От буде закусочка теоретикам. Мізерна маса фотона, я так гадаю, але в сукупності вона є підґрунтям всієї світобудови. Збагнула? Те світло, яке ми вивчаємо, яке мчить з шаленою швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду, лише вібрація вакуумної світоносної мозаїки. Ага! Фізики вважають вакуум лише віртуальним океаном потенційних часток, але вони по-миляються: вакуум — правдивий батько всієї матерії.
Сухорляве обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розгладжувалися від задоволення. Євген зиркнув на нього, і йому стало жаль батька. Старий — щирий, хороший чоловік, але перед ким він розсипає перли? А втім, хай виливає свою радість, адже він робить надзвичайно важливе діло, а це головне.
— Дай мені перекусити, а то я вмираю, — попросив Кирило Степанович.
— Не вмреш, за столом поїси, — одрізала мати. — Так де вона та маса?
— Яка маса?
— Ну та, яку ви відкрили?
Кирило Степанович жахнувся.
— Полюшко, ти ж педінститут скінчила!
— А що я такого сказала? — образилася мати.
— Хіба маса спокою продукт якийсь? Чи банка з ікрою? Ми провели дослід, який дає право твердити, що у. нейтрино є маса спокою. І це дозволяє…
— Ти знаходиш масу спокою для якоїсь паршивої частки, і лише у мене однімаєш його.
Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготав.
— Махай, махай, — ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в ду-ховку. — Дорікаєш мені інститутом, ніби він мені заважає жити. Дають вам лауреатів за всякі там частки! їм видніше! І нам, грішним, приємно.
— Гаразд, гаразд, — скривився батько. — Покінчимо з цим. Здорово грає Оксана. Коли вона буде?
— Незабаром приїде.
— А це хто біля дверей? Женька?
— Атож! Каже, приїхав привітати. Балбес такий. Я вже просила, щоб залишився, де там! Може, тебе послухає?
Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:
— Ну як там… що там у тебе?
Євген усміхнувся. Відповів йому завченою з дитинства формулою:
— Все благо, тату.
— Ну то й добре. Аби благо.
— Тобі все благо, — буркнула мати. — А що благо — не має значення.
— Так, — згодився батько. — Аби благо…
Мати махнула рукою з досадою.
А скрипка вела високу ноту, що тремтливо затихала у високості, заглушена шквалом оплесків.
Оксана завмерла на екрані. Очі її, ясні, великі, чисті, десь у інших світах. Отямилася, глянула на зал, кланяється ледь помітно.
Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:
— Доки наречена приїде — танці. Для бажаючих.
Зазвучав джаз. Дисонансом після скрипки прорізали повітря скажені акорди. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють, що це блюзнірство? Святотатство.
Метляють тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай тан-цюють, якщо можуть… Нехай!
Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?
До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, в другій запалену сигарету. Причинив двері, і почав кричати в трубку:
— Ксана! Ґеніально! Неповторно! Ми всі мертві! Гості — покотом! Приїжджай! Чекаємо. Що? Голова болить? Нічого, пройде. Чао! Цілую!
Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він сміє? Чи, може, лише та-ка поведінка для нього характерна?
В двері прослизнула Гера, в’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій спідничці, що облипала її принадні форми. Євген добре знав її, доньку академіка Бабича, батькового товариша. Вона була й на іменинах того злощасного липневого вечора. Дівчина завжди зберігала на личку іронічний усміх, мовби підкреслюючи, що вона тонко розуміє делікатну ситуацію, яка склалася в стосунках між братами.
Гера піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романової. Усміхнулася косувати-ми очима. Роман поклав руку на її стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димком.
— Заборонено! Треба було не поспішати. А тепер ні-ні!
— Любов не знає бар’єрів, — блудливо посміхнувся Роман. — Одне діло шлюб, а інше любов!
— А ти взагалі молоток, Ром, — проспівала Гера. — З тобою можна кашу варити.
— Не лише варити, — багатозначно відповів Роман. — І не тільки кашу.
— Ну що ж… Побачимо, побачимо, — захихикала дівчина, пускаючи кільця диму.
— Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся! — сказав Євген, відступаючи від фіранки вікна.
Роман і Гера злякано розскочилися. Побачивши Євгена, засміялися. Старший брат зне-важливо скривився:
— А, це ти? Приїхав-таки, старик? Моралізуєш? Нічого, життя обкатає, збагнеш усе.
— Чого сваритеся? — гукнула мати, входячи до кухні. — Женько, Ромо, Герочко, ходіть до столу. Незабаром починаємо. Чого там Оксанка затримується? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть усіх своїми частками та гіперонами з кварками. Люди їсти хочуть, а він їм про кварки та нейтрино базікає.
