Спершу збиралися і радились невеликими купкамигромадами, певно, ті, що встигли заприятелювати за час походу чи полону, та, нічого не врадивши своїм осібним гуртом, кидалися до іншого, велелюднішого чи мудрішого.
— Не піддаваймось, коли прийдуть і братимуть! — кричали найголосніші. — Сидітимемо в таборі купно й триматимемося купи!
А що висидимо?
— Так, так, що висидимо? Та чи й дозволять сидіти? Приходитимуть і братимуть силою.
— Маємо послати своїх нарочитих до кагана. І то негайно! Ходімте до сторожі й скажемо: доки не повернуться наші нарочиті від кагана, нікуди не підемо!
— А коли не послухаються?
Це подав голос він, Світозар. Бо видів, певен був: і одні, і другі лише хапаються за рятівну мисль, радять не те, що порятує.
— Стихли на мить, одначе тільки на мить.
— А коли не послухаються, кинутись і розчавити!
— Оце вже діло. Я теж так думаю: коли авари справді намірились потяти нас, іншої ради немає й бути не може. Ми без броні, се правда. Та нас он яка сила. Коли візьмемо до рук киї та будемо мудріші за сторожу, здолаємо її, бігме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всі.
— Діло кажеш, ескулапе.
— Ано, ми теж пристаємо! Ходімо лавою на сторожу. Вона не така вже й чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всі інші розбіжаться по довкружних байраках, по дунайських зарослях — і хай шукають вітра в полі.
Згромаджене досі велелюддя завирувало, кинулося до наготовленого для вогнищ паліччя, кожен вибирав собі зручний коли не для нападу, то для оборони кий. Авари загледіли те і здогадалися, видно, до чого йдеться: спішно сіли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
Іншого виходу з яру не було, лише через них. Та юрму полонених і та запруда не стримувала. Світозар ішов попереду, тож перший і спинився перед комонниками, що стали йому і його содругам на путі.
— Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
— До тебе, привідцю.
— І всі?
— Ано. Воліємо знати, пощо тримаєте нас у цій ямі і доки триматимете? Каган велів вести в тепло та затишок, то беріть і ведіть.
— Прийде час, візьмуть.
— Чому ж не зараз?
— Про те знають інші, не ми.
— У полонених урвався терпець. Вони воліють, аби ви зараз уже брали їх усіх, скільки е тут, і вели до Сінгидуна.
— Сказано: вертайте назад і ждіть!
— Чого, смерті?
Терхан сягнув рукою до меча, хотів, видно, пригрозити Світозарові, та тієї миті сталося те, чого й Світозар не сподівався: хтось із полонених вихопився у нього з-за спини й огрів терхана по чому бачив києм. Інший скористався тією миттю й викинув привідцю сторожі з сідла. На поміч йому не забарилися прийти авари. Передні з коімонних здибили огирів і кинули їх на юрму. Скрикнули уражені і впали мовчки. Та полонені не помічали того. Хто міг, той захищався чи бив супостата свого києм, хто дотягувався до стремена, той хапав комонника за ногу і доволі спритно та дужо, як для знеможеного, викидав його із сідла. А вже там, на землі, били повершеного ті, гцо йшли вперед потоптом. Бо не сумнівалися більше: той, що стояв на замиленім огирі над крутопаддю й кричав усім, хто був унизу: "Не вірте аварам!" — був їм вірним содругом, життям своїм накладав, все ж повернувся до яру й попередив тих, що в яру: авари прирекли всіх на смерть. А в приречених немає вибору. Гинули від мечів, під копитами комоней і не зважали на те, мов очманілі дики, перли та й перли на аварів, аж поки не затопили їх собою чи примусили степутися і зійти з путі.
