— Наш Кость Семенович, видно, також знається з музами, дивіться, які образні фейерверки пускає. Ану, Павле, почастуй десертом.
— Хи-хи-хи-и. — зморщився Гіммер. — Малоруський поетичний десерт, панове, — сказав, розтягуючи слова, — нітрохи не смачніший від якутського кумису, розведеного олонховим квасом. — Лікар трохи помовчав, мабуть, сподіваючись похвали за дотеп, але ніхто не обізвався. — І коли вже переведеться те мазепинство? — запитав. — Щось там пишуть, друкують на тому хохлацькому жаргоні, а кому воно потрібне, хто його читатиме?
— Дмитре Адольфовичу! — крикнув Ромась, багровіючи на виду. — Прошу бути обережнішим! Це вам не поліцейська дільниця. Самі напросилися, я дозволив прийти разом з вашим приятелем, але не дам у моїй хаті виливати цю расистську каламуть. Ми збираємося часто, розмовляємо про різне, проте ніколи не думали, хто з нас якут, росіянин, єврей, поляк чи українець, маючи багато клопоту й без цього. За звинувачення в мазепинстві, сепаратизмі я можу порахувати ваші ребра. Знайшовся мені оборонець настанов імператорського трону...
— Платний агент царату, башибузук паскудний, — докинув Гаврилов.
— Хай зараз же вибачиться перед Павлом за образу!
— Та плюнь ти на нього, Михайле, — заспокоював Грабовський Ромася, який уже схопився за важку чавунну праску. — Хай іде собі до дідька зі своїм вибаченням. Таких, як він, мені вже доводилося стрічати. Я легко пізнавав їх, як і їхнє смердюче мракобісся, тому й не беру всього того до серця. Такі, виконуючи циркуляр тих, хто їх годує, ладні заборонити користуватися рідною мовою не тільки українцям, полякам чи грузинам, але й німцям, французам, ба й істинним росіянам. Розпинали ж вони Чернишевського, проклинали Герцена за те, що він будив Русь од сплячки, а Бєлінського від розп'яття врятувала тільки передчасна смерть. Усе це мене не дивує. Інше гнітить — доки ці чортополохи плодитимуться на землі та пускатимуть усобиць лютую змію поміж народами? Чи скоро викорчуємо цю найтяжчу проказу і дочекаємось того, щоб назавше засяяла зоря братнього довір'я і злагоди над нами?
Чув, як затріпотіло серце, заболіли груди, і сів на лаву, важко дихаючи.
— Чи скоро? — перепитав Дулемба тихо й задумливо. — Над нами, засланцями, Павле, та зоря вже давно зійшла. А щоб вона засяяла над нашими народами — ще багато доведеться потрудитись. І не тільки нам, а й прийдешнім поколінням. Але вона таки засяє. Інакше й бути не може, бо, як казав великий поет слов'янського світу Тарас Шевченко, "сонце стане і осквернену землю спалить". Ех, братовбивці лукаві, скорпіони безсердечні, доки ви запускатимете свої затруєні жала в людей?!
24
Таким Байбала ще ніколи не доводилося бачити. Збентежений, сердитий, очі палахкотять, а голос аж тремтить.
— Ну скажи мені, Павле, скажи, хіба так можна робити з людиною? — гукав, задихаючись, наче йому бракувало повітря.
— Що таке? — не второпав Грабовський.
— Суруксута схопили!
Досі Павло знав, що рідний Балбаарин брат Суруксут, хворий на проказу, уже третій рік перебуває в лепрозорії.
П'ять разів тікав звідтіля, але невдало: його ловили й повертали назад.
— Де схопили? Хто?
— У його ж юрті. Тоді саме там була Балбаара і все бачила. Сьогодні вранці він вибрався за загороду і подався до міста. Хотів поскаржитися справникові на Гіммера. Ну, перед тим, як іти в поліцейське управління, забіг додому. Тільки сів за стіл, не встиг і перекусити, а тут — козаки. Зв'язали його, мов розбійника, кинули в сани і попровадили в колонію. Казав, має скаргу до справника, просив одвезти його туди, але козаки над тим лише посміялися. Тепер уже Суруксутові кінець.