Гера засміялася.
— Не кварками одними буде сита людина!
— Еге! — підхопив Роман. — Переборщує старий, захоплюється.
— Фізик, а не любиш своєї науки, — обурився Євген. — Де ж твій дослідницький за-пал? Ти ж докторську готуєш!
— Мені ті кварки ось де, — провів Роман долонею по горлу, — стоять, ясно?
— Не треба було пхатися в фізику.
— А куди ж?
— Туди, де ти був би на місці.
Гера, пускаючи дим кільцями, грайливо запитала:
— Підкажи, де наше місце, Женько. Ти ж з пришельцями знаєшся — то, певно, все ба-чиш?
— На Лисій горі, — огризнувся Євген. — На чортячому шабаші!
— Юпітер, ти гніваєшся? — манірно скривилася дівчина, звабливо виставляючи ногу. — Не псуй Ромці вечора.
— Женько! — гукнула мати. — Не забувайся. Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда, сама не своя. Припала до одвірка, не в силах промовити й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози. Поліна Михайлівна кинулася до неї. як вітром знесена.
— Що? Шампанське розбила? Га?
— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.
Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся д неї.
— Що ти сказала? Ти мариш? Яка Оксанка?
— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій! Машина об машину… Недалеко від нас. Швидка повезла її. Бо же ж ти мій!
Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна, заломивши руки, причитувала:
— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали. Таке нещастя. Ромцю, ти куди?
— Та треба ж щось робити? Узнати, що і як.
— А люди? Що люди скажуть? Їм хіба приємно чути отаке? Приготувалися веселитися, а замість того — траґедія. Вечора одміняти не можна. Скажемо, що Оксанка затрималася… по важливій справі. Я сама подзвоню в швидку, все дізнаюся. А ти не кидай гостей! Не мож-на.
Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді чує він ці жахливі слова?
Метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.
— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди?
Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи, стрімголов пустився вниз. Де ти, птахо моя? Де ти, кохана Оксанонько? Оксано, Окса-а-но, Оксано-о-о-о!..
ПОРОЖНЕЧА
Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано оглядалися на нього. Він не звертав уваги на ті погляди, біг вулицею до найближчої зупинки таксі, на пло-щу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:
— Держи злодія! Хапай його!
— Та то п’яний… нализався!
Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Де швид-ка? Здається, на Стрілецькій? Чи ні, десь біля Львівської площі… Як туди доїхати?
На тому боці вулиці стояв тролейбус. Євген метнувся до нього. Дверцята зачинилися перед самим носом. Машина рушила. Євген кричав, махав руками. Не зупинився. Він ледве не плакав. Тепер довго чекати.
Побіг. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі підхопить якась ма-шина. Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть. Міліціонер посварився пальцем з будочки.
Євген знову побіг. Задихаючись, мчав мимо байдужих людей. Мимо кам’яних екзотич-них будівель. Мимо розцяцькованої юрби біля оперного. Мимо гуркоту ґіґантського пус-тельного міста.
Ось і Золоті ворота. Вже недалечко. Вже зовсім близенько. Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя. Я з тобою.
Він уже не пам’ятав, як добрався до станції швидкої допомоги, його відштовхували, не розуміли, про що він говорить.
— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка? Не знаємо, документів не перевіряли. У нас багато нещасних випадків. Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?
— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення? Вона — для мене найрідніша в світі.
— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну ось… знайшов… її відправляють до Жовтневої лікарні на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…
— Лікарю, я хочу її бачити. Лікарю, ви чуєте?
— Ви збожеволіли! Вона ж непритомна. Хто вас допустить?
Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же йому бути?
Оксано, я буду серцем, думкою охороняти тебе від смерті. Я не допущу, щоб ти пішла в морок, у небуття. Я закрию тебе від чорної безодні. Ми ще зустрінемось. Ти ще усміхнешся голубими, як незабудки, очима. Ти ще повіриш мені, зрозумієш, як я тебе кохаю, як бережу тебе в серці.
Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану, сів під деревами. Зго-ри падало жовте листя, в небі купчилися грізні темні хмари. Євген плакав і не соромився сліз. Якесь дівча зупинилося перед ним, здивовано дивилося, кліпало великими, як у ляльки, очима.
Оксано, ти бачиш — доля розлучила тебе з ним. Ти інша, зовсім інша, ти випадково по-трапила у моторошну яму, чуєш? Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, розжену мару й візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну й чисту. Я люблю тебе, Оксано…
Мелодія шоста
БУМЕРАНҐ
ХОЛОД
Тиша. Чому така жахлива тиша? Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.
Де вона? Що з нею? Несила поворухнутись. Руки ніби чавунні. Гарячі струмені прони-зують тіло. Що це — сон?
Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них.