І з учительки молодших класів вона стала викладачем української мови і літератури. І продовжувала нас учити. І довела до восьмого класу. Ми думали, що й у восьмому класі вона буде, і в дев'ятому, і в десятому. Аякже!. І от...
Це якось просто не вкладалося в голові. Невже вона більше не буде нашою вчителькою! Ніколи більше не ввійде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стіл, не спитає дзвінко, як завжди, одне й те саме: "Ну, хто з вас не приготував на сьогодні завдання? Признавайтесь!" Після цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Карафольки, що сидів переді мною. Але вона завжди помічала це і казала: "Рень, до дошки!" І я підводився червоний як мак і, зітхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде ніколи?!
Ні-ко-ли! Чи не вперше в житті це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стислося...
У коридорі — знайомі легкі й швидкі кроки.
Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всі, мов по команді, не змовляючись, підхопились і встали ще до того, як вона зайшла. Домовленості про це не було.
І коли вона рвучко, як завжди, розчинила двері, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопані.
Але вона не зразу розчинила двері. Ні. Ми чули, як вона підійшла, спинилася перед дверима. І якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. І це була мить, яку важко передати...
І ось двері розчахнулися і вона завмерла на порозі.
Вона повільно обвела нас усіх поглядом — здається, зазирнула кожному в очі. І мовчки простягла до нас руки — наче хотіла всіх разом обняти.
іуби в неї тремтіли, підборіддя тремтіло, вона часто-часто кліпала очима. І тут ми помітили, що вона... плаче...
Що тут знялося! Буря!
Дівчатка враз голосно заревли і кинулися до неї, і обхопили, обліпили її з усіх боків, і почали цілувати плачучи.
А ми, хлопці, як по команді, повернули голови й стали дивитися у вікно, кривлячись і кусаючи губи. І ковтали, і ніяк не могли проковтнути щось туте, що ніби застряло у горлі.
Який тут міг бути художній виступ Гребенючки і художньо-гумористичний виступ Колі Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин "мадриґал"?
Усе суньголов полетіло к бісовому батьку!
А потім ми вийшли зі школи і, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорівни, пішли на річку, а тоді в поле, а тоді до лісу... І ходили так довго-довго, до самісінького вечора. І майже нічого не говорили, просто отак ходили разом і не хотіли розлучатися. А тоді в лісі посідали на галявині кружка навколо неї і співали пісень. Довго-довго... І ніхто не викрикував, як то буває, всі дуже старалися, і виходило так гарно, як ніколи. І пісні вибирали всі ліричні, мелодійні, що хапали за душу. І в дівчат по щоках текли сльози, та й не тільки в дівчат... І ніхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пісня бере за душу.
А на другий день було весілля.
Ну, що вам сказати?
Щоб описати це весілля, мабуть, треба було б запрягти всю Спілку письменників.
Скажу тільки, що такого бучного свята в нашому селі не пам'ятали найстарезніші діди.
Певно, його й не було зроду.
За одним столом сиділо геть усе наше село та ще пів грузинського села, та ще майже цілий полк солдатів, та ще начальство з району
Це було не тільки весілля.
Це було свято дружби народів.
Гучномовці не змовкали ні на хвилину, і всі тости було чутно, мабуть, аж у сусідніх селах.
Дитячий стіл був накритий окремо.
І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися — од пуза!
Весілля почали гуляти десь в обід. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу була потрібна темрява. Обов'язково.
Та що більше розгулювалося весілля, то тривожніше ставало в мене на серці. У колгоспному саду стояв такий галас, сміх і гармидер, що як далі так піде, то на наш сюрприз ніхто й уваги не зверне, просто не помітить ніхто. Вихід був один — оголосити по радіо, через гучномовець. Але ні я, ні Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайняті.
Отже, доводилось у нашу "таємницю двох невідомих" втаємничувати когось третього, бо інакше все могло зірватися.
Павлуша зиркнув на мене, потім одвернувся і несміливо пробубонів:
— Може... Ганю? Я махнув рукою:
— Давай!
Яка зрештою різниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, врешті-решт, байдуже.
Так Гребенючка стала учасницею ще однієї "таємниці трьох невідомих".
І от нарешті смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамірного весільного гурту і гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сараю свою "таємницю", приторочили до багажника, сіли на велосипеди і поїхали в поле, що за колгоспним садом, де гуло весілля.
Погода була чудова, така, як треба, і небо чисте, і вітер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипеді, стискаючи в руді котушку а Павлуша біг позаду, підтримуючи його. Аж ось нарешті злетів, знявся й пішов-пішов. Все вище й вище вгору... Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Підбіг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, підключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвіст, — вийде чи не вийде...
