Сміючись, вони відмовились від галантної пропозиції придбати їм квитки.
— Не бажають віддячувати чимось більшим, — пояснив Гриша.
Серед дівчат найвродлвішою здавалася дівчина Аніна. Статурою і обличчям вона нагадувала античну богиню. Ще й начитана. Вона трішечки запізнилася, і квиток їй купляв Славко.
— Узяв в останньому ряду. Спробую скористатися досвідом Олега Волинського, — зневажливо похвалився він.
Найдорожчий фільм світового кінематографу, продемонстрований на широченному екрані, справив на хлопців непересічне враження. Особливо головна героїня. До того найчарівнішими жінками всіх часів і народів серед молоді вважалися Мерилін Монро, Бріджит Бардо і Марина Владі, але Елізабет Тейлор — це було щось! Павка запав у неї по самі вуха. Йому здалося, що лише одне торкання її тіла вартувало б усього наступного життя.
— Добре, що тут дівахи самі за себе заплатили, а то б ми влетіли, — Льоня поглянув на Славка.
— У них у задньому ряду зовсім не темно і публіка не така. Але за ручку я таки потримався, — признався той.
З кінотеатру вийшли голодними і вирішили обійтись дешевим обідом у невеличкому кафе. Заклад зустрів їх ароматами спокусливих страв з неймовірними цінами, і Гриша напоумив обійтися тертим супом — полівкою, по сімдесят гелерів за мисочку з білим хлібом, що виставлявся на столи безкоштовно.
— Решту додаватимемо пивом. Пиво, щоб ви знали, — це рідкий хліб, — обгрунтував Гриша своє рішення.
— Отож, і я примітив: якщо вживати по келиху щогодини, — можна і зовсім не їсти, — підтвердив Павка.
— Агой, хлопці! — привітався хуліган Петер. Він аж лиснів від самозадоволення і був готовий пригощати. Компанія пристроїлась до столу на відкритому майданчику, і офіціант не забарився з оберемком золотавих кружок.
— Я сьогодні щасливий: ночував у шикарної жінки, актриси нашого театру, за якою увивався майже рік. Уявіть собі: спершу парою прийняли ванну; потім на червоному простирадлі вона мені... я їй...
— Ні, це не по-нашому, ми так не любимо. Правда, Льоню? Нам дай, щоб вона під тобою кричала, стогнала і дряпалася... А інакше, в чому задоволення? — гидливо відізвався Гриша.
— У ніжності. Ти її пестиш, вона відповідає тобі вдесятеро, — розтлумачив Петер.
— Розкажи краще, чи Брежнєв вас заспокоїв? Особисто приїхав до Братислави, провів нараду... А то бач, розвели: "ви нас завоюєте, ви нас окупуєте." І всюди одне й те саме. Кому ви потрібні? — Гриша торкнувся болючої теми.
— Ваш Брежнєв — курва, — не погодився Петер.
Липневий вечір застав компанію у безкрайньому і багатолюдному Луна-парку.
Млосне повітря від Дунаю нагадало Аркадію: так само наповняло душу плотською благодаттю. Все навкруг вражало різноманітністю, яскравістю, гучністю і надихало на потаємні сподівання. Чортове колесо і Американські гірки; крихітні електромобілі, що безболісно зіштовхувались одне з одним, і величезний танцювальний майдан зі свінг-оркестром. У літньому театрі очікувався концерт справжнього англійського джазу. Перед касами і на вході купчилися негаласливі юрби бажаючих.
— Сорок крон за квиток — це вже занадто, — зауважив Льоня.
— Не переживай. У них на вході два контролери стоять вряд, спробуємо по-одеські, — підбадьорив Славко. Він підняв з землі використаний квиток, занурився у стовпище і за хвилину випурнув вже з контрамаркою.
— Простіше простого. Стаю в чергу до першого контролера. У момент, коли він зайнятий переднішим відвідувачем, піднімаю папірець над головою, мовляв, пред'явлю наступному контролеру. А повз нього прохожу вже з таким видом, начебто корінець відірвав його попередник. Потім прошуся до туалету і отримую контрамарку. Отже, Гришо, на проходь, а Павукам я зараз.
— Здивував! Ми такою манерою обідаємо в їдальні на Грецькій площі: там також дві касирки в ряд. Павук з тацею, заставленою салатами, компотами і ложками, відволікає першу касирку, я за його спиною, проштовхуюся з солянками і біфштексами. Нумо, спробую, — Льоня пурнув у натовп і за хвилину прослизнув до зали.
Зрештою, окрилена удачею четвірка любителів джазу розмістилася в першому ряду на зарезервованих для когось місцях, які випадково залишилися вільними. Павці концерт сподобався, і особливо тромбон. Куліса у нього літала; звук — тріскотливо-бархатний. Він видавав такі губні трелі, що Павка і від трубачів не чув. Опісля концерту приголомшені і ощасливлені хлопці умиротворено покрокували до табору.
Бригадир Яно чергове навідався "почистити кулемет".
— Дурраком я народився, дурраком я й помру, — крушився він на другий день зранку: — Велосипед загубив, черевики загубив, дома не ночував... Розхитуючи головою, він журно вдивлявся у свої долоні. Вони у нього — справжні клешні; червоно-сині, мозолясті, з покрученими пальцями, поламаними нігтями і випнутими жилами. Демобілізувавшись майором, він пішов у будівельники і відтоді лише копав землю та місив бетон. Від сонця, вітру й алкоголю його обличчя почорніло і зморщилося на дрантину. Він здавався нізчимним, як безалкогольне пиво, проте його хвилював поточний момент.
