Ніхто не знає, коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а б'ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє.
Тому-то на базарі й горілки продавати не вільно. Їсти можеш, що хоч, а випити — то хіба в таборі те, що з собою привезли, пиво з власних броварів і мід, і ситу. Тому-то й кружляли в таборі михайлики з гладко витесаного вербового дерева й мандрували боклажки, штони, графини, чарки.
Кругом майдану курилися огнища, а на них, на залізних триніжках, в мідяних та чавунних казанах варилася страва. Ось і коритця з возів добули, вимили їх чисто, налили туди смачної юшки з рибою, і почався запорозький пир. Засідали до нього куренями. Кождий курінь мав своїх кухарів, свої харчі й посуду.
Їли деревляними довгими ложками й не поспішалися, бо "діло не вовк, до лісу не втече". А що за розмовою страва краще смакує, так і розмовляли весело. Курінні сміхуни вигадували таке, що не оден аж за черево брався і просив, щоб перестали, бо лусне. Попоївши, позакурювали люльки. Зразу "обчеські", курінні, здорові, як кадильниці в церкві, бляхами цяцьковані, намистами й дорогими каменями повисаджувані. А там кождий свою із-за околиці в шапці або з холяви виймав і смалив, аж над Переволочнею дим, як з пожарища, снувався.
Не диво, що й не одному спати хотілося; підкладав руку під голову, насівав шапку на очі і хропів.
Та недовго. Бо загуділи литаври, і кругом майдану понеслося:
— На раду! На раду!
Зривалися, простували крижі, стріпували одіж, замотували селедці за уха і уставлялися куренями, півколесом.
Курінні отамани кождий своїм куренем порядкували. Всіх очі поверталися на город, бо звідти надходили гетьманські посли, а з ними Нестулей і Гордієнко.
— Отсей підстаркуватий козак — це генеральний суддя Чуйкевич, — пояснювали собі запорожці.
— А чи такий справедливий, як був покійний Василь Леонтійович?
— Постривай! Чуйкевич не показав ще гетьманові усього, що вміє.
— А цей біля його — то Мокієвський.
— А третій молодий — так це Мирович буде, переяславського полковника синок.
— Усім їм на купу я не няв би віри, якби не Мручко з ними.
— Мручко хоч простий, так правдивий чоловік.
— Наш, колись у Січі курінним отаманом був.
— Ґалаґан на Січі кошовим служив, — замітив котрийсь, так його закричали. — Як ти ще раз Мручка поруч Ґалаґана згадаєш, так ми тобі всі кості порахуєм. Перше подумай, а тоді кажи. Невторопа!
— Мручко — правда сама!
Розмову перервали вигуки "Слава!", бо Гордієнко з послами на майдан увійшов. За послами увійшло 500 козаків Нестулея.
Уставилися луком проти запорожців.
Гордієнко промовив:
— Отеє вам, панове товариство, посли від пана гетьмана Івана Степановича.
— Слава гетьманові, здорові були його посли!
— Здоров був, сотнику Мручку!
— Здоров, здоров! — лунало кругом, і Гордієнкові прийшлося довгу хвилину ждати, заки втихомирилося настільки, щоб можна було чути його голос.
— Гетьманські посли привезли нам лист від пана гетьмана і дарунок від нього. Дарунок розділять поміж вас панове курінні отамани, а лист дозвольте мені прочитати.
— Просимо! Просимо!
І Гордієнко голосом грімким і певним читав довге гетьманське письмо, в котрім представлені були всі ті утиски й наруги, які Україні довелось витерпіти від Москви. Гетьман писав, що на тому не край, бо цар задумав доостанку знищити Україну, скасувати Гетьманщину, а тих злодіїв і різунів запорожців (так він їх величає) викорінити дотла, щоб і помину по них не було. Вже й Меншикова післав був з великою силою на нас, так провидіння Боже зіслало нам короля Карла. Він запоручає нам волю й незалежність, і тому повинні ми, козаки й запорожці, одною лавою зі шведами стати, щоб рятувати наш край і народ від достаточної заглади.
— А як же ви гадаєте, панове товариство? — спитав Гордієнко, прочитавши гетьманський лист.
— За Мазепою, за Мазепою! — гукнули запорожці, підкидаючи вгору шапки і лускаючи з пістолів та самопалів.
Тільки Нестулеєві люди мовчали. Деякий лиш несміливо й собі гукав:
— За Мазепою!
Так його штовхали сусіди:
— Мовчи!
— Єдномислія не бачу, — озвався Гордієнко, дивлячись Нестулеєві в очі. — — Що ж ти, пане полковнику, на те?
— Я? — і Нестулей помовчав хвилину. — Я на такі ласощі не ласий. Гетьманщина хай з гетьманом тримає, а Запорожжя це окрема стаття. Іван Степанович не приятель йому. Ви знаєте, як за тих 20 літ його гетьманування бувало. А тепер як біда, то він до нас. Краще нам не хапатися, панове.
— Краще, краще, — притакували переволочанські козаки.
— Авжеж що краще! — озвався тоді Мручко. — За перевізників москалям будете.
— Сотник нас зневажає! — гукнув Нестулей.
— Сотник Мручко правду святу каже! — загуло 1000 запорозьких голосів. — Продовжай, Мручку, продовжай!
— Самі ви себе зневажаєте, браття! — говорив дальше Мручко, — бо тоді, як треба дивитися на спільне добро, ви своє власне маєте на думці. Гетьманщина і Січ це одно. Як Гетьманщини не стане, то й Січі не буде. А Переволочня останеться хіба на те, щоб переволочувати ворога з одного берега на другий. Не хотів би я ні того діла робити, ні тих заробітків приймати. І вам я того не бажаю, панове, щоби ви під московські прикази пішли. Краще коміть головою в Дніпро.
