Що маю вдіяти?"
Й каже до нього отець його Борис: "Оце вже треба шукати спомоги проти Леона. Треба породичатися з князями передільних земель, але всі мої дщері давно віддані, ти такоже маєш молоду жону. Твій брат Владимир уже дванадесять літ сидить у порубі закутий — звели випустити брата свого. А й жона його Десислава померла. Знайди жону для брата свого".
В те ж літо. Народився Ольгові другий син, і прозвав його Ольг Свенельдом — в ім'я діда свого.
В літо 901-е. Не хотів одпускати брата Владимира Симеон, за свій стіл боячись великокняжий, але ще вячше боявся грецького царя. Й відпустив брата з порубу та посадив його в Плескові-городі, почавши шукати для нього жону.
Почув про те цар Леон і послав дари всім князям передільним, мовлячи до них так: "Не давайте дщсрей своїх булгарам!" І ніхто не давав. Дійшли булгарські сли до Києва, й сказав їм Ольг: "Не послухаю я Леона, віддам за вашого Владимира дщерь свою".
Й узяли булгари Ольгову дочку Хельгу, й многе віно дав за нею Ольг. І сказали сли до Ольга: "Рече тобі князь великий Симеон: "Маєш вічну любов з уграми, слухають угри слова твого. Скажи фееделему Арпадові, хай не звіщається з Леоном-царем. Якщо ж Арпад тебе не послухає-піди на нього сам!"
Уклав Ольг мир з булгарами, булгари цілували хрест, клянучись, Ольг же присягав своїм варязьким богом Туром.
Повезли булгари Ольгову дщерь за Дунай, охрестили Хельгу й нарекли ім'ям Олена, й узяв її старший Симеонів брат, княжачи в Плескові, старому стольному городі булгарських князів.
Року 985-го
МІСЯЦЯ СІЧНЯ
В НОВОРІЧНУ НІЧ
Велика княгиня Рогніда ще на перше різдво приїхала в своє село Передславине, забравши з Києва й дітей, і це в княжому дворі нарекли коромолою. Обох нових великих княгинь — царівну Іванку та її сестру Теодору — Володимир посадив у кам'яному хоромі біля Священного горба, зведеному на місці спаленої теремниці Теодора Ігоревича. Новий хором постав торік, він був найбільший серед усіх будівель княжого двору — з різьбленими теремами на обох чолах, з двома гострими вежами на причілках.
Володимир днював і ночував у нових княгинь, і те примирення між Рогнідою та Марією, яке насторожило було Доброчина торішнього новорічного дня, за рік переросло в якусь хворобливу дружбу. Це стало особливо помітно після появи у великого князя відразу двох нових жінок.
Ще першого листопада, коли на вечірньому небі вперше зійшов Золотий Плуг, Марія сказала:
— Я ще зроду не бувала в селі... А то поїхала б світ за очі, щоб не бачити тієї "цариці" з бородавкою на губі.
В царівни Іванки на губі була чорненька мушка, яка не потворила її й зовсім не скидалась на бородавку.
Рогніда думала про це до самого першого різдва, а коли Золотий Плуг мав ось-ось упасти на землю, звеліла відвезти себе до Передславиного села. Хором у цім селі збудував ще Ольг для своєї онуки Передслави, десь-то будував нашвидку, бо стіни в світлицях були погано вистругані, а вікна — вузькі й криві.
Різдво Дажбога-Сонця Рогніда зустріла разом з дітьми в Передславиному, Золотий Плуг упав на землю й не викликав струсу в жодній живій душі — Володимир так і не приїхав. Хоч Рогніда чекала саме його, а таки полегшено відітхнула, мовби скинувши з себе смертсльноважкий тягар.
Але ось настало різдво місяця, а Рогніда й досі сиділа в Передславиному селі. Вона вже нікого не ждала й ні на ніщо не сподівалась. Щедрий вечір був безнадійний і чудний, і коли прийшов староста Борис із плугом, Рогніда на його запитання лише здвигнула плечем:
— Чини як знаєш...
Староста Борис, якому за ціле життя так і не пощастило викупитися з холопства, доживав віку в Передсланиному селі. Він був хлялий і згорблений, з безліччю глибоких і дрібних зморщок на лобі та навколо очей, а ця жінка збуджувала в ньому давно замулені спогади, які сгисуналися зовсім не її, бо її тоді ще не було на світі. Він сказав кудись убік:
— Нового року належить орати плугом... А свинку я вже заколов: так теж належить у щедрий вечір... — Він повагався перед тим, що надумався був сказати, а потім та й сказав: — Не маєш тута мужа, а плуга повинен тримати муж. — Він і досі стискав у руках важкого незграбного плуга — такого ж незграбного, як і сам. Борис не знав причини Рогнідиної самотності, Передславине жило власними клопотами й не відало київських новин, але щось змусило Бориса насторожитись. Він тепер чекав, коли княгиня розсердиться, щоб із чистою совістю забрати свій плуг і піти геть, але Рогніда сказала зовсім не сердитим голосом:
— А ці хіба не мужі? Вже втримають плуга. — Вона кивнула на синів, а Борисові очі прикипіли до кривоногого Ярослава. Хтось казав, нібито звалився в Києві з терема чи теремної лізниці. — Сини зараз уберуться й вийдуть надвір.
Борис виніс плуга й важко загупав теремною лізницею, а незабаром вийшли княжата й заходились качатися в снігу. Кривий Ярослав був дужчий і спритніший за старшого, Ізяслава, найменшенька ж, Перемислава, зазимкувато горнулась до материного подолу й владно покрикувала на братів:
— Ану беріть плуга!
Рогніду пойняв якийсь незрозумілий трем.
