На дорожніх вибоїнах фаетон підкидало так, що кожної секунди він міг перекинутись. Але страх, очевидно, був сильніший, ніж ця загроза. Яків, пришпорюючи коня, наздогнав невідомого вершника, озброєного шаблею. Відчуваючи погоню, той раптом осадив коня, готовий зустрітися в смертному бою з своїм супротивником.
— Кидай шаблю! Уб'ю! — закричав Яків, налітаючи, мов беркут.— Кидай!
Коротка сутичка, блиск, дзвін шабель — і забитий Терешко повалився на землю, обагряючи кров'ю придорожню траву, а Яків уже стежив за іншим вершником, що мчав степовою дорогою. Придивившись пильніше, він пізнав Тереня.
— Товаришу командир,— закричав юнак ще здалеку,— лови її, лови буржуйку! Вона забила твого батька. Стріляла в нього з револьвера...
Не кажучи пі слова, Яків знову пустив коня в галоп і, пригнувшись до кінської гриви, міцніше стис рукоятку шаблі.
Вже добре чути було тривожне хропіння коней, що їх нещадно стьобала Софія батогом.
— Стій! Стій, кажу тобі... Уб'ю!
Яків змахнув шаблею і раптом почув одчайдушний крик:
— Не рубай! Змилуйся!.. Пожалій...
Дика, розпатлана, Софія, кинувши віжки, дивилась на нього сповненими жаху очима.
Вчепившись лівою рукою за сидіння, правою шукала браунінг.
"Невже загубила?" — майнула думка, і Софія ні на мить уже не зводила з Якова очей.
— Змилуйся... Адже я врятувала тобі життя. Ти пам'ятаєш... Ти повинен пам'ятати... Пожалій... Боюсь...
Страх був до того відчутним і жахливим, що Софія, не сміючи більше глянути в очі колись любимої людини, завмерла в чеканні фатальної секунди.
Хропли коні, летіли, мов ошалілі, і мчав поруч з такою ж швидкістю сильний, витривалий кінь Якова. Софію страшив оцей невідступний тупіт копит, але ще більше страшила скривавлена шабля, викликаючи в її душі крижаний холод.
— Спиняй тройку! Повертай до слободи!..
— Якове... рідний... Не губи, відпусти мене...— і раптом у її руці блиснув браунінг. Пролунав постріл. Тонко просвистіла біля Якового вуха куля. Вдруге вона не встигла вистрілити. Блискавкою майнула в руці вершника відточена шабля, і Софія замертво звалилась на дорогу. Ніким не керована тройка, пробігши ще трохи, зупинилася серед степу.
Терень, догнавши Якова, спитав:
— Забив її, гадюку?
— Тройку візьми... Здадуться нам коні,— і, не затримуючись, швидко поскакав далі. На околиці він побачив Метелика. Той сидів на жвавому жеребці, добутому в недавньому бою, і окриком підганяв двох полонених денікінців, що йшли спереду.
— Веселіше, веселіше ворушіть ногами, панове офіцери, шкури барабанні, душі окаянні!
Помітивши Якова, Метелик не без хвастощів крикнув:
— Бачиш, Якове, яких птахів спіймав? Старі "друзі". Пізнаєш, мабуть?
Перший, гладкий чоловік, дуже спітнілий від ходи, був полковник Бабенко, а поруч нього йшов, розгублено озираючись на всі боки, красень прапорщик Давиденко, у якого під час обшуку Метелик знайшов цінні пакети.
— До штабу! — наказав Яків і, нічого більше не питаючи, помчав далі.
Через кілька хвилин на спорожнілій площі він побачив шибеницю. У затягнутій петлі вітер злегка розгойдував рудобородого ката. Тут же, на землі, валявся затоптаний картуз з лакованим козирком.
Яків вдивлявся в незнайоме обличчя, догадуючись, що цю розправу вчинив, певно, сам народ.
Через годину Артем Черкашин і Яків Македон віддали наказ: зруйнувати шибеницю. На будинку волкому вже хтось повісив багряну хустку, закріпивши її на кленовому древку.
