До Каноші ще сяк-так… З перервами, але їхали… Та коли пересіли! Ох же скажу тобі! Заноси, мости, зарви… — говорила Мар'яна в авті, але в її голосі звучав тріюмф, щастя.
Машина тим часом рушила і побігла темними, порожніми вуличками та завулками з малими, окремими будиночками. Хвилин за п'ять вона зупиняється перед малим дерев'яним будинком, що ледве маячів в темноті і що з нього виривалось на зовні трохи світла.
— Ось тут і заночуємо! — викрикнув Мороз тріумфально. Всі висідають, Мороз бере під руку свою Вірочку, Мар'яна несе клунки, Риць валізи. У вузьких сінях їх зустріла молода, повновида дівка в фуфайці.
— Здорова, Ганно! Як живеш? — радісно говорить Мороз.
— Спасибі! Гаразд! — сміється на весь рот Ганна.
— Все готово? — питає Мороз, аби щось сказати.
— О, готово! Прошу за мною! — і Ганна веде гостей вузькими, чистими, дерев'яними сходами на перший поверх.
Усі опинились у невеликій, теплій, небіленій кімнаті, посередині стіл накритий, по боках двоє ліжок.
— Ну, Рицю! — каже Мороз. — Ти, браток, маєш вільне до шостої ранку. Спиш тут же в готелі, вечерю дістанеш унизу!
— Єсть, товариш майор! — відповів Риць і вийшов.
І от Морози самі. Іван, Мар'яна, Віра. Аж чудно! Їм не віриться. Хвилинку дивляться одно на одного і, здається, кожне питає себе, чи це, бува, не сон. Не знаходять слів. Мар'яна втомлена, аж чорна, волосся її розпатлане, немита, занедбана, але вона вся облита сяйвом щастя. Вірочка бліда, а її великі карі очі так і горять. А Іван? Де дівся страшний майор НКВД Мороз, що перед ним тремтить весь цей край? Що з ним сталося? Його немає. Він весь хвилюється. Щоб затерти свій настрій, швидко роздягається, помагає роздягатися Вірі й Мар'яні. Всі обнімаються і так хвилину стоять у трійку, непорушно. Мар'яна не видержує перша, виривається і заходиться плачем. Іван мовчки горне її до себе, Вірочка зніяковіла.
— А дивіться! Мамо! Дивись! — гукає Вірочка і показує на стіл. На столі печеня, чай, вино.
— Так! Так! Їмо! Ну, мамо, годі! — говорить швидко Іван.
— А я така голодна! — каже Вірочка.
— Добре. Сідаємо! Наперед помиємось трохи, — промовила Мар'яна. — Де тут убиральня?
— Тату, алеж ти далеко живеш! — викрикує Вірочка. Іван горне її до себе, але боїться зробити їй боляче, так давно не мав в руках чогось такого хрусткого.
— Ах, ти, ах ти! А виросла! — і враз пригадав матір свою, така вона подібна до баби, і та подібність так яскраво виступила, Івана це зворушує і він ще і ще горне до себе свою дочку.
— А ти такий великий, — казала Віра.
— Та й ти велика, дивись, дівка, а дванадцять років…
— Не дванадцять, а дванадцять з половиною, — поправляє батька Віра.
— О, вибач! — каже Іван і звертається до всіх: — Але їсти! Час їсти!
— Ось лиш помиємось, — каже Мар'яна.
І всі миються, але їм здається, що вони священнодіють, Вірочка ані на хвилину не може відірватися від батька.
— А знаєш, що я тобі привезла? — казала вона, коли сіли до столу. — Мамо, не кажи!
— Ну, — дивується батько. — Та я ж умру з цікавости, — говорить Іван і розкладає для всіх шинку, сир…
— Я тобі привезла… — починає Вірочка і одразу перебиває себе: — Ні, ні! Не скажу! Потерпи!
— Ні, Вірусю! — каже Іван. — Ти мусиш сказати.
— Не скажу, не скажу! — викрикує Віра.
— Та ти ж знаєш, який я нетерпеливий, — скаржиться батько і накладає дочці цілу тарілку макаронів з котлеткою. Вірочка протестує, вона не з'їсть стільки, а батько каже: — А от, Вірочко, з'їж оце то й від мене щось дістанеш.