— Чому?
— Ще питаєш. І за попередні втечі його нещадно карали, ледве виживав. Так тоді ж він не скаржився.
— І цього разу не поскаржився.
— Не поскаржився. Хіба козаки не скажуть Гіммерові? А той не простить. Закатує, недолюдок.
— То ви вже перебільшуєте.
— Перебільшую? Ти ж не бував у колонії і не бачив, скільки на її кладовищі гробків. Думаєш, усі, що там лежать, померли своєю смертю? Більшість із них замучена. Тікали, скаржились, а їх ловили, повертали й незабаром закопували на цвинтарі. Ні, тепер уже Суруксутові кінець. Та й Дабиит щоб не накоїв лиха.
— Якого?
— Як прийшла Балбаара і розказала, що сталося з братом, Дабиит зразу схопився за сокиру і поривався бігти в колонію.
— Він уже добре ходить?
— Не дуже добре, але в подвір'ї прогулюється, іноді й на вулицю виглядає. Він давно дружить з Суруксутом, то може дійти й до колонії. Скажи, Павле, що робити?
Що робити? Це запитання постало перед Грабовським ще на початку розмови, а відповідь на нього не приходила. Податися до справника? А що з того вийде? Адже втікачі з колонії не раз зверталися в окружне управління, та Гіммерові все легко минає. Можливо, Кочаровський і втрутився б у Суруксутову справу, але які звинувачення проти Гіммера можна викласти йому? Потрібні факти.
— Га, Павле? — нагадує Байбал.
Грабовський ще якийсь час мовчить, міркуючи.
— Ідіть додому, — відповідає нарешті, — і скажіть Дабиитові, щоб не зв'язувався з колонією.
— А Суруксут?
— Ним я займуся
Випровадивши старого, одягнувся і вийшов на вулицю. Новий план, що враз виник, обмислював уже дорогою. Зараз він попросить Костя Семеновича, і вони разом поїдуть до лепрозорію. Може, при допомозі Ольги пощастить переговорити з Гіммером відносно Суруксута.
Квартира Гаврилових була незамкнена, але на стук не озивалися. Павло смикнув за клямку — двері навстіж розчинилися.
Переступивши поріг, аж одсахнувся. Посеред кімнати сиділа Ольга, згорблена і зовсім не схожа на себе. В зім'ятому халаті, з розпатланими косами й заплаканими очима. Дивилась прямо на нього, та затуманені зіниці, мабуть, нічого не бачили.
— Що з вами? — запитав, не відаючи, як повестися в такій дивній і несподіваній ситуації.
Ольга нараз зіщулилась, наче від дошкульного холоду, і підвелася з стільця, хапливо обсмикуючи на собі одежу.
— Це ви, Павле?
— Я. Хіба не бачите?
— Та бачу...
— А де ж Кость Семенович?
— У Мархіно. Ще в середу поїхав. Справник послав щось там сфотографувати.
— Чому ви не на службі?
--— Ет, — зітхнула важко, затулила очі хусточкою і гірке заплакала.
Грабовський підбіг до неї, схопив за плечі, які дрібно здригались.
--— Ольго Василівно! Що трапилось? Хто вас скривдив?
Вона не відповідала, а він більше и не питав. Не міг ні ворухнутися, ні вимовити слова.
Отямився лише тоді, коли удвох сіли на канапу і Ольга, вже причесана й переодягнена, розповідала про те, що сталося. Вела здалеку.
Ще з перших днів служби в лепрозорію вона відчула на собі похітливі очі Гіммера. Він намагався всіляко привернути її увагу, показатись перед нею в найпривабливішому світлі.