Біля Софіїного дому спинилася кулеметна тачанка. Прив'язавши до різьбленого парканчика коней, Савелій з Кузьмою Сукачовим попрямували східцями до парадних дверей, що були чомусь не заперті. Вийнявши наган, Кузьма ішов до Софіїної вітальні. За дверима чулося метушливе шарудіння, і Кузьма сказав пошепки:
— Ти, Савелію, зажди мене тут. Хочу віч-на-віч з нею поговорити... Душа моя горить... Жити не можу на світі, доки не помщуся їй за дружину та дітей...— І він хотів було розчинити двері, але за руку схопив його друг.
— Не дозволю... Ми не бандити... Живою її візьмемо. А судитиме ревтрибунал...
— Пусти! — вирвавшись, Кузьма різко натиснув плечем на двері, і те, що вони побачили, здивувало обох.
Трохим Іванович, зігнувшись, намагався зв'язати килим, де були складені плаття, кофточки, жіночі шуби, хустки, рушники, статуетки, дзеркальця, скриньки, кольорові картки і багато інших дрібниць, якими повен був багатий дім.
— Ти що тут робиш, наволоч? Грабувати задумав?
Бакалійник мало не зомлів, побачивши перед собою Кузьму, озброєного пістолетом і гранатами, що висіли в нього за поясом. Але жадність все ж перемогла страх. На килимі лежало Софіїне добро, розлучитися з яким було для нього над силу. Бакалійник упав на те добро, обійнявши його руками.
— Це моє, моє! Софія сказала, щоб я забрав... все забрав, нічого не залишив у будинку... Моє тепер... Мені передано... Не займайте... Не віддам!.. Нікому не віддам!..
— Втекла, значить, з білогвардійцями... Шкода. Не вдалося розквитатись,— сказав розчаровано Кузьма і, підійшовши до Трохима Івановича, грубо штурхнув його йогою.— Ти, опудало горохове, піднімайся та ходімо!
— Нікуди не піду. Добро нашої Софочки... Я тепер ним БОЛОДІЮ... Мені передано. Іди! Чого тобі треба? Може, хочеш щось собі взяти? Не дам! Радянська влада грабувати не дозволяє... Я знаю... Мене ти не обдуриш! — кричав він, мов божевільний, загрібаючи під себе речі.— Все моє! Все, що я поклав сюди,— моє!
Стіни були голі. Шафи розчинені і зовсім порожні. В одному з вікон видиілася кругла дірочка — слід випадкової кулі.
— Де Софія?
— Не знаю... Не питав... Втекла на тройці... Сказала: "Не вернуся, а ти, Трохиме, добром моїм володій, як старший брат",— брехав бакалійник, і те, що він бреше, розуміли вони.
— Ну, ти, вставай! Іди звідси!
— Що? — здивовано вигукнув Трохим Іванович.—Мене, рідного Софоччииого брата, ти виганятимеш з дому? По якому праву? Та я властям... Я комісару буду скаржитись. Це ж розбій! Це самочинство... Грабіж!.. Не дам! Не піду... Нікуди не піду. Моє добро... Моє!
Кузьма притулив до його спини холодне дуло нагана, з роздратуванням і злістю в голосі наказав:
— Вставай, гаде, інакше уб'ю! Ти грабуєш, а ми грабіжників стріляємо на місці.
Це вплинуло на Трохима Івановича. Він неохоче підвівся, але жадні очі не в змозі були одірватися від цінних речей, якими він тепер уже ніколи не поживиться. Зрозумівши це, Трохим Іванович раптом засміявся: сміх його був нервовий, істеричний, межував з божевіллям.
— Ти хочеш сам забрати добро нашої Софочки? Так? Хочеш? Ти бандит! Грабіжник! Убивця! — кричав, нічого вже не розуміючи, бакалійник, злобно виблискуючи очима, готовий кинутись на партизанів.
— Де ключі? Давай сюди ключі! — зажадав Кузьма, і ця вимога викликала в бакалійника ще більшу лють.