Що було далі, лише боги й могли видіти із високості. Поведівати ж чи завадити — навряд. Гула від тупоту тисяч і тисяч ніг земля, чулося важке, схоже на шум прибою в буремну ніч дихання, час від часу крик когось із уражених чи знеможених. Не благання про поміч — останнє прощання із світом чи докір світові. У цім страху-безпам'ятстві, в пориві, що знав одне — уникнути погоні, не стати жертвою варвара-аварина, навряд чи хто думав про поміч. Авари, одержимі в злості, скакали обіч і галалакали, одні повелівали щось, інші поспішали здійснити тоте повеління, ще інші насідали на полонених і разили мовчки. Урон від їхніх мечів, як і від стріл, мізерний, його навіть не помічають, а все ж полонені шарахаються час від часу, схоже, ніби хочуть пробити мур і не можуть, знову відскакують та біжать, силяться перегнати самих себе. Юрмисько від того ще помітніше бурлить, вирує, нагадує табун наляканих звіром комоней, до краю збуяпих і перепуджених, націлених на одне — втекти, не піддатися, з шкіри випорснути, а бути далі від біди-загрози.
Чи до розглядин тут і чи до мислі про поміч? Знають-бо: втеча — надія, як є надією й певність: рятунок можливий доки при купі. Тому полонені й тримаються її. Біжать, скільки є сили, і дбають про одне: не спіткнутися б і не відстати б від гурту. Хто зважився на неможливе, тому не личить спинятися на півпуті. Хіба не відали: вони піші і безборонні, а ті, що переслідують — при броні і на комонях, встигнуть і потяти багатьох, і поміч покликати. Та хай... їх, втікачів, що були щойно полоненими, оп скільки всіх не потпуть, як би не старалися, тим паче, що до байраку пе так і далеко вже. Та й бігти не під гору, у долину. Коли відчули те, а тим більше побачили: біжать не під гору, — в долину, і зовсім возбуяли духом. Прибула до ніг сила, радість-утіха засвітилася в очах. Через те, мабуть, і не добрали, чому це авари, що уподібнювалися досі псам і люто кидалися на свою жертву збоку, вихопилися раптом наперед і погнали комоней туди, куди біжать і полонені, — до байраку. Лиш опісля, як вони досягли його та стали показувати на зворохоблене юрмисько, примітили: путівцем, що йшов понад байраком, правилися численні комонні, чи не та чергова турма, котру привідці аварські послали до яру-таборища на розправу а полоненими.
— Братове! — встиг помітити те, що й інші, Світозар, — Звертаймо одесную, біжім у Дунай! Тепер лиш він порятує!
Бачили: покликана на поміч турма зворохобилася вже, комонники стали приострожувати й здиблювати не перейнятих буєстю огирів, спрямовувати їх на втікачів, таких близьких уже до порятунку і через те усе ще не певних, що треба звертати кудись.
А турма зняла тим часом мечі і йшла на них лавою.
Боже милостивий! Порятуй і помилуй! Крім Дунаю та його пречистої води, тепер і справді немає на що надіятись.
Хтось падає, знесилений страхом, такою видимою вже неминучістю, хтось обходить його чи й перескакує через нього та біжить, куди бачить, а правдивіше — куди всі. Часто й дужо дихає поле, відлунюючи потужне людське дихання, гуде земля від тупоту ніг, а ще більше — під ударами копит, і небо тремтить з ляку та подиву перед тим, що діється на землі. Бо комоні настигли вже полонених і комонники не шкодували сили і не чули докорів сумління, стинаючи приреченим голови чи дістаючи їх сулицями. Навпаки, лютували з того, що полонені біжать купою, один в один, що тота купність не дозволяє їм гуляти вільно: потявши одного, вибирати другого, потявши другого, вибирати третього. І все — на лету, не зупиняючись, даючи спроможність перейнятому буєстю серцю натішитись винахідливістю розуму, вправністю рук, силою молодечого тіла.
— Обходьте це тлумисько з одного і другого боку! — повелівав хтось із аварських привідців, — Перетніть йому путь до води!