— А! — вирвалось у Вірочки і очі її загорілись.
— Е, ні! Наперед треба з'їсти! Ну, Мар'яно? Та як же ж?
— Ах, я така змучена. Від самої Москви не спала, — говорить Мар'яна.
— Тату! Я вже їм, — перебила їх Вірочка.
— Чудово! Прекрасно! — захоплюється батько. Він налив вина собі й Мар'яні. — Ось випий, женулько, і дістанеш смак, — говорить Іван. Обоє підносять чарки, їх очі зустрілися, уста посміхнулися, яскрава, велика і трагічна мисль пройшла в їх погляді, дзенькнуло скло, і вони випили. Мар'яна лише до половини.
— Я знаю, що мені не можна пити вина, — казала Вірочка.
— Зате ти можеш пити шоколяду, — відповів Іван, простягнув руку до столика біля ліжка, де лежав пакуночок, взяв його і розгорнув. Шоколяда, дорогі цукерки, мигдалеві горіхи, фіги.
— Тату! — викрикнула Вірочка. — Невже це для мене? Мамо! — показала на ласощі.
— О, ні! Це не тобі! Це Рицеві, — каже Іван.
— Ах, тату! — вирвалось у Вірочки, вона схопила батькову руку і поцілувала її.
— А ти що? — сказав Іван і почервонів.
— А чи повіриш — після революції, вперше бачу фіґи, — каже Мар'яна. Але Вірочка нічого й нікого не слухає, вона вже не може всидіти, їй хочеться зірватися і показати, що вона привезла батькові.
— Знаєш що, Віро, — каже Іван. — Я знаю, що ти привезла щось дуже гарне, і я дуже нетерпеливий побачити, але ми ще не дома, а ти мусиш їсти.
— То ми ще не дома? — питала Віра.
— О, ще далеко не дома. Дома будемо аж завтра увечорі. Нам ще треба зробити триста десять кілометрів дороги.
— Так, як до Києва? — вирвалось у Віри, і вона мала на увазі віддаль Києва від Канева.
— Навіть далі, — каже Іван.
— Це вже Сибір? — питає Віра.
— О! Так і видно, що ти не вчилася у нашого Афіноґена Васильовича. Сибір там далі, за Уралом.
— Я знаю, я знаю! — казала швидко Віра. — Це Печорський край! Правда? Я вже вчила. Повноводна ріка, багата рибою. Довжина 1789 кілометрів. Її припливи…
— Ну, добре, добре. Знаєш. П'ять, — говорить Іван.
— Я знаю і географію, і фізику… І багато віршів… І політграмоту… І… І… співати. Я співаю вже арії! — промовила Вірочка засоромлено.
— Ну ж і розхвалилася, — зауважує Мар'яна.
— Мамо. Хіба ж неправда?
— Правда, правда, але не гаразд так хвалитися, — каже Мар'яна.
— Татові? — дивується Віра.
— Ясно — мені можна і вже горю з цікавости тебе послухати, — говорить Іван.
— А є тут піяніно? — питає швидко Вірочка.
— Нічого. Дістанемо і піяніно, — каже Іван.
— Я вже, — почала Віра і нагло урвала. — Мама не любить, що я хвалюся, але ти, тату, сам побачиш, що я дещо вже потраплю. Ось тільки закінчу десятирічку і одразу вступаю до Інституту Лисенка. Сам дядько Андрій каже, що я мушу вчитися співу, а Логвиненко мені сказала: Віро. Як будеш добре вчитися, з тебе може вийти співачка. Я сказала їй, що буду вчитися і що я хочу до опери.
— Го-го-го! — заговорила Мар'яна. Віра засовалась на стільці, схилила на бік голову, прищулила очі і питає:
— Мамо? А хто то казав, що мене чекає опера? Не сам, скажеш, Ревуцький часом? — Мар'яна підняла голову.
— Знаєш, дитино, ніколи не слід бути зарозумілою, ти це добре знаєш і завжди повторяєш ту саму хибу.
— Я хвалюсь не тобі, а татові, а тато мене добре розуміє. Я так довго не бачилась з татом і мушу йому все сказати. І я не хвалюсь, а кажу правду, — вимовила поволі і резонно Віра.