— Сам замкну, але вам, грабіжникам, банди...
Не стримавшись, Кузьма з розмаху вдарив бакалійника в вухо, збив його з ніг.
— Я тобі покажу, які ми грабіжники та бандити... Сволота ти така! Пристрелю... Іще хоч одне таке слово скажеш — знищу тебе, як гадииу.
Бакалійник заверещав, наче його різали:
— Рятуйте! Убивають... убива...
Не поспішаючи, підійшов до нього Савелій, увішаний гранатами, оперезаний навхрест патронними стрічками, грізний у своїй лахматій шапці.
— Ти що, справді збожеволів чи удаєш із себе дурника? Дивись мені, я крику не люблю... Зрозумів? Давай ключі і йди звідси, щоб духу твого тут не було.
Віддавши ключі, Трохим Іванович без єдиного слова вискочив за двері, і було чути, як квапливо й лунко стукали його чоботи по східцях.
Друзі зачинили всі кімнати, а тоді попрямували до волко-му передати ключі й одержати від командира нове завдання. Але Кузьму якась незборима сила потягла до рідного попелища.
Савелій добре розумів Кузьму і, співчуваючи йому всією душею, ні на хвилину не залишав друга.
Минули кузні, завернули потім у тиху вуличку і незабаром зупинилися перед двором, де замість хати виднілися тільки обгорілі стовпи та валялася глина й цегла з розваленої печі.
— Тут...— сказав тихо Кузьма, і мимоволі очі його наповнились сльозами. Через розчинену хвіртку він зайшов на подвір'я, навіщось підійняв уламок обгорілої віконної рами, потримав його в руках, кинув; узяв цеглину, подивився на неї безтямним поглядом і бережно поклав на місце.
— Кузьмо, послухай мене... давай підемо... підемо звідси. Не ятри свого серця... Адже нам іще жити треба, воювати треба... Ходімо... Ходімо, друже,— умовляв Савелій, відчуваючи, як у нього в самого набігають сльози, перчить у горлі.— Подивився — і досить. Ходімо...
Але Кузьма, сівши на обгорілій колоді, затулив обличчя руками і паче скам'янів на кілька хвилин, потім, рвучко підвівшись на ноги, сказав:
— Ходімо, Савелію... Тяжко!
Надвечір того ж дня у братській могилі ховали загиблих під час бою воїнів.
Там же поховали і столяра Македона. Полковий оркестр грав жалобний марш.
І довго ще, мабуть, говоритимуть між собою слободяни про Варвару Македониху і про І'ї материнські слова, звернені до хоробрих воїнів, яким іще не раз доведеться бувати в боях.
Невідступно біля матері знаходився Яків. Непоправна втрата надломила одразу її сили, впала тяжкою ношею їй на душу.
Вона не відходила від труни, де лежав, мов живий, її чоловік, її вірний друг і порадник, столяр Македон, а з очей у неї безперестану текли сльози...
Немає таких слів, що ними можна було б втішити матір в її тяжкому горі.
Яків слухав сувору й хвилюючу промову Артема Черкащина, погрози Кузьми Сукачова та інших воїнів, що над могилою загиблих товаришів клялися помститися ворогам.
І раптом мати сказала:
— Говоритиму...
— Мамо, слабі ви дуже зараз... Мабуть, важко вам буде...— хотів було спинити її Яків, та, глянувши їй в обличчя, зрозумів непереборне бажання матері і не став більше відраювати.
Ступивши крок наперед, Македониха підвела голову, озирнула мужні й суворі обличчя воїнів.
— Сини мої! До вас звертаюсь... Вам слово хочу сказати, просте, материнське... Ми були колись добрими і жалісливими до багачів, а вони за доброту нашу відплатили кривавими розправами та шибеницею. Ми були до них милосердні, а вони спалювали хати, спалювали у вогні людей живцем... Ми не наважувались їх убивати, а вони розстрілювали без жалю... І я, жінка, що втратила мого Андрія...