Очі Оразові при цьому блищать, бо він і досі вважає аламан найвищим виявом геройства й слави. Може й сам він був учасником аламану? Що ж таке аламан? — А це — збираються молодці у похід, зненацька наскакують на сусідні перські мирні села й грабують, хапають, що вдасться: килими, золото, срібло, дорогоцінний посуд, худобу, збіжжя, скакунів, невільників і невільниць, які потім ідуть на продаж, або раб-ствують, якщо нема кому їм викупити. Молодці повертаються з аламану додому вкриті славою. Хто більше виявив відваги в аламані, той більший герой... Було це — каже Ораз, — най-шляхетніше зайняття...
Таке ж, як і три, чотири тисячі років тому, — думала я. Так і за Кіра й Дарія було.
Так, це ще зовсім жива тут дійсність. Цей совєтський активіст душею й тілом схвалює таке "геройство", воно ще в його крові, ще його діди, а може й батьки ходили в аламан. Це ж Середня Азія, що тисячоліттями постачала отакі збройні ватаги, вони безперестанно колошкали мирну хліборобську людність сусідньої Аріяни, Персії... Перський цар Дарій навіть зайшов аж у Північне Причорномор'я, щоб завдати удару родичам цих середньоазійських аламанників, скитам...
Захоплений своїми оповіданнями, Ораз кожен раз щось цікаве для мене скаже. Він оповідає, як то в цій пустелі блискавично поширюється кожна новина, не треба телеграфу. Є тут "у з у н — к у л а к". Що таке "узун-кулак"? — Дослівно: "довге вухо". Новина переказується від вуха до вуха. — Я міркую: "кулак" — "вухо". А в нас теж є це слово, "кульчики", себто сережки, "вушка". А "узун"? Я колись проходила по Таращан-щині, колишньому осідкові торків, попри село Узин. То це значить — "довге"? Справді, кілометрів зо три тяглося воно, вузьке й довге, понад річкою.
А за цим почали сотатися й інші назви Жашківщини-Тара-щанщини: Ташлик, Кагарлик, Сабадаш, Колтуй... Моя "виробнича практика" ставала все успішніша.
А Ораз не тільки розказував, він і показував. Таке, чого я ніколи в світі не побачила б сама, якби не він. Живий туркменський побут. Про "клясову боротьбу", про баїв і батраків не почула я від нього ні слова, а зате повіз у гості до кочовика-скотаря, що живе в пісках. Шубовснула я в саму гущу кочо-вицького туркменського побуту. Самотня юрта серед пісків. В ній на паласах (килимах) сидів сам патріярх, а десь на задньому пляні були домочадці. їли ми плов з одної миски одною ложкою, а патріярх весь час примовляв до мене: "Ал, ал!" (їж). Подавала невістка. Як рабиня, з закритою шаллю ("яшмаком") нижньої частини лиця, ні звука не промовила, бо непристойно при старших сказати слово. Я — інша справа, я — гість. Але тут же мені Ораз каже, щоб я не відмовлялась їсти, бо це буде велика образа для господаря. Коли ж надходила ніч, то Ораз чомусь із значінням мені сказав, щоб я нічого не боялася, бо мене, як гостя патріярха-кочовика, ніхто не посміє тут скривдити, пальцем зачепити... Я тих слів тоді не розуміла, а то ж означало, що тут десь недалеко є басмачі, боятися все таки є чого. І Боже мій, як холодно було над ранок у тій самій юрті, що вдень дихала розпеченим піском! Як на все, на нас самих і на наше накриття наліг грубий шар піску!
Цей кочовик весь час міняє місце осідку. Зимою він від-кочовує із своїми отарами до підніжжя Копет-Даґу під кордон Персії, а весною, як зацвіте пустеля і є там подостатком води, то кочує по Кара-Кумах.
Дуже мене манило побувати в цих горах, побачити їх зблизька. Ораз і це може. В горах є промисли, добувають там (от, забула, який мінерал), а в одному такому промисловому селищі працюють робітниками його два двоюрідні брати. Ми й поїхали туди якимсь принагідним вантажним автом.
Копет-Даґ — чорні безлісні гори. У селищі знайшли ми й братів. Обидва і їхні жінки дуже привітно та гостинно нас прийняли, тут уже не було приниженого, підлеглого в поведінці жінок. Вони жартували, наче й командували у хаті. Зараз влаштували й бенкет для гостей, на килимах долі. Але... Жінок не було тут. Жінки, звичай каже, не сміють бути учасницями. Ми сиділи на паласах, нас тільки четверо, — три брати і я. Я — наче на голках, на душі шкребло...
А тут один брат заспівав і заграв на дутарі... Це вже мене стрясло. Була то не пісня, а ридання кочовика, що от-от у спеці й спразі загибає без води. Очі закочені під лоб, ридання й заїкування — від неможливости висловити своє горе... Та чекай! Це ж я чула ще в Жашкові у дитинстві, як жили ми в заїзді. Так моляться старі жиди, вбравшись у смугастий талес і тору та похитуючись. О, Аданої... Це — спів кочовика, сина пустелі. Цікаво ж, що від Авраама до жашківських Иойни й Аби протягом кількох тисячоліть нічого в цім співі не змінилося! Цей спів не особливість гебрейської релігії, не тільки спів Авраамо-вих, Иосифових, Мойсеевих кочових племен, а взагалі пісня пустелі...
Так, це була лише стара-старовинна пісня, бо скінчивши її, оце ридання, брат Оразів почав знову жартувати, як і перед піснею.
Чекай!