Павлуша порається біля кошика, руки в нього тремтять.
І...
Я навіть сам не сподівався, що буде так класнючо.
У темно-синьому небі барвисто засвітився чарівний ліхтар. "Слава Галині Сидорівні!" — золотом палали на ньому слова з одного боку.
"Бажаємо щастя!" — червоно світилося з другого боку.
"Не забувайте нас!" — жовто промінилося з третього. А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подібності з нареченим, звісно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'яті сам Анатолій Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повітряний змій. (Павлуша ж змалечку мріє стати льотчиком, ми тих зміїв з ним попоробили — ого-го.) І потім Павлуша його розмалював фарбами. Усю душу льотчика й художника вклав він у того змія.
А я придумав "електрифікацію" (спершу ми думали просто вдень запустити, але хіба ж той був би ефект!).
Запускали на тоненькому двожильному дроті (спеціально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори і лампочки від тракторних фар випросили в мого тата-механізатора.
Я навіть не думав, що так буде гарно!
Тільки-но змій засвітився, ми почули, яку гучномовцях пролунав дзвінкий Гребенюччин голос:
— Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо!
На якусь мить весільний гамір ущух, запанувала тиша. А потім враз вибухнули оплески, крики, сміх. "Молодці! Молодці!" — чулося крізь той галас.
Я глянув на Павлушу, усміхнувся і підморгнув. І він підморгнув і усміхнувся у відповідь.
Ми були щасливі. Наш сюрприз удався. Він світився високо в небі, і його бачило водночас геть усе наше село, і півгрузинського, і цілий полк солдатів, і всі гості з району...
Такого тріумфу в нас ще не було за все наше життя. Класнючо ми придумали! Таки молодці! Минала хвилина, друга...
Оплески вщухли, весільний галас набрав іншого забарвлення, хтось уже зривався на спів.
Весілля розгулювалося. У небо вже, мабуть, ніхто й не дивився.
Нам треба було закінчувати. Тим паче, що вітер од-носив нашого змія в поле, у бік лісу, і його вже з саду не видно було.
Але закінчувати було дуже важко. Такого величезного змія ми ще не запускали ніколи. Та й вітер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав мені лише однією рукою, бо в другій тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці.
І раптом...
Вітер шарпонув змія так, що ми трохи не попадали. Щось там у змії блиснуло, і лампочки згасли. А за мить десь ізбоку засвітилася на змієві червона цяточка і почала більшати.
— Вимкни! — крикнув я Павлуші.
Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пізно. Змій уже горів, падаючи на землю. Він був із сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, і спалахнув, як сірник. Долітаючи до землі, він уже палав, мов величезний смолоскип.
Змій з тріском упав на землю, розсипаючи іскри. І враз земля спалахнула і загорілася навколо нього. І тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узліссі! Там же лежить скошене сіно, яке ще не згребли!
— Павлушо! — скрикнув я і кинувся туди. Павлуша пустив на землю кошика і рвонувся за мною.
Та хоч як прудко мчали ми, вогонь був ще прудкіший. Поки ми добігли, він розпросторився уже метрів на двадцать по фронту — в один і в другий бік від палаючого змія — і біг далі, злизуючи вогненними язиками сухе сіно, що покосами лежало на землі. І вже з тріском займалися кущі на узліссі.
Загориться ліс — буде лихо!
Я знав, що таке вогонь.
Позаторік загорілася хата Чучеренків. Спалахнула, як свічка. І поки люди добігли з поля, згоріла дотла. Самі головешки лишилися.
Не можна гаяти ні секунди.
Я на бігу зірвав із себе новий святковий піджак і кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами і збиваючи полум'я піджаком.
Павлуша був без піджака, у самій сорочці. Він кинувся до кущів, рвонув кілька гілок з листям і ними став збивати вогонь.
Холоші штанів почали тліти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися від диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.
А з саду лунав веселий весільний галас, регіт, пісні. Ніхто не бачив, не знав і не підозрював, що тут коїться... І як не гукай — ніхто не почує.
— Сіно, сіно відгребти треба! Щоб далі не займалося! — почув я раптом голос... Гребенючки.
Я обернувся.
Жмутом гілок вона квапливо одгрібала сіно, яке ще не загорілося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далі, а тоді вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.
Як потім з'ясувалося, оголосивши по радіо, вона зразу побігла шукати нас. І бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змій. І побігла нам на допомогу.
Ми швиденько одгребли сіно й кинулися знову в бій з вогнем.
Утрьох справа пішла краще. Вогонь почав потроху відступати. Вже більше було диму, який несамовито їв очі, так що сльози струменіли по щоках безперестанку.