Така урочиста, спокійна, маєстатна хода. Любувався кожним своїм кроком; хоча це крок униз, але разом з тим — крок величі і необмеження. За ним тягнулась, як облуда, недавно бачена книга, але тепер перед ним — жива земля, живе небо, живий і соковитий вечір з росою, що в цей час торкається кожної травини.
Йому, наприклад, хочеться зупинитись і помацати повітря. Хочеться тупнути ногою, щоб упевнитися, що він існує на планеті. Але до повної свідомості приводить його Мар’яна, що стоїть унизу перед сходами, махає до нього рукою, бачить його вільним, задуманим, байдужим і кидається йому назустріч: — Іване!
— Нічого страшного нема, — казав Іван, коли вони йшли цегляним хідником униз. — Кабінети, фотелі, чемні люди. Ніяких "чека" я там не бачив. Я просто не вірю, що там можуть когось розстрілювати.
Вони йшли легко, широким кроком, як переможці.
— Голубе, — казав Іванові пізніше Микола Степанович. — Ти заглянь до тюрми. Мене ось викликали до хворих. Як черви! Як черви, кажу тобі. І стріляють вони в тому самому палацику, в льоху, а закопують збоку алеї, під липами. Все обведене колючим дротом. Кожний день. Кожну ніч.
Іван дивиться на тестя мертво. Може, я, думає він, якась інша людина. Я не вірю і не можу вірити, щоб там когось стріляли і щоб когось закопували в парку. В парку? Ви збожеволіли? Попід тими столітніми, могутніми липами, де такий чудовий вигляд на Дніпро, де стоять альтанки і клумби чайних рож? Цього ніяк не може бути!
А потім Іван намацально збагнув, чому це так. Він дивиться на ці речі з таким презирством, від якого з його очей виступають сльози, змішані з кров’ю.
Аж дома Іван збагнув, чому його безпричинно протримали в тому маленькому кабінеті стільки годин без їжі. На хуторі в той час було переведено ревізію, і чекали її вислідів. Коли б там було знайдено хоч одно, потрібне їм, Іван відчув би, що дорога від презирства до пізнання правди зовсім недалека; але сталося так, що трус скінчився гаразд, а Іван цілком виразно подобався тому брюнетові, хоча не можна було сказати, що брюнет подобався Іванові. Ні. Іван, ідучи вниз сходами, позираючи на Дніпро, на лівий берег, на все довкруги, з жовчним докором думав ще про те, яким таким правом його, Івана Мороза, з діда й прадіда власника цих просторів, кров і кості якого в далеких поколіннях лежать у цій землі, за яку він, зрештою, сам ніс життя своє в багна Мазурії і чотири роки там простраждав, мов останній з останніх, — його тепер викликає якийсь син чужої матері, який ніколи і ніде не почував себе скільки-небудь пов’язаним з цим краєм і який, напевно, не відважиться за добро цієї землі пожертвувати одного волоса зі своєї голови! О! Іван такі речі, хоч нікому і не каже, але пам’ятає добре і носить їх завжди з собою. Можливо, одного разу він з цим ще виступить перед суд.
А на хуторі була переведена ревізія. Наїхало їх повний двір. Шукали навіть у пасіці. Забрали деякі речі, деякі книги, старі Андрієві зшитки з шкільними завданнями, багато старих, ще з-перед війни листів, а між ними — листи покійної Марусі, старі фотографії, багато картин і дві рушниці.
Мар’яна оглядала свої шафи. Бракує полотна, одної шуби і одної пари чобіт. Не знайшли також браслета і золотого Іванового годинника, що вже, правда, не йшов і лежав у прискриньку одної з шаф. З того приводу Мар’яна має непривабливий вигляд, а Іван нічого. Він ночами передумує ці справи і сам з собою їх перетравляє, бо говорити нема з ким. Андрія нема, а до батька дорога далека. Він, той дід, живе життям працьовитої мурахи, і коли йому щось виривають із рук, він понуро замикається в собі, відходить глибоко, в таємне місце, і там десь гомонить свої молитви, підносить шорстку скаргу до Бога, якого він бачить живими очима і дивується, що той мовчить.
