Перехожих, які випадково стукалися до двору пані Семикоп, запрошували на трапезу, ще й на дорогу давали: нехай і подорожні розділять з господинею дому душевну радість.
Тарас жалів матінку. В останні три роки вона часто хворіла і, захворівши, нікого, крім Софійки, своєї годованки, до себе не допускала, навіть управителя. Залишаючись з Софійкою наодинці, цілими днями читала своїх улюблених авторів і лікувалася цілющими травами, про які вичитала одного разу у старовинній фармакопеї, випадково знайденій у книгах, звалених у темній кімнаті поряд з бібліотекою покійного чоловіка.
Трави, однак, мало допомагали, і в один який-небудь весняний тихий ранок подавалась дорожня карета, і пані, у супроводі тієї ж Софійки, їхала на води, частіше в знаменитий Карлсбад.
Місяців два, а то й три її не було вдома. Все життя в маєтку завмирало, дім поринав у сонну тишу. А потім несподівано, без всякого попередження Марія Василівна поверталась надзвичайно жвава, весела і помолоділа. В перші кілька тижнів після повернення невтомно займалась господарством, під її доглядом весь будинок мили й чистили, сама, своєю рукою писала ділові папери, перевіряла рахунки, писала також і листи: сусідам, Тарасові в Полтаву, а також і випадковим знайомим.
Але все минає. Минає і гарний настрій. Якийсь час згодом діловий запал спадав, папери вже не цікавили. Закрившись, пані Семикоп знову багато читала, шукаючи забуття в чужих історіях. Та ніщо не задовольняло, в тому числі і книги, яких в бібліотеці золотоніської поміщиці, успадкованій, як і весь маєток, після смерті чоловіка, налічувалось кілька тисяч, і серед них велике зібрання кращих авторів того часу, причому не лише вітчизняних, але й французьких, англійських, німецьких, стародавніх греків і римлян.
В такі дні з особливим нетерпінням чекала листів з Полтави. Одержавши їх, нарешті багато разів перечитувала, за кожним словом шукала інший зміст, хоча розуміла: Тарас не буде хитрувати, і все ж непокоїла думка: а раптом захворів, простудився, лежить у гарячці, а писав для того, щоб її не тривожити, і, можливо, навіть під чиюсь підказку.
Про себе Тарас писав дуже мало: "живий-здоровий" — і все. А про товаришів та учителів — в кожному листі. Особливо часто згадував доглядача і його помічників. Спершу він, Тарас, побоювався Івана Петровича, а виявилось: він добрий, простий, без причини не зобидить. Коли потрібно, допоможе, порадить, як краще підготуватись до уроків, перевірить, чи вчасно і ситно поїв, в якому стані одежа і взуття. Коли хто захворів, лікаря покличе, сам ходить за хворим... "Ти б, матінко, сама його полюбила", — писав Тарас майже в кожному листі і пояснював чому: "В Полтаві нема людини, яка б не знала Івана Петровича. Він готовий всім допомогти, особливо бідному сироті чи скривдженому. До цього часу він одержує листи від вихованців, які тепер вже вчаться у військових школах, університетах, а один, Мокрицький, — його мали вигнати за погані успіхи з латині, а пан доглядач не дав — тепер в академії, в самому Санкт-Петербурзі, на живописця вчиться..."
В одному із листів Тарас писав щось зовсім незрозуміле: "Я, матінко, тепер лицедій, сиріч, на театрі граю, буду зображати стару поміщицю. Пан доглядач кожен вечір показує, як ходити по сцені та як сідати і грати. А п’єса дуже смішна. Коли в перший раз читали, мало не померли зо сміху, Миколка Ге так реготав, що в нього живіт два дні болів. Писати про все довго, а коли приїду, то розповім. Мені тут дуже добре, а за вами все одно нудьгую. Були бви тут поблизу, то приїхав би..."
Марія Василівна розхвилювалась: Тарас — лицедій? Цього не вистачало! А коли ж він вчиться? Проте сам Іван Дмитрович Огнєв в одному з листів на її запитання подякував за Тараса: "...відмінних знань отрок... і вихований. Дякую, матінко! З такими вихованцями працювати — горя не знати..."
Огнєв дякував, а вона думала: не за тією адресою подяка. Тільки колишній її учитель, а нині доглядач пансіону, заслужив її. Він приохотив Тараса до навчання, а от зараз ще й театром зацікавив, хлопець ніби вдруге народився, а то ж було нудився, місця собі не знаходив. Коли ж і чим зуміє вона довести учителеві свою вдячність?.. Вчини всевишній чудо і постав її на місце Тараса — не було б, здається, щасливішої в цілім світі людини. Але що зробиш — на цьому світі чудес не буває...
Не раз бралася писати йому самому і кожного разу відкладала. І все ж не втрималась, написала коротеньку листівку, всього кілька рядочків і послала з Тарасом. Подякувала за книгу — "ніде не могла дістати нове видання "Енеїди", жартома додала: "Чим це він, пан доглядач, хлопця її причарував? Майже все літо той говорив і розповідав тільки про пансіон та про нього, доглядача, вона, їй-богу, ревнувати почала".
Коли лист вже відправився, пожалкувала: для чого дозволила собі такий жарт? Щоправда, Іван Петрович все зрозуміє, і жарт теж, і, може, навіть прочитає дещо між рядками. А для чого це? Написаного, однак, як, між іншим, і пережитого, содіяного у свій час по молодості літ, не виправиш. Чи до жартів їй нині, господи?!
Але ж чому... не виправити? Сотні разів питалася у самої себе, а відповіді не знаходила. Тільки він, її учитель, міг допомогти, тобто відповісти, та де він нині? Далеко і навряд чи хоче її бачити.