А я ж і в Мерві чула вже цей спів. Я думала тоді, що то старий туркмен справді плаче, щось йому важке причинилося і він виливає під дутар своє горе. Шкода було його. А то був просто народний лірник, сказавши по-нашому. І навколо нього, як у нас на ярмарку, зібралась купка туркмен і слухала, зідхала...
Не уявляю, що було б, якби я справді з цим Оразом одружилася. В душі тоді я не дуже заперечувала проти такої можливості, так вільготно і розкішно чулася я в Туркменістані. Одночасно, я бачила всю абсурдність такої "можливостей". Я — в ролі дружини дикого азіята! А Ораз уже й представив мене братам, жінкам, і всім мешканцям селища, як його наречену. Це — його гелін!
Як уже надходила ніч, постелили мені в одній кімнаті з Оразом, бо це був такий тут обряд одруження — кайтарма. Я спротивилася і мені дали місце десь інде. А на ранок зустрів мене мороз обструкції всього роду, ніхто зо мною не говорив і навіть не було води очі промити. Вийшла я з непривітного дому, навіть не бачивши Ораза, — добре, що було принагідне вантажне авто до Казанджіка. "Роман" скінчився.
Але я не жалую, що в таку пригоду втелющилася. Бо як би інакше могла я побачити Туркменістан, а потім написати "Кай-тарму"?
Коли я потім розказувала мамі, що мало не вийшла заміж за туркмена, мама жаліла. "Треба було вийти! А потім би втікла!" От, не думала я, що моя мама така вільнодумна!
Вже закінчився мій двохмісячний термін відрядження. Я надумала повертатися додому трохи іншим шляхом. Казанджік — це вже ближче до Каспійського моря. Поїду пароплавом, через море. Так і зробила. Сіла в поїзд, що йшов на захід.
Ще по дорозі треба було чомусь висісти й кілька годин чекати на самотньому полустанку. Там я побачила ще одну туркменську родину. Бачила вже активіста, кочовика, робітників, а тепер ще й службовців залізниці. Службовцем була туркменка з дітьми. Йомудські хлопчаки в розплесканих тельпеках, з блискучими розумними очима та перловими сніжистими зубами, усмішкою, що була наче відбиткою цього кришталевого повітря. Дівчатка, що їх мама-залізничниця називала: одну "Сім сувоїв шовку", а другу "Сім верблюдів". Це значить — вона за них матиме такий калим. Вона жартувала. Калим уже законом заборонений.
Каспійське море було дуже непривітне, надуте, кольору бу-робрудного і навіть видалось мені, що чимось смердить. Нафтою чи що?.. Я була рада, як уже перепливла його і рада буду більш ніколи не бачити.
Але Туркменістану не можу забути, так мені було там прекрасно. Я побувала вдома! Серед свого рідного народу!
Ще довго ним жила. Хотіла все перечитати, що про нього написано. Засіла в бібліотеці й перечитувала, які де не є журнали та видання. Взялася за історію, але то величезна лектура, щільно пов'язана з історією всього Туркестану, з емірами, ханами, Чінґісханом, Батиєм. Дуже загайно, все життя треба присвятити, щоб розплутати всі ті туркестанські вузли. А мені коли б тільки про Туркменістан трапилась книжка, або хто порадив... Та не було кому радити. З того всього, я вичитала в туркменських журналах кілька дописів про жінок, піонерок розкріпачення, і написала на тій канві пару оповідань. ("Ніяз і Ґюллер", "Перший іспит кочовицького сина, Чари", "Кайтарма").
Мало того. Захотілось мені мати туркменського килима. Де там! Недоступне це. Але намалювати? Знов беру туркменські журнали і вивчаю ті зразки, що там трапляються. Беру кілька деталей, рисую на картоні, вирізую трафарет, купую білу й ультрамаринову фарбу, обрус фарбую в оранжовий колір — і ось у мене вже є в хаті "туркменський килим". Вже два "килими" є, а тепер ще повішу на входових дверях. Кімнатка вся в килимах і дверей не видно. Хто приходить — каже: "Тут артистична атмосфера".
І досі я зацікавлена Туркменістаном. Як тільки де зустріну згадку, так і прикіпаю очима. Вже в Нью-Йорку здибала я книжку СП. Толстова "По следам древнехорезмийской цивилизации", 1948, на підставі розкопів у пісках — і прочитала те, чого мені не вистачало, коли я була там. Розкопи там йдуть. Ось книжка В.И. Сарианиди "Тайны исчезнувшего искусства Кара-Кумов", 1967. Ще більше доказів: під тими пісками поховане повнокровне життя.
16
З Туркменістану поїхала я до Києва. Чого було повертатися до Харкова? Те місто не прийняло мене і я не прийняла його. Досить Харкова! Київ моя батьківщина, я належу тільки до Києва.
Ще з місяць володіла я туркменським набутком: все тіло було як твердий тугий огірок, в пустелі всі товщі й вода випарилися. Носила я себе таку легку, як пір'їна, здорову духом і тілом.
У Києві я без труднощів поновилася у Місцевкомі письменників. Секретарем був Новоселецький, той, що раніш працював літературним редактором у ДВУ. Людина дуже приємна, усміхлива і доброзичлива. На одну ногу припадав.
Був це уламок з давніших часів, коли діяли видавництва "Криниця", "Сяйво", "Час". Знав добре В. Самійленка, Чупринку та інших, кого згадував. Словом, своя людина. Він зустрів мене, як давню знайому, і ось я вже знову в письменницькому колективі. Не так, як у Харкові.
А тут вже все не таке.
Місцевком письменників уже не в готелі "Континенталь", а на Фундуклієвській біля Пушкінської. Тут уже нема розкішних заль з китайськими вазами й ліхтариками, а просто: величезна кімната, біля неї багато менших кімнат і коридорів.