Іван роздумує — що ж далі. З усього проречисто видно, що з ним твориться одна з тих комедій, яким назва мільйон. Івана пустили, але це тільки для ока, бо дуже, бачте, ті люди мудрі. Їм, бачте, треба не тільки вбити когось своєю рукою, — їм треба, щоб те тіло, та голова сама себе наперед убила, щоб та душа, ще поки вона в тілі і може відчувати, сама себе відцуралася, сама себе зганьбила і сама себе заперечила. Так. Дуже є мудрі ті люди, що борються за правду. Саме тому й пустили вони Івана. — Вій ще сам прийде. Прийде!
На всякий випадок Іван рішає не ночувати більше в хаті на своєму звичному ложі, а робить собі діру в задній клуні, в ожереді старих кулів. Добре, що не знайшли всіх рушниць і що має ще пару тих гранат. Невеликий це захист, але в крайньому разі завжди можна, замість убити себе, післати в очі тим людям шматок такого заліза.
І коли, натрудившись за довгий день весни, Іван, мов ведмідь, влазить у своє лігво, коли йому за комір сиплються остюки і чути млосний запах мишей, йому знов і знов тиснуться до мозку згірдливі думки про цей світ, а найбільше про цих людей. З лугу доноситься жаб’ячий спів, що нагадує йому ранню молодість, навіть дитинство, і йому не хочеться вірити, що це той саме гамір, який він чув у ті часи. Адже це було тоді таке приємне, якась була тоді злагіднююча гармонія і прохолоджуюча свіжість, а тепер він у цьому почуває себе ніяк не краще, ніж хрущ у стиску долоні.
Інколи трапляються холодні ночі, днями дме вітер зі сходу, поля висихають, а пісок на кучугурах біліє, мов сніг. На полях мляво і байдуже волочаться борони. Стало сутужно з кіньми, бо надто розвелось тієї кінноти, а плуги, а борони самі не хочуть тягнутись.
Однієї такої темної і свіжої ночі, перед Юрієм, у двір бадьорим кроком в’їхало кілька вершників. Мар’яна збудила Івана. — Чуєш. Приїхав Микола Іванович… — Іван виряхався зі свого лігва, звівся на ноги, обтрусив порожнє колосся і повільно, хитаючись, мов матрос, вийшов у двір під повітку. — Го, го! Ти, бачу, генерал, — каже Іван. — Що там доброго?
Вийшли в сад і зайшли у вишник. — Все добре, Іване! Всі твої гості, голубчики милі, прийшли і покаялись. Тільки Голобенко щез. Кажуть, у Красну Армію подався. Майся на увазі.
— Чорт їх усіх бери, — каже, байдуже позіхаючи, Іван. — І так вони все знають. Принаймні мене вже питали про Таню, — і Іван розповів про свою зустріч з брюнетом.
Після цього довго і переконливо говорить Водяний. — Нічого! Нічого, брате! Не дайся лише вибитися з сідла. Українська армія готується повною парою. Чуємо, що приходять галичани. Дін також рушить. Ось тільки настане літо — побачиш! Горе з тими політиками… Той старий дурень Денікін. Затявся і ані руш. Йому, бач, це слово не пройде через горло. А без нас вони ніколи не зломлять Троцького. Без України, кажу тобі, не можна тепер уявити політики в цьому просторі. Це неясно хіба сліпим. Тупість тих монархістів феноменальна. Ленін бодай знайшов того дегенерата Коцюбинського. Все-таки якась умовність перспективи.
Водяний говорить довго, Іван слухає. Він, видно, багато знає про ці справи. Десь по другій ночі розпрощався, махнув з товаришами на сідло і від’їхав.
На хуторі — насторожений спокій і велика, тягла, без перерви праця. Сад цвів і відцвів, заспівали на всі лади солов’ї. Очерети розгорнули густу шелестючу зелень. По болоті настирливо і сердито дерчали деркачі та розгулювали на своїх рожевих патиках переборщено елегантні чорногузи.
