки. Обмундирування й зброю — "видадуть там".
Петрові сподобалася ця спрощеність процедури, ця недбала імітація закону й порядку. Він уперше в житті бачив на власні очі цілковиту поразку проклятої спеціально совєтської гіпертрофованої бюрократії, тієї бюрократії, що печінки переїла своїми безконечними анкетами, призначеними пильнувати т. зв. "бдітєльность", своїми безглуздими та образливими запитаннями. Все вдарив параліч. Наочний доказ, що новий вік, нова ера гряде десь, гряде невблаганно. На серці було легко, навіть радісно.
Мобілізаційну процедуру Петро перейшов швидко й легко. Його зачислили до якоїсь там "першої сотні, першого батальйону". А далі більше нічого не сказали — ані назви полку, ані іншої військової частини, ані роду зброї. Чи то військова таємниця, а чи то мало би просто називатися "Перша сотня, першого батальйону Народнього Ополченія з міста Нашого". Веліли чекати на вулиці.
Петро опинився на вулиці. Вибрав затінок межи кущами акації й попростував туди. Там його зустріли знайомі обличчя уличан. Це були старі, спрацьовані люди: похмурий і мовчазний, як осіння ніч, довготелесий Ставицький, коваль з професії, але дуже подібний до столяра Гилимея з театру — такий же кістлявий і довгорукий, немов орангутанг; другий — Арсентій Чичай, бондар; третій — Семен Очерет, кожум'яка; і ще кілька осіб. Кожум'яка Очерет підморгував Петрові, показав очима поруч і прошепотів: "Сідайте, Григоровичу, з нами". Вони сиділи або напівлежали й випивали по чарці. Посередині на ганчірочці стояла пляшка каламутного самогону, лежала часничина й кілька помідорів. Усі тягли з пляшки по черзі, приціляючись до сонця та намічуючи межу порції великим пальцем. Пили пильно, понуро, не кваплячись. І всі були напідпитку вже. Але не від цієї пляшки. Вони впилися ще вчора, а може, й позавчора та так і не висихають, підливають потрохи. Почастували й Петра, і він не відмовився, випив ковток за здоров'я старших. Петро знав усіх присутніх ще з часів свого дитинства, бачив їх тоді в усій їхній красі й величі. Ось цей Ставицький колись пишався й цвів на всю околицю, приїжджав було до батька в драгунській уніформі і зводив з розуму дівчат та молодиць. Він тоді служив у драгунах, був гарний, високий і міцний. Хоробрий був вояка. Пройшов крізь вогонь першої війни й уцілів. Потім служив у "червоних гусарах" по мобілізації й так само, як і раніше, гордо носив свою уніформу завзятого кіннотника. Потім минули роки... Зараз він худий і згорблений, виснажений злиднями й тяжкою працею. Та й літа вже. Уже йому за півсотні перевалило. Тяжка праця й літа згорбили спину й унесли диспропорції в його, колись прекрасне, велетенське тіло. Тепер хребет його зігнувся, а руки витягнулися від праці й були довгі, як у орангутанга, ноги ж від ревматизму підкорчилися. Очі його безупину сльозяться, — вже він, напевно, не добачає, але ані не подбав сам, ані не подбав для нього хто інший за окуляри.