То вони регочуть з чужого нещастя! Зчову прокинулась Христя.
Блідий світ носився над сонною землею. Край синього неба зашарівся, як сором'язлива дівчина від вільного парубочого слова, і пташача пісня глухо бубонить у шибки зачинених вікон, доноситься до неї тихим та утішним щебетанням. Тихую радість почула Христя у своєму серці. Як ясна іскорка серед темноти, зажевріла вона на самому дні її заляканої душі, забиваючи гіркі споминки про вчорашнє. Христя мерщій скочила з ліжка і стрибнула до вікна, щоб дихнути пахучим ранковим повітрям. То була даремна надія! Не свіже повітря її привітало, а з гар'ю та чадом. Вчорашнє страшидло встало перед нею уразююче та люте. Жовтий дим, змішаний з раннім туманом, будив гірку споминку. Разом стихла та тихая радість, що зачиналася в серці, сумні думки обізвалися замість неї, і з ними прокинулась жіноча цікавість. "Тепер, коли видно, я хочу подивитися, що там було", — сказала вона сама собі і напрямилася в кухню, бо звідти доносився до неї гомін.
Кирило й Оришка вже встали. Оришка вешталась по кухні, Кирило стояв в кутку перед образами і вголос молився. То його глухе буботіння доходило до Христі в світлицю.
Христя, щоб не перебити часом Кирилові молитви, поткнувшись на поріг, повернула знову в світлицю, не сказавши нікому ні слова.
— О, і ви, панночко, встали, — обізвалася, наганяючи її, Оришка. — Рано, рано. Пізно лягли, рано встали. Вам чого треба?
— Та я хотіла умитися, бабусю.
— Умитися? Можна. Чому не умитися? — і Оришка заметушилась коло мисок та кухлів.
— Чого ж се ви так рано знялися сьогодні? — спитала Оришка, даючи вмиватися. — Тепер тільки б спати та спати. Надворі такий сморід від учорашньої пожежі, що гуляти годі.
— Я хочу піти подивитися на те нещастя, — зітхнувши, сказала Христя.
— Подивитися? Гаразд. І я піду. Може, чим заспокоїмо Кравченка. У бідного все погоріло, і кінь, кажуть, згорів. Той кінь, що ми їздили у Мар'янівку. Невіра. Добрий кінь і біжить добре, та й згорів. Усе, все погоріло, насилу самі вихопились з душами, — торохтіла Оришка.
Не забарилася Христя умитись, вдягтися, і ще сонце тільки-тільки що послало назустріч сонній землі дві-три променястії стяги, як вона з Оришкою, спустившись з гори, повертали дорогою на слободу. Тільки що вони обігнули гору, як перед ними блиснула темная хвиля мутного ставка, а коло неї здоровенними купами чорніла вчорашня пожежа. Декілька чоловіків снувало по їй і коло неї, одні розривали чорную золу, під котрою ще жеврів огонь, другі носили з ставка воду і заливали. Всі були чорні, у сажі. Христя й Оришка з ляком в душі наближалися до самого місця. Не на радість вони йшли, не радісна картина розверталася перед їх очима. Чимале дворище, ще вчора застроено, по-господарській впорядковане, тепер, все покрите попелом, курілось.
Замість хати на кучугурі золи та угілля чорною марою стояло печище, де були повітки, комори — все те чорне, купа на купі, груда на груді; посеред двору, неначе головешка, лежало обгоріле туловище якоїсь скотини. Обсмалене, без ніг, здіймалося воно копицею угору своїм одутлим животом з порепаною шкурою.
— Що то? — спитала Христя у ближнього чоловіка.
— То корова згоріла. Добра була корова, не проста, німецька. Молока З відро давала. І що то за молоко. Добра корова! — зітхнувши, додав він і, забачивши, що з-під однії купи вихопивсь огонь, мерщій помчався з відром до його.
— Та так нічого й не вихопили? — знову спитала Христя другого чоловіка.
— Нічого. Все, що було, тут і ляснуло! — махнувши рукою, сказав він.
— Багато добра пропало! — додав другий. — Удруге не зберешся на стільки.
— Від чого ж воно?
— А бог його знає!
— Тепер решт Кравченкові! Решт! — спокійно вимовив третій, і всі раЗом кинулись знову до роботи.
З цієї розмови і з другими, з ким тільки Христя не заговорювала, вона Запримітила, що ніхто не жалів Кравченка. Говорили про силу добра, що тут Запропастилося, шкодували навіть за коровою, конем, а про Кравченка хоч би хто вимовив одно жалісливе слово, хоч би хто, помилившись, сказав його.
— Де ж сам хазяїн? — нарешті, спитала Христя.
— А бог його знає. Був тут. Видно, пішов кудись. Та он він блукає, — указав молодий парубок на сіру чоловічу постать, що, мов тінь та, колихалася улицею, простуючи до пожежі.
