Поїду в район, домовлюся про роботу, познайом-люся з тутешніми інтелігентами, пошукаю помічників у моїх задумах, дослідах. Попереду нові світи, нові, леґендарні краї.
Сьогодні прийшов лист від мами й Романа.
Мама плаче, бідкається, свариться. Називає мене білою вороною, пише, що я зрадив традиції роду, викинув на смітник усі її турботи про мене, про моє майбутнє.
Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа? Коли вона не розуміє, де моя доля.
Роман запрошує на весілля, чи то пак на заручини. Весілля буде в листопаді. Прийдуть академіки, доктори, всякі заслужені діячі. Буде, як пише Роман, "урочисто". І, звичайно, Ро-ману забезпечено новий східець. До доктора.
Що ж, поїду. Подивлюся ще раз в її очі, побажаю щастя. Яке воно в неї? В чому?
Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Оксанонько, серце моє, що з нами ста-лося, чому? Що ти наробила?
Стій, зупинися, Євгене! Знову даєш волю атавізму. Ти забув, про що недавно писав?
Радість, радість, радість".
Мелодія п’ята
"А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ"
СКРИПКА
Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Не-ма юпітерів, що нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.
Оксана залишилася сама. Вона зрослася зі скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх, усе в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних руках, блиску великих юних очей.
Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані. Вона заглиблюється в космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.
Радіє скрипка, сумує і плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?
Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, породжених її пальцями, її серцем і душею. Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона жадає сказати?
Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне. Де воно? В яких краях його шу-кати? Якими стежками йти до нього? Скрипко, не завдавай мені болю! Скрипко, ти рвеш моє серце, розпанахуєш душу, і не відатимуть ті, хто слухає, чому зупинилося серце? І я не зна-тиму. А може, знатиму? Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі ма-ряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?
Тихо, серце. Цить…
Пройдено ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зернята чортополоху, бур’янів, Оксано. Ніхто не винен.
Тихо, серце! Не край мені душу, скрипко!
Грім обвалюється на скрипачку. Стогне й вирує зал. Високо здіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Вуста не всміхаються.
Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Жадібна тиша.
Знову чекають невситимі слухачі твоїх чарів, Оксано. Але чому ж плач лунає в просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?
КАТАСТРОФА
Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона, Оксана. Євген пізнає її поміж десятків інших скрипалів.
На вішалці плащі, пальта, капелюхи. Багато гостей, поважних, іменитих. Ясно. Чекають Оксану. Будуть заручини.
Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж, він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. Загорлати "гірко!" Вони цілуватимуться. Боже, для чого я сюди приїхав? Радосте моя, пекучий болю, куди подіти тебе? Навіщо я ворушу лезо в серці, дивлюся в криницю, з якої мені не пити води? В селі було так гарно. Привітні сади, зажурені поля. Нові люди, чудова молодь. Я вже забув, затамував свій біль, а тепер мене знову покликано на глум, на терзання. Писав — радість, а одразу розкис! Чужу біду руками розведу, а свою? Тримай себе в руках, Євгене.
Постояв трохи перед дверима, подумав. Потім рішуче повернув на кухню.
Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась усяка всячина. Клава стояла біля відчинених дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках веле-тенського ножа, ніби списа.
Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила до серця, потрясала глибини єства, зворушувала душу. Оксано, Оксано, чарівнице моя, прекрасна чаклунко, яке бездонне у тебе серце.
Казково-граціозні руки, чутливі пальці, вся постать, ніби летючий птах. Феєрична по-стать. Променисті очі пронизують безмежність, хвилюють небокрай.
Зал заворожено слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня. Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті.
Оксана летить на хвилях пісні у зоряні краї. Плачуть і радіють струни. Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя й сум ідуть поруч. Чую, Оксанонько, ти неспокійна. Я відчуваю твій біль, радосте моя, мій заблуканий пташе.
Грім оплесків у залі. Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана телевізора. Вони схожі на тіні у сутінках кімнати, нинішні гості. Сині тіні. Поміж ними десь там і Роман! Щасливий "суперник".
Знову піднімає скрипку Оксана, починає грати.
Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулася. Уздріла Євгена, зраділа. Її повне добродушне обличчя всміхнулося.
— Голубчику, Євгене, — прошепотіла вона, — повернувся? Змарнів, схуд. Як я за то-бою скучила. Де ти вієшся по світах?
— В селі працюю, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати… Привітати й на-зад…
— "Привітати", — передражнила Клава. — Герой! Таку дівчину випустив, царівну. Кому віддав? Не совісно?
— Клаво, що ти говориш?
— А те, що знаю. Пропаде дівка з Романом. Хіба ти не знаєш його?
— А що я можу вдіяти?
— Ото ж бо. Треба було раніше. Ех!
До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула, сплеснула долонями.