А Дніпро прочистив масив свого тілища і лився, янтарно-прозорий, у сонячну далечінь. Все тут пахло: небо, земля, вода і рослинність.
IX
На хутір, ніби м’яка вата, ліг спокій. Шуміли Ольга, Андрій і дівчата: тепер з ними кінець, роботи не стало, Андрія забрала школа, Ользі сказали бути дома. "Навідувався" Микита, вривалась Наталка. У них там повні голови клопоту, місто під самим боком, і комісії. мов вітер, вимітають засіки. Хліб "пішов" на Москву.
Невідомо тільки, чи доходив. Ізумрудно-зелені і лунко глибокі гаї запихалися сторожко дядьками, випинались назверх обрізами, виростали зненацька, як стій, герої. Засідали здовж насипу, яким котились "ешалони", і пускалось все "под откос". Паротяг, звичайно, мов п’яний дядько, котився додолу і там поволі згасав. — Піймався голуб! — Кропи! — чути солодкий шепіт, і серія з "максима" поливала вагони. А там уже, як доведеться — котили назад і самотужки…
А вечорами "братський пролетаріат Украйни" обертався з героїв у дядьків-гречкосіїв; все сиділо кругом на лавах, міцно курило і хтось там, отак між іншим, казав: — А чули? У Линівцях знову спустили…
— Інтересно — чиї?
— Та, мабуть, недалеко ходить. Тільки не дуже з того вийшли. Прийшов каратєльний, і половина села пішла до Бога.
— І так задаремно? — дивується котрийсь спокійно.
— Ну, щоб так задаремно… На Козубівці каратєльний перейняли, так половина втекла, а решту все-таки зняли… А командира на аркані до самої Марусі приставили, — казав безперечний знавець.
— Мусіло бути смішно.
— І було, братця! Співав, кажуть, "ципльонок жарений, ципльонок тоже хоче жить". Я, каже, "ваш"!
— Ха-ха-ха! І, кажеш, повірила?
— Повірила. Підеш, каже, до Бога, і там тебе за той український хліб приймуть.
Нап’яття швидко росло, вздовж і впоперек гасали без ладу чутки. Петлюра не сходить з уст; все-таки, кажуть, посунув і валить. Денікін також з півдня пре.
Земля. Це була українська, сіра, бура, пражена сонцем земля. Горіли широкі шляхи, крились згаром попелу степи, бронзові лиця оліїлись густим потом, гарматні гирла надривно гикали. Схід!
На початку травня хутір знов розтривожено. Приходили раз і другий, питали все Івана і все "не застали". "Діло плохо", як казав Дмитро, якого теж тягнули і теж питали про батька, діда та прадіда і навіть дві доби тримали. А востаннє приїхали верхи, а один, надто щирий і кирпатий, з рязанським акцентом, казав у ніс: "Нічаво! Атищім! Ми, брат, зоркіє! Сам явітся! І Таньку вашу паймаєм!" І все-таки поїхали.
Після цього на хуторі звинність. В саду копають ями; зерно, картини, білизна — все криється дерном, ховається під землю, у глибінь. Машини з клунь — на двір, коні — в Гісин, корови — на забару. Охляп на рудому коні угналась на подвір’я Наталка, не злазить з коня і на ціле горло кричить:
— Гей! Мають спалити хутір. Той наш придуркуватий комбіднота сказав батькові, що хочуть спалити хутір. Робіть щось!
— Чого ти, Наталко, кричиш? — казав поволі Григор.
— Господи! Як чого кричиш? А де той ваш Іванисько?
— А навіщо він тобі? — через вікно питає Мар’яна.
— Діло маю! А ви не бійтесь! Перемелеться і буде борошно!
— Іван у Гісині.
Наталка жене рудого, стрибає через перелаз, мчить крізь сад під гору, чвалає полями, а вітер жбурляє хвилею збіжжя.