То був справді Кравченко. Без шапки, без свитки, босий, в одній сорочці, і та розхристана, ішов він, похнюпившись. Руки, мов батоги, теліпалися обік його, голова закустрана, лице чорне, у сажі, а очі сторч стоять, як у навіженого. Страшно було глянути на його, а глянувши, не можна вгадати, що то був Кравченко, веселий, балакучий Кравченко. Мовчки він простував, невірно ступаючи; люди давали дорогу, коли з ним стрівалися, боязко на його позираючи. Він, не дивлячись, ішов усе вперед та вперед; здається, його щось манило до себе, тягло, як тягне і мане божевільного. Ось він уже ближче і ближче підходе до пожежі, все наближається до неї. Ось-ось незабаром, здається, ускоче в купу попелу. Ні, він став, став, як укопаний. Підняв свою голову, божевільним поглядом окинув погоріле дворище і, затіпавшись, упав на коліна, тяжко застогнавши. Так стогне звір, забачивши убитого свого товариша, або виє вовчиця, уздрівши розметану дитину.
У Христі волосся подралося вгору від того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, підскочила до його і опустила руку на плече.
— Василю! — тихо обізвалась вона, любо заглядаючи йому ув очі. — Не журись!
Кравченко глянув на неї і зареготався, страшно, божевільне зареготався.
— Не журись? — спитав він її, регочучись. — Глянь! Глянь! Глянь на оте! — ухопивши за руку, скрикнув він, указуючи другою на пожежу. І потім, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: — Це все ви! Ви мені наробили! — кинувся знову у вулицю.
Люди не звернули на те ніякої уваги. Вони знали своє — розгрібали купи та заливали огонь. Христя тільки почула, коли пішов Кравченко, хтось обізвався: "Бач, як відьма утішає луципіра! Ворон ворону ока не виклює!" Дехто важко зітхнув.
Христя, мерщій кликнувши бабу, пішла додому. Важка туга лежала на її серці. На її щастя, тільки що вступили в двір, як приїхав Колісник. Христя, наче рідному батькові, йому зраділа. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: "Та його, паночку, свої підпалили". Колісник мовчки слухав. І не сказав ні слова ні Кирилові, ні Оришці. Він кликнув Христю в кімнату і зачинився там з нею.
— Що ти злякалася, дурочко? — спитав він її, весело зазираючи у її похмурі очі.
— Я тебе, тату, хочу прохати... — почала вона, запинаючись на словах.
— Об чім? Про що?
— Оддам я ті гроші, що ти дав мені, назад. Хай усе буде по-давньому.
— Як по-давньому?
— Так. Хай слобожани володіють ставком і городами.
— Не кажи мені сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, — суворо одказав він. — Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу паліям привід давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! — гукав Колісник і, кликнувши Кирила, велів йому передати Кравченкові, щоб не журився, що він дав йому дерево з лісу на нову будівлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двір до його.
— Тепер літо, де-небудь перебуде, — додав Колісник і, позіхнувши, вислав Кирила і Христю і зараз ліг спати.
IX
Сумним та непривітним став Христі Веселий Кут після того часу. Зд^" ться, у йому ніщо не перемінилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тільки Кравченкове дворище на слободі, та й то, поміччю КоліснИковою, він уже місце розчистив, повітку нап'яв, сохи на хату вкопує... А в панському дворі як було, так і зосталося. Він, як та квітка, знявши високо свою голову, стоїть на горі, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним ліс буяє. І сонце встає, світить і лягає, як і вставало, світило й лягало; горове повітря чисте, прозоре, пахуче... Все те, як і спершу було, зосталося. Тільки не таким воно здається Христі.
Дворище, чисте і красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпіка знеслася угору і звідти стереже свою здобич. Сонце — таким іскристим, пекучим, мов воно тим тільки досадити хоче, прозоре повітря оддає горілим, садок і ліс — німими свідками людського лиха, котрі глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливі пташки і ті їй надокучили. Э німою тугою стріває вона ясний ранок, з тугою ховається від прикрого Оришчиного погляду цілий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою і з тугою лягає спати. Нічна темнота криє її самотні сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.
Люди, звичаї їх, своє життя навіть спротивіло їй. Все те таке обридле та непривітне, все те не має ніякої радості у її серці, ніякої втіхи. Навпаки — все те буде якийсь таємний страх, котрого вона ніяк не позбуде, з котрим нігде не сховається. І хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй і теплою, і цілющою. Ні, немає! Одинока, як билина в полі, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снігу, так вона серед людей. Частіше і частіше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селі, ще до служби у городі: яке воно здається їй тепер привітне та утішне. Ті невеличкі незгоди, той холод і голод, ті недостачі тяжкі не клопотали і трохи її голови; як квітка у садочку, розцвітала вона під любим поглядом старої неньки. І світ, і люди здавалися такими гарними, на думці одні веселощі. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цілу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Ніт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав він те на її серці, щоб його можна вирвати. І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї... віятись... Повія... повія... більше нічого.
Та назва, те слово, як холодним вітром, обдавало її всю, морозом кувало і серце, і розум, вона вся каменіла від його, а все носилася з ним, як з чимсь разом і дорогим, і гірким. Ніяк його не забуде, всюди воно перед нею і з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гірка доля.
Хоч би утекти відсюди куди-небудь, хоч світ за очі, аби утекти! Може, там, між іншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро і боляче між нею і ними, як тут воно стоїть.