— Хай скачуть, — вгомоняв його інший. — Дунай широкий, його коли й перепливуть, то всього лиш одиниці.
— Вони уражені моровицею, загадять ріку! Повеліваю: потніть їх на землі!
Потяти то й потяти. Чи їм, молодим та дужим, не впоратись? Вимахували та й вимахували мечами, ба навіть підігрівали себе гпівом, коли ті, що їх прирекли на смерть, пробували ухилитися від несхибного удару чи прикритися києм. А в гніві були ще лютіші й заповзятливіші. Ось тільки заступити полоненим путь до води так і не змогли. Бо ті, кого валили вони, ніби траву в полі, були гейби стеряні. Нічого не помічали довкруж себе, ні на що не зважали. Перли та й перли до берега, а з берега — стрімголов у воду.
Переслідування ставало схожим на бойню-кривавицю. Де був і що робив у тій кривавиці терхан, менші за нього привідці, вої аварські не відали. Бо не зглядались і не розглядалися, засліплені кров'ю, що лили через міру. Та й приречені спонукали до того. Ані один не аняв догори рук, благаючи пощади. Навіть ті з них, що падали вже, уражені, озиралися й казали видом своїм, останнім зблиском згасаючих очей: "А все ж усіх нас ви так і не потяли".
XXXII
Гори Карпати, східні Альпи — споконвіку слов'янська земля. Як і підгір'я, як і доли, що лежать між Дунаєм і горами. Вони — їхня зелена і затишна домівка, мила серцю дідівщина. Ано, і багата, і затишна, і мила, та не вельми привільна. Тісно людові в тих горах. Підгір'я, щоправда, просторіше, доли і зовсім безмежні, багаті на землюплодоносицю, та немає життя тут людові слов'янському. Про супокій і помишляти годі. Приходили колись давно готи плюндрували поля, оббирали люд і вже обібраного змусили потіснитися в гори; пройшли гунни — і теж перемотлошили їх та погвалтували, а вже погвалтованих витіснили з долів у гори. Тепер обри об'явилися. І так без кінця-краю. Битою путтю народів нарекли їхню землю, край їхній любий та милий і змусили замислитися врештірешт, а чи не час покинути ці гори та підгір'я, коли не всім, то молодшим, тим, для кого немає тут ані поля, ані роздолля, у кого є зате сила і е, отже, спроможність добути собі іншу землю?
Може, й не зродилася б така мисль, не заяснів би намір, коли б не ті ж гвалтівники. Приходили на їхню землю і брали їх із собою в походи, на розбій до сусідів. Пішли так раз, пішли вдруге та й узвичаїлись. А звичка, як відомо, Друга натура е. Підпирала убогість, підпирав голод, тож і мусили потурати молодцям, аж поки по удостовірилпся і не стали на мислі: чом би не піти та не сісти в задунайських землях усім родом своїм? Край багатий, а ромеї іншим заклопотані — і в Африці стинаються, і персів прагнуть виперти з тих місць, де їм вигідно, і Італію силяться повернути в лоно Східної Римської імперії.
Збудилася мисль — збудилася й кров у молодців-склавинів, зібрали докупи молоду силу та й пішли за Дунай. І таки недаремно: сіли там, в Іллірику, сіли та й сидять яко твердь склавинська. їхній успіх багатьох манить. Ідуть і утверджують себе в Іллірику, хоча таких, що ходять лише на промисли, теж не бракує.
Затим і зібралися сьогодні в оседку старшого з князів склавинських — Лаврита: з промислами за Дунай аж надто зачастили, так зачастили, хоч сторожу став — не від ромеїв і не від аварів, таки від своїх, аби не правилися туди, де мізки можуть витравити.
— Ви забуваєтесь, — казав князь-вітець і гостро позирав з-під сивих брів на князів окольних земель — то на Ардагаста, то на Пірагаста, то на Мусокія, — забуваєтесь, мовлю, що біда не сама ходить, а з дітками.