Недавно одержала нове посланіє з Полтави. Тарас писав, що згадувана п'єса вже розіграна. Лицедійство, мабуть, всім сподобалось. Присутній був сам князь, він подарував кожному лицедію по срібному карбованцю, а в цехах полтавських майстрів — там теж ставили комедію — видали на брата по парі чобіт і сукна на мундир. "Тарас вже срібний карбованець, чоботи і мундир заробив, — сміялась Марія Василівна, читаючи листа Софійці. — Тепер-то нам легше жити буде".
Сміялась, а в душі була рада: серед інших і її вихованець, названий син, відзначений, навіть нагороджений. І все це — завдяки йому ж, Івану Петровичу.
Думати про нього не переставала всі ці роки, потай пишаючись знайомством з ним, і в той же час кожного разу докоряючи собі за нерішучість, дивне боягузтво, душевну млявість в ту давню пору. Інших не звинувачувала — ні дядечка, ні чоловіка, їх все одно вже нема, а вона зосталась, живе, і нема їй спокою.
Останній лист прийшов в середині травня. Тарас писав, що наближаються випускні екзамени, і тому він листів поки що не писатиме. Нового нічого нема: вдень — уроки, увечері — "зубрячка". "В пансіоні у нас зараз сумно, тому що Іван Петрович поїхав ще на початку травня. Казав його помічник Діонісій, що пана доглядача викликав сам князь і попросив негайно відправитись у німецьке місто Дрезден з пакетом у гауптквартиру російської армії. Нікого іншого для цієї поїздки чомусь не знайшли. Тепер ми всі його чекаємо — не дочекаємось..." І в кінці дописав:
"Іван Петрович наказав мені щодня пити теплий збитень, щоб кашель минув. Набридло, а п'ю, тому що Іван Петрович буде сердитись..."
Марія Василівна перечитала листа і мимохіть позаздрила доглядачеві: десь їде по незвіданих дорогах, ночує на незнайомих станціях між чужих людей, а його ждуть — не діждуться, нудьгують, виглядають, лічать дні і години, коли повернеться. Еге ж, коли ж він мусить повернутись? Виїхав з Полтави на початку місяця, тепер середина, отже, через тижнів два, не раніше, мабуть, буде в Полтаві.
Ніхто, та й вона сама не могла зрозуміти, що з нею діється. Закрившись, весь ранок просиділа в спальні, навіть управителя, який стукався до неї кілька разів, не впустила, веліла прогнати, передавши йому, що всілякі звіти, папери, рахунки дивитися не буде, і нехай забирається, якщо не бажає лишитися служби.
Після ранкового чаю, поданого їй у спальню, вийшла в сад. Довго стояла біля ставка, годувала лебедів з годівниці, навмисне влаштованої на березі, але не бачила їх самих, а лебеді торкались її ніг дзьобиками, щось ласкаво жебоніли. Софійка, лякаючись відчуженості паніматки, пробувала заговорити з нею, а Марія Василівна, мов не чула, настійно думала щось своє, нікого і нічого не помічаючи навкруг.
Прикажчик, молодий двірський мужик з "грамотіїв", чекав паніматку тут же, біля ставу, у нього було до неї діло, але підійти не зважувався і терпляче товкся з ноги на ногу. Але і його вона не помітила. Нагодувавши лебедів, пройшла в двох кроках від нього, дивилась так, ніби перед нею була не жива людина, а кущ або дерево.
Прогулюючись по саду і згадуючи лист Тараса, Марія Василівна біля альтанки спинилась, вражена здогадкою: що ж це таке? Як же вона не подумала? Не випадково доглядач наказав Тарасові пити теплий збитень: хлопчик покашлює, виходить, простуджений, можливо, навіть і дуже, а нині лежить в лихоманці, біля нього нікого нема, а вона ось тут, жива і здорова. Чому ж вона стоїть? Чому нічого не робить?
Тут же пошукала — де люди? Покликала прикажчика, якого цього разу помітила. Той поспішно зігнувся в поклоні:
— Слухаю, ваша милість.
— Звели, щоб завтра ранком була готова карета.
— Їдете, ваша милість? — обережно кашлянув прикажчик, одвернувши вбік бородате з рожевими щоками обличчя.
— Тобі яке діло? Для чого екіпаж, коли не їхати? Не слухаючи, що він відповість, пройшла далі, прямо до відкритої веранди. Софія і прикажчик йшли услід.
Поминувши доріжку, простувала по траві, роса густо летіла з-під ніг, осипалась на широкий поділ її довгого оксамитового плаття; ковзнувши з плеча, майже по землі волочилась біла шовкова шаль. Марія Василівна поспішала, ніби вдома чекали її невідкладні справи. Вже на веранді гукнула прикажчикові, хоч він стояв тут-таки, на нижній приступці:
— Я передумала... Готуй карету негайно, виїжджаємо після сніданку.
Молодий прикажчик ще нижче схилив голову:
— Слухаю, пані.
Дорожню карету, запряжену четвериком, подали до головного під'їзду зразу ж, як було наказано, після сніданку. Софійка разом з покоївкою поспіхом зібрала баули і кошики.
Марія Василівна, стоячи в кареті, віддавала останні розпорядження прикажчикові, попередила, що вдома буде не раніше, як через тижнів два, а може, і три. Він уважно слухав, щоб все запам'ятати, і не осмілювався запитати, куди так спішно від'їздить паніматка, вона ж вважала, що нікому про те знати не слід. Тільки в кареті, ніби відповідаючи на німі запитання Софійки, сказала:
— До Тараса, в Полтаву, їдемо...