Іван сяє, очі його залиті сміхом, щоки відсвіжіли, він весь радість і щастя. Вірочка і це помітила:
— А ти, тату, добре виглядаєш. Що ж ти, мамо, казала, що тато вже старий? То ж він молодий і такий гарний! Тату! Невже це ти? — і зірвалась з місця, і кинулась на шию батькові, і обняла його палко своїми тонкими руками, і все наново і наново цілувала його. — Ой, тату! Коли б ти знав! Коли б ти знав! — повторювала вона одно й те саме. А Іван, як сидів випроставшись, враз закусив уста і закам'янів зовсім. Але сила його нутра сильніша його зовнішности. Вірочка першою це відчула і враз урвала свій щебет. Глибока, згущена, насичена силою любови, тиша запанувала в просторі і покрила собою всі слова. Відчувалось, що тут, ніби дим в накуреній кімнаті, плаває жагуче почуття щастя, що входило до грудей, до серця, до душі і що все те гріє, хвилює, потрясає. Іван перший виринув з того заціпеніння і нерівним, тремтливим голосом проговорив:
— Ну, мої дорогі! Добре! Ви втомлені! Значить спати! Завтра вже о п'ятій вас зірву, а тепер ось, — і він глянув на годинник, — друга.
Віра з болем відривалась від батька, що лишив їх з мамою тут, а сам пішов десь до іншої кімнати.
— Тату! Але ти… Але ти… Ти тут будеш?
Іван пробує засміятись, але не виходить і каже лише:
— Тут. Ясно тут, Вірочко. А ви спіть! — Поцілував обох і вийшов.
Мало було спання, ось тільки вляглися, і тільки задрімали, і вже стукають. Іван. І вже одягнений. І зовсім свіжий. І сміється.
— Ну, ну, лінюхи — вставайте! І так не додержав слова: казав, збуджу о п'ятій, а ось уже пів сьомої. Риць уже чекає, — каже Іван і одразу помагає обом одягатися, сам носить чай, виносить валізи. Усі квапляться, машина вже на газі, Риць вітає гостей. Починається боротьба за місця, Вірочка конче хоче сидіти з батьком спереду, а її хочуть посадити ззаду і з матір'ю.
— Мамо! Я з тобою стільки наїхалася…
— Ні, Віро. Ви там з мамою ще заснете, а потім ми вже пересядемо, — каже Іван. Умостив їх як слід.
— Машину веду я! — каже до Риця. Той лиш посміхнувся і промовив:
— Єсть, товариш майор!
Іван міцно засів за руль і обережно пустив газ. Машина звільна рушила. На вулиці ще темно і порожньо, вітер шарпає деревами, і чорні північно-західні хмари сунули в напрямку середнього Уралу. Незабаром виїхали на рівну, довгу, пустинну дорогу, спереду далеко маячіла тайга, місцями снігові кучугури, льодові заливи. Іван цупко, ніби він міг вирватись, тримав свій руль, напружено вдивлявся перед себе, Риць одним оком позирав на нього, в душі посміхався, хотів змінити свого майора, довший час не відважувався і аж коли той зовсім розіпнув комір свого мундира та коли на саму потилицю збив свою пільотку, лиш тоді Риць наважився:
— Товаришу майор! Чи не дозволили б мені руль? — Іван глянув назад, побачив, що Мар'яна з Вірочкою вже сплять і відповів:
— Ні! Веду я! — Машина котиться далі. Напружено й рівно.
Зупинились аж в Усть-Вимську. Мар'яна з Вірочкою прокинулись. Вірочка почала домагатись "пересісти". Іван зайшов на пошту і довго там телефонував. Коли вернувся, його пасажири смашно снідали. Годинник показував біля дванадцятої.
— Що? Так пізно? — викрикнув Іван. — То я так їхав?
— Сорок, — зазначує Риць.
— Сідай і бери шістдесят! — каже Іван, а сам сідає коло Вірочки, яка сяє від щастя. Мар'яна сідає біля Риця і так до самого Чіб'ю.
Була густа, вітряна і холодна ніч, коли під'їжджали до будинку Мороза.