— Ізяславе, Ярле! — гукнула вона, а староста Борис перейнявся її хвилюванням, вирівняв плуга й з цікавістю дивився на Володимирових синів: хто з них візьметься за чепіги. Взявся Ярослав, якого княгиня назвала Ярлом. Ярл сильно кульгав. Борис і княгиня взяли плуг за війячко, Ізяслав же з Перемиславою не мали де притулитись і лише трималися за Ярославові рукава. Ярослав незграбно вихався й перехилявся, але чепіг не випускав, і Борис не без подиву озирнувсь на кульгавого княжича. Борозна серед глибокого снігу була теж глибока й пряма.
— Оце вже й народився, — раптом самими губами проказав Борис, обернувшись лицем до заходу. Над деревами й стріхами Передславиного щойно-щойно прорізався молодик. Борис уклонився йому до землі й так само тихо мовив: — Нехай щастить.
Небо було чорне й усипане ясними зорями, лсдізе проклюнутий серпочок місяця їм не заважав, і хоч над Псредславиним стояла врочиста тиша, ніхто не почув рипіння снігу під княжими чобітьми. Приїхав Володимир: навіть кінь у ґринджолах не форкнув і не заіржав.
— Трохи припізнився. — сказав князь, теж дивлячись не на княжат і на княгиню, а на священний новорічний молодик. — Хай щастить у Новому році, — сказав він.
— І тобі, княже, хай щастить... — Рогніда несміливо підійшла до Володимира. Діти теж почали одне за одним підходити й поставали біля них. — А Ярл держав чепіги, — сказала вона. Всі її дотеперішні жахи й паморочливі думи мовби розтанули в морозяному повітрі. Володимир не любив, коли вона називала молодшого сина Ярлом, але Рогніда навіть не чула власних слів. Тут був її муж Володимир, усе інше втратило вагу. — А гостей у цьому домі частують на щедрий вечір? — спитав князь, бо це не викликало сторонніх думок і здавалося найменш важливим.
Піднявши плуга на плече, староста пішов до повіток під стодолою, щоб не муляти великому князеві очей, а Володимир і Рогніда повели дітей до хорому.
Стіл у красній світлиці був накритий простим лляним полотном, як і належало щедрого вечора, на скатертині стояло рівно дванадцять страв, посеред столу сяяли золотом і сріблом дванадцять пугарів з медами та винами, а на десь перед цим погашеному вогнищі лежало зрубиком дванадцять рівних вербових полін. Рогніда піднесла Володимирові свічку. Він нахилився й підпалив жмутик житньої соломи та трісочок. Вогонь лизнув по соломі широким язиком і мовби завагався, але тріски вже зайнялись, полум'я пішло в поліна, й у красній світлиці почувся паморочливий дух верби — гілки священного прадерева.
— Іди, Василе, на кутю, — проказав Володимир, звертаючись до новонародженого місяця його таємним ім'ям. Щедрого вечора це волошебне ім'я можна було промовляти вголос. Володимир брав кутю з миски пучками й кидав у ще слабенький вогонь, який, проте, брався все вище й вище, зализуючи боки перших вербових полін. Василя прийняла потребу.
— Добрий знак, — сказав Володимир. Бути старшим щедрого вечора йому випадало вперше в житті, й він з якоюсь гордістю глянув на дітей і Рогніду, підсовуючи стілець ближче до столу й набравши повну ложку медяної куті. Рогніда променіла тихим спокійним усміхом, і Володимир навіть пошкодував, що пізновиїхав з Києва. Міг би прибути й раніше на годину чи дві.
Раптовий від'їзд Рогніди з дітьми до Передславиного його трохи збентежив, і Володимир відчував, що мусить примиритися з княгинею, яка була матір'ю трьох його дітей. Тепер він міг бути спокійний: примирення вже відбулось, про це свідчив усміх на вустах нелукавої Рогніди. На столі головувала кутя. Володимир разом із жоною та дітьми причащався до таємної вечері, водночас думаючи про те, що так далі тривати не може.
Але виходу він ще не бачив і вирішив одкласти ці думки та пошуки на найближчі наступні дні.
В хоромі була лише одна челядниця — стара Борисова жона, бо за всі роки Рогніда з'явилася тут уперше. Княгиня покликала челядницю й звеліла вкласти дітей, а сама поволі пішла до одрини, невладна вгамувати вогню в очах. Володимир помітив той вогонь і перейнявся спочуттями.
Свічка в одрині блимала тільки на божнику, але Володимир бачив, як тремтіли руки в жони, коли вона розстібувала гачки на сукні.
— Спо-мо-жи ж!.. — розпачливо прошепотіла Рогніда, неспроможна впоратися з якимось гачком. Та поки Володимир підійшов до неї, почувся нетерплячий злий тріск: княгиня вирвала гачок із м'ясом...
МІСЯЦЯ ТОГО САМОГО
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ
Доброчин щойно повернувся з Вишагорода-Деснянського, де вже другий рік сиділи Ольгерда та її сини, малолітні законні спадкоємці небіжчика Ільдеї-хана. До ханичів був приставлений вірний Києву Закур, і світлий князь повертався в гарному настрої. Цей сорокадвохрічний печеніг, який п'ятнадцять тому літ утік до Святослава, коли той після поразки за Дунаєм зимував у гирлі Дніпра, вісім років був Свенельдовим холопом. Волю йому дав Доброчин.
Закур знав свою справу. Після полоніння ханичі були схожі на хижих вовченят, тепер же вони разом з іншими вишегородськими отрочатами каталися з гори на ґринджолах, уже добре навчилися говорити й не шкірились на полян. Але не забували й своєї рідної печенізької мови — про це теж подбав їхній пестун Закур.
Як виростуть, думав, їдучи, Доброчин, ще можуть стати в пригоді.