— Краще! Краще! — загомоніли кругом.
Притакували вже й Нестулеєві козаки.
— Тому-то, браття, нам або вкупі жити, або вкупі вмирати, бо як ми розколемося надвоє, Гетьманщина сюди, а Запорожжя туди, то Москві тільки легше буде нас по черзі зломити, а що вона нічого не пощадить, на це я вам голову свою кладу.
— Сущу правду сказав нам сотник Мручко, — гукнули запорожці.
— А як же тоді з царем буде? — спитав Нестулей. — Він же на Запорожжя гроші прислав і ви їх приняли?
— Це такі його гроші, як і мої, — відповів Мручко. — В батька узяв, а синам дарував. Це гроші зрабовані з України. В однім тільки Батурині скільки їх Меншиков забрав! Це українські гроші!
— Авжеж! Авжеж! Добре каже Мручко! Продовжай, сотнику, продовжай!
— Я вже не маю вам що більше казати, хіба нагадаю ще лист від кримського хана. Нехрист, а й він вам радив і упоминав, щоб з гетьманом, а не з царем тримали. І те саме скаже вам кожний чесний чоловік, бо тут не у вигодах річ, а в честі і козацькій славі, не в тому річ, чи побідить цар, чи гетьман, а лиш у тому, що про нас колись скажуть люди. Не хотів би я, панове товариство, щоб про мене колись казали, що Мручко зрадив гетьмана і Україну і поміг цареві матір нашу Січ і Україну руйнувати, а хочу краще згинути, обороняючи волі, честі і слави свого рідного краю і нашого козацького українського народу!
— За Мазепою! За Мазепою! — понеслось тепер так грімко, палко, завзято, що Нестулей тільки рукою махнув:
— Куди громада, туди й баба, — промовив.
XXXIX
Наразі вибрано депутатів, котрі повезли до короля Карла письмо від кошового Гордієнка. Гордієнко писав, що всі запорожці стоять при гетьмані і його союзнику, просять прийняти їх під свою протекцію та обіцяють докласти всіх зусиль, щоб обстояти свої слушні права. Лист кінчався молитвою до Бога о добрий успіх для спільного доброго діла.
В тиждень пізніше депутати прибули до головної квартири в Будищах і були допущені до гетьмана і до королівської руки. Король вітав їх радісно і велів переказати всьому запорозькому товариству, що знайдуть у ньому прихильного й вірного союзника, якщо й вони дотримають йому віри.
Шведи гостили запорозьких депутатів, тільки пити давали мало, бо король п'яних людей терпіти не міг.
Як депутати вертали з Будиш на Січ, обнадієні й обдаровані щедро, то з дива вийти не могли, що за такий короткий час настали такі великі зміни. Гордієнко не дармував. Він скрізь по слободах, хуторах й зимівниках пустив своїх розсильних, взиваючи людей, щоб де хто є, ішов до його воювати.
А що кошового слухають не тільки ті, що в Січі, а й ті, що по зимівниках, по бурдюгах і скрізь по запорозьких землях вештаються, так народу набралося багато, бо, правду сказати, багато було й таких, котрим, крім шаблі, нічого більше й не лишалося. Війна була в повітрі, а охота до неї у крові. Не було тільки доброго розуміння, як і за що биться. Гордієнко те розуміння будив, і кругом його зібралося людей на все готових тисяч кільканадцять. Напали на москалів у Кобиляках і розбили їх у пух, а в Цариченці застукали бригадира Кампеля, що стояв там з трьома полками москалів. Зчинився бій такий завзятий, що Кампель насилу тільки з чотирма сотнями втік. Решта на побоєвищу погибла, а 150 людей запорожці в полон взяли.
Так протягом кількох днів заволоділи вони городками над Орелею і Ворсклою, порозбивали або порозганяли московські гарнізони, а мешканці того краю, котрі ще недавно, як звірі, кочували в лісах, нападаючи не тільки на шведів, але й на своїх, вертали тепер у свої оселі, добували задоловане зерно й доставляли харчові припаси для союзної шведсько-української армії.
— Що значить кошовий з головою! — тішився Чуйкевич, слухаючи тих радісних звісток.
— Реабілітуються наші запорожці, — притакнув Войнаровський. — Направляють свої промахи давніші. Коли б тільки не змикитили нам, бо вередливі сильно.
— Нема страху, доки кошовим Гордієнко, а Мручко коло них.
Будища нетерпеливо дожидали запорожців. Тільки Мотря буцім не цікавилася ними. Чоловіка поставила на ноги і тепер весь час присвятила своїм недужим і калікам. Спокійна й маломовна, невгавно вешталася по таборі з ліками, з харчами, з біллям і зі словом добрим, була ангелом у тій темниці горя.
Аж у перших днях цвітня наспіла до Будищ вість, що Гордієнко надходить.
Гетьман поїхав у Диканьку і післав двох полковників з двома тисячами козаків Гордієнкові назустріч.
Ожило дворище Кочубеїв у Диканьці, буцім нараз пригадалися давні часи, коли то покійний Василь Леонтійович і його дружина Любов Федорівна гостили тут своїх другів і сторонників. Тепер готовилася Диканька вітати запорожців. Гетьман знав, що вони митці добре з'їсти, а ще більше випити здорово, тому-то й приказав дворецькому, щоб кухар і пивничний не жалували ні їжі, ні питва.
Для Гордієнка відведено кімнати в дворі, для запорожців на економії.
Для повітання так бажаних гостей прибрано дві щонайкращі світлиці. В першій, великій, зібралися гетьманські старшини, в другій, меншій, біля стола дожидав Гордієнка гетьман.
На столі лежали інсігнії гетьманські.