Нову фельдшерку вихваляв, де тільки траплялась нагода, ставив за приклад для інших. Виділив для неї кращу палату, звільнив од нічного чергування. А вона вдавала з себе недогадливе дівчисько. Приймала всі ті заходи як належну турботу начальства про підлеглих, справно виконувала свої обов'язки, доглядала хворих, не виявляючи до нього ні уваги, ні прихильності.
Так минула зима. З наступом весни Гіммер пожвавився. Кілька разів, ніби ненароком, набивався супроводжувати її з колонії в місто. Дорогою викладав різні теорії вільного кохання, на яких гарно знався, звіряв свої почуття до неї. Пропонував дружити з ним, обіцяючи їй свою безмежну відданість і значне підвищення службового окладу. Уголос мріяв про принадну втіху, котра чекала їх попереду. Вона слухала, вряди-годи навіть люб'язно посміхалася, переводячи неприємну розмову на легкий жарт.
Не домігшись свого влітку, Гіммер змінив тактику: дружину з немовлям відпровадив на всю зиму до Ташкента, а Ольжине прізвище з'явилося в графіку нічних чергувань по лепрозорію. Він довго затримувався в кабінеті, часто викликав її до себе, питав, чи не стомилась, скаржився на самотність і благав посидіти з ним. Якось, прийшовши на його виклик, застала на столі вино й закуску. Як не відмовлялася, а таки змусив пригубити чарку.
Підпивши, спробував пригорнути її, але вона так одштовхнула його, що він гримнувся головою об шафу і пішов додому з великою гулею на чолі. Цілий тиждень не з'являвся на службу.
Сподівалася всього — і гніву, і кари, і звільнення. Та не сталося ні того, ні іншого. Позбувшись гулі, Гіммер вийшов на службу і нічим не виявив своєї образи. Навіть вибачився, що сп'яну наробив дурниць. Думала, більше не в'язнутиме, і в душі раділа. Але та радість була передчасною.
Свого наміру він таки не зрікся, хоч поводився значно стриманіше й обережніше. Чогось раптом потягло його на політику. Розпитував, де збираються вечорами політичні засланці, що роблять, просив побалакати з Ромасем, аби той йому дозволив відвідувати вечори.
— Кость Семенович відав про все це? — запитав обережно Грабовський.
— Ні, не відав.
— Чому?
— Тут справа складна. Кость дуже вразливий. Після арешту за замах на астраханського губернатора Цеймерна він у тюрмі збожеволів і на деякий час був переведений до будинку душевнохворих. Рецидиви цієї недуги нагадували про себе й пізніше. Навіть дрібні ускладнення, на які інший зовсім не зважав би, згубно діють на нього. Костя треба оберігати від зайвих подразнень. Сподівалась, усе якось само минеться.
— Ви дружині Гіммера говорили про це?
— Ні. Та й для чого було розповідати? Вона порядна жінка, але безсила. Він, кажуть, так глумиться над нею, що їй доводиться часто відлежуватись після побоїв.
— Треба було товаришам сказати.
— Треба було, — гірко всміхнулася. — Знаю, наші зразу зчинили б гвалт. Не забувайте, я жінка. Мені не хотілось, щоб мої службові діла і моє інтимне життя ставали предметом усіляких пліток. Такі речі не роблять честі для жінки, тим паче тієї, що відбуває політичне заслання. Вірила у свої власні сили, а вийшло...
Останнім часом, особливо після сходин у Ромася, Гіммер знову почав липнути до Ольги. Тепер сягав значно дальше і діяв настирливіше. Якщо вона згодиться стати його дружиною, то він покине сім'ю і, маючи в Якутську славних приятелів, зробить так, що Гаврилова випруть звідси у якийсь далекий наслег, навіть за межами Вілюйського округу. Доки скінчиться термін її заслання, вони разом працюватимуть у лепрозорії, зароблять побільше грошей, виїдуть кудись на південь і там заживуть, як у раю.
А позавчора, дізнавшись про від'їзд Костя, повідомив її цидулкою, що ввечері прийде до неї.