— Ой, Клаво, щось у тебе горить. Мабуть, знову слухала? Про плиту забула?
Клава кинулася до плити, помішала на сковороді, в духовці.
— Так гарно ж як, — виправдовувалась вона.
— "Гарно", — передражнила господиня. — Хай слухають ті, кому належить. А то на кухні смердява.
Вона побачила Євгена, кинулася до нього, обняла, сплакнула. Дивилася в змарніле об-личчя.
— Повернувся, синку? Нарешті!
— Не повернувся, — вперто озвався Євген, — приїхав привітати.
— Ти здурів? — почала пошепки лаятись мати. — Ти в могилу мене заженеш своїми дурощами! Всі діти як діти, а ти завія якась.
— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.
— А ти цить! — насварилася Поліна Михайлівна, страшно витріщивши очі, — Теж філософ знайшовся. Євгене, я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись у місті! Ми все, що треба, полагодимо, влаштуємо тебе, чуєш?
— Мамо! Цього не буде! — Євген одвів її руки від себе. — У мене там робота, дуже цікаві експерименти, прекрасні люди. Будь ласка, не заважай слухати… Прекрасно грає Ок-сана.
— Ґеніально, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксанки вик-лючний дар. Звідки б то?
Мати ж проста санітарка. Гарна пара буде. Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає.
— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитнся.
— Ти наївний. Одному радість, а іншому — злість. Це закон.
Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.
— Ходімо до кімнати, — сказала Поліна Михайлівна. — Чого тут стовбичиш? Там послухаєш. А приїде Оксанка — за стіл.
— Не хочу. Слухатиму звідси.
— Ну, як хочеш. Клаво, не можна разом слухати й готувати вечерю. Доведеться самій. От халепа.
— А чого ж, — знизала плечима Клава, — своя рука вірніша.
— Я знаю, ти рада, щоб менше робити.
— Та чого ви? Самі ж казали.
— Добре, добре, січи цибулю на вінегрет.
— Стукатиме ж, заважатиму слухати скрипку. Євген не чув того безладного діалоґу. Оксанина скрипка царювала в його душі, вела у світ прекрасного, понад лісами, понад лука-ми дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, понад багряними маками.
Мелодіє, царице ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так зрідка вводимо в життя цей потік прекрасного? Чому залишаємо його лише на час відпочинку, для духовного "десерту"? Чому не вводимо чудові мелодійні звучання в працю, в школу, на поля, на стадіони? І не закриваємо туди шляху банальній мелодії, дисгармонійному звучанню.
У Євгенові роздуми вривається гостра розмова:
— Марш, Клаво, до "Кулінарії", там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.
— Дослухати б, — невдоволено пробубоніла Клава. — Музика ж яка — плакати хо-четься.
— Біжи, біжи, — зверхньо кинула Поліна Михайлівна, обпалюючи над вогнем качку. — Музика нікуди не подінеться. Оксана тепер пилятиме свої гами вдень і вночі, ще наслухаєшся. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були.
Клава сердито кинула ножа на стіл, вийшла.
Незабаром до кухні завітав Кирило Степанович. Він навшпиньки пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер долоні.
— Наче ще морозів нема, а надворі холодно.
Він підійшов до крана, почав мити руки.
— Полюшко, — усміхнувся він. — Я голодний.
Поліна Михайлівна кинула на нього невдоволений погляд.
— Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена, а він повіявся десь. Що люди скажуть?
"Імена, — всміхнувся Євген сам собі. — Не люди, одні імена!"
Кирило Степанович старанно витирав руки, добродушно всміхався.
— Полюшко, не гнівайся. У мене велика радість. Відкрито масу спокою у нейтрино. У всякому разі, експеримент проведено дуже коректно, і ми вважаємо, що наші колеґи за кор-доном…
— Чию масу ви відкрили? — неуважно перепитала Поліна Михайлівна.
— Масу нейтрино. Це така елементарна частка, найдрібніша, але вона має велике зна-чення. Раніше гадали, що вона, як і фотони світла, не має маси спокою, а тепер оце відкриття. Це ж епохально! Перевертає всі космогонічні уявлення. Хоч маса й невелика, всього кілька десятків електроновольт, але в масштабах всесвіту це дев’яносто дев’ять відсотків маси. Збагнула? Дев’яносто дев’ять! Те, що ми бачимо, вимірюємо, всі зорі, кваза-ри, ґалактики, метаґалактики, планети, ми з тобою — все це лише піна, а невидимий, ней-тринний всесвіт — глибинний океан, ніби основа буття. Одразу важко й сказати, який це пе-реворот! Але тобі по секрету скажу ще більше, — Кирило Степанович почав говорити голос-ним пошептом, — я підозрюю, що навіть фотони світла, кванти радіації мають масу спокою.