— У нас свобода слова. Кожен має право висловлюватися, як хоче, стосовно будь-чого. Карикатури на Дубчека у газетах бачили? А у вас на Брежнєва таке можливо? У вас одна-єдина "Правда", а у нас газет безліч і всі різні.
—Яно, тобі не набридла політика? Давай краще за жінок.
— Зараз ми живемо гірше, ніж перед війною.
— У вас — справжній рай, а вам усе мало.
— За Масарика робочий за годину заробляв на двадцять келихів пива, а тепер і на десять не заробиш. Дубчек пообіцяв підвищити платню, але ви не дасте...
— Скажи краще, де у Празі ловлять жінок?
— Звісно, у нічних барах, але стережіться зарази.
Майже щовечора одеситів знаходив їх приятель Густав. Він оплачував випивку і розповідав про життя. Ще до війни, у тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році, коли йому було дев'ятнадцять, він поїхав заробляти до Німеччини. Найнявся до доброго господаря робітником по двору. Працював добросовісно, і отримував добру платню. Хазяїн мав молоду дружину, але дітей не надбав. Якось завів він розмову. "Ти, парубче, мені подобаєшся. Працюєш сумлінно; сам білявий, блакитноокий, атлетичної статури, одним словом — справжній арієць. І моїй дружині ти приглянувся. Може, вона від тебе народить? А я тобі добре заплачу". Не відмовився Густав від доброї справи, і за півроку руда німкеня завагітніла. Народила міцного білявого, блакитноокого малюка, а Густав на зароблені гроші побудував у Братиславі дім, в якому живе й досі.
Дещо у поведінці старшого друга здавалося дивним: розрахувавшись за всю компанію, Густав звичайно залишав особисто Льоні сто крон.
— Здається, Льоню, він тебе клеїть. Він не гомосек? — припустив Гриша.
— А хіба я не схожий на арійця?
— Не упусти шару, — порадив Славко.
— Це ж твій любимий вид спорту, — підструнчив Павка.
І ось, одного дня старий запросив Льоню в гості. Повернувся він до табору, коли вже світало, і п'яний як чіп. Про події розповів увечері. "У нього, насправді гарний будинок на березі Дунаю, з садом і басейном. Захожу — стіл накрито на трьох; жінку зовуть Марта. Набагато молодша, але дещо уклякла. Видно, що колись була миловидною, а зараз як бліда поганка. Дід поскаржився, що вона хвора на рак, і лікар порадив їй ярого мужика. Відтоді вона безпрестано його просить: пйхай мене, пйхай мене, а він не змозі. Я ж мовчу. Сидимо, бенкетуємо. Марта трохи побула і пішла наверх, а Густав мене штовхає: йди слідом. А на столі — розкіш неймовірна: і шампанське, і віскі, і коньяк "Наполеон"... Умовив я діда ще посидіти, і пили ми по-їхньому: маленькими ковточками, без закуски, лише під цигарку. Зрештою, він зламався і заснув, я ж вислизнув із двору і, не знаючи дороги, наугад побрів берегом Дунаю. Так і дістався табору. А Густав нехай пробачить: хіба ж на небіжчицю у мене підніметься?"
Нарешті настав день получки. Інженер, як і обіцяв, виплатив зверх заробленого відрядні, тож загалом копачам вийшло по три з половиною тисячі крон кожному. Павка з Льонею перш за все кинулися купувати фірмові джинси "Super Rifle", але вони продавалися лише у валютному магазині, за бони, які вимінювались у валютчиків по курсу сто доларів за тисячу крон. Високий літній джентльмен у синьому костюмі з червоною краваткою завів їх у сумне підворіття, розклав пухке шкіряне портмоне завбільшки з том "Війна і мир", щільно начинене бонами і кронами. Хлопці, що взагалі не користувалися гаманцями, переглянулися: "Дати б старому херу по чану і..", — спало їм на думку. Отримавши бони, вони придбали по парі синьо-голубих, прошитих подвійним швом золотистими нитками і прикрашених шкіряними лейблами штанів, і прямо з примірювальної почимчикували хвалитися друзям.
— Не дарма місяць у землі довбалися, — підсумував Льоня.
Перед самим від'їздом до українських студентів завітав директор пригороднього радгоспу, на території якого й велося будівництво житломасиву. З собою приніс кошик зрілих оксамитово-золотавих персиків.
— Від сьогодні спущу вже в сад собак. Влітку ми звичайно так робимо, щоб зберегти врожай, — з усмішкою повідомив гість.
Хлопці переглянулися. Насправді, вони повсякчас лазили попід дротом і цупили ще зелені плоди; зберігали їх у темряві попід ліжком та хрумкали по мірі дозрівання.
Прибігли попрощатисяі Анетка з Елішкою. Визвали Сашка і похапцем його розцілували. Всім іншим помахали ручкою і, сміючись, втекли.
— Шкода, що на острові суцільно стирчали оцупки, — побідкався Павка.
— А ти хотів чешку на дереві? — підколов Льоня.
— Вони не чешки, вони — словачки, — вкотре підправив Гриша.
Попрощатися до вокзалу прийшов Павчин приятель, студент-філолог Ян. Він кілька разів навідувався до Павки, і вони спілкуватися на літературні теми. Ще взимку Павка прочитав книжку словацького письменника Ладислава Мнячка "Смерть зоветься Енгельхейн", і вона його зворушила. У творі йшлося про партизанку-розвідницю Марту, яка спокушала німецьких офіцерів і в ліжку, страждаючи душевно, здобувала від них цінну інформацію. А в радянській літературі розвідниці витягували ворожі секрети виключно завдяки своїй інтелектуальній вищості, і Павці це здавалося не правдивим.