Похнюпившись, він стояв перед знівеченою красою і нічим не міг допомогти, зарадити їй. З того ж самого завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дід. Сизими від старості очима він пильно оглянув Данила і покликав дівчину:
— Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твій Данило.
— Еге ж, дідусю, — погодилася безщасниця, стоячи на місці. Тепер вона вже не дивилася на Данила, а кудись у далечінь, когось виглядаючи з неї.
Старий підійшов до них, привітався з Данилом, узяв за руку дівчину і тихо сказав:
— Одна біда, чоловіче.
— Що ж у Bac, дідусю, скоїлось?
Старий оглянувся і, не підвищуючи голосу, почав розповідати:
— Розстріляли фашисти село, бо що їм розливання невинної крові? Розстріляли людей, а потім спалили хати. Тоді в моєї внучки, — кивнув на дівчину, — саме весілля грали, бо інакше їй не можна було. Зайшли фашисти на подвір'я, а моя донька — матір Лариси — з переляку запросила їх чарку випити. Випили ж вони горілку, а потім ударили з автоматів. Першою впала моя донька, попадали й гості, і музики, і молодий, прикривши собою молоду. Тільки й залишилась вона з усього накоренка нашого І з усього весілля, та, бач, розуму не стало. І все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зітхнув.
— За що ж вони так лютували?
— За партизанів. Ходімо, дитинко.
— Я, дідусю, буду Данила чекати. Він завжди з цієї вулиці приходив до мене.
Змучений душею, ішов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося селом, де навіть вода почорніла, а перед очима все стояв образ знівеченої вроди, що чекає і ніколи не дочекається свого нареченого. За болями, за запаморочливим духом випустошеної землі, за журбою він забув обережність і, коли вже минав останні печі, негадано почув:
— Стій! Руки вгору! — Збоку біля обгорілої верби стояв клишоногий поліцай з гвинтівкою в руках; на його обличчі виділялись роздуті ніздрі і втиснуте перенісся.
— Чого тобі треба? — знічено знизав плечима Данило. — Я додому добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
— Не базікати! Руки вгору! — витріщився поліцай, приклав гвинтівку до живота, як прикладають німці автомата, і клацнув затвором.
Данило, темніючи від гніву, змушений був підняти руки.
— Отак! — вдоволено сказав прихвостень і підійшов ближче. Обличчя в нього нерівне, муруге, мов каша з маком. — Документи маєш?
— Маю.
— Виймай, щоб дома не журились, — давіть у жарти ышуися перевертень і трохи розпогодив колючі очі.
Данило вийняв червоноармійську книжку, простягнув поліцаєві.
— І знову руки вгору! — наказав той, приставив гвинтівку до ноги, розгорнув документ і зневажливо скривив тонку рисочку шершанііх уст.
— Що ти мені оце тичеш під ніс? Німецьким документиком не запасся?
— Ще не встиг.
— А жаль. Тоді почалапаєш зі мною в поліцію.
— Чого ж у поліцію?
— Там тобі скажуть чого, — і посміхнувся. — Там є майстри художнього слова, що з усякого виб'ють і сльози, і, коли треба, душу.
— Я ж, хлопче, додому йду.
— Який я тобі "хлопче"?! — визвірився поліцай.
— Де ж ти так скоро совісті позбувся?
— Ану покинь мені глаголаніє! Бери свій папірець — і ходімо. Данило потягнувся до книжечки і враз блискавичним рухом обома руками перехопив горло поліцая, шарпнув його до себе, підставив йому ногу, повалив на землю і почув противний хрип.
— Пу-у-стіть, — прохрипів поліцай, а з-під вій його покотились сльози.
— Ось я тебе, гітлерівський підхвісток, пущу на той світ, — придавлюючи поліцая коліном, Данило вихопив з кишені браунінга.
— Не вбивайте, дядьку, — заскімлив поліцай. — Їй-богу, мене примусили йти в поліцію, їй-богу.
— Хто тебе, причмелений, примусив? — підвівся Данило з землі.
— Староста і начальник поліції, бо мій рідний брат у партизанах, — витер сльози перевертень. Вони сказали: як не піду в поліцію, то мені зразу ж у тюрмі видадуть банку консервів і хлібину.
— Це що означає?
— У тюрмі тому, кого мали розстрілювати, казали, що переводять до концентраційного табору і видавали банку консервів і хлібину. В лісі заарештованого вбивали, а хліб і консерви привозили для іншого смертника. От з переляку я і став поліцаєм. Як відпустите — піду в ліси шукати брата.
— Не брешеш?
— Ось побачите, що піду.
— Давай документи і пов'язку.
На обличчі поліцая блиснули просвітки надії. Не встаючи, він вийняв з кишені піджака два якихось папірці, відчепив од рукава шуцманівську опаску, простягнув Данилові. Той розгорнув перший прим'ятий папірець, на ньому великими літерами було надруковано:
"ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон Заїка має право мешкання у селі Жовнино...
Шеф комендант Короїд".
Внизу стояла печать. На першому її півколі тиснулися готичні літери, а на другому стояло по-українськи — "Самостійна Україна".
Данило заховав документи, підняв із землі гвинтівку і, морщачись, почепив на рукав пов'язку.
— Оце вірно, — повеселішав поліцай. — Тепер, не криючись, можете добиратися додому.
— Вставай, тумануватий, та ходімо понад шляхом до лісу. Поліцая враз залихомадило:
— Чого ж до лісу?
— Щоб тобі ближче було до брата.
— А ви там не вб'єте мене?
— Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, поліцай лихоманно дріботів до лісу, що принадно грав густою синявою. На узліссі вони зупинилися.
— Не вбивайте мене, — уже в безнадії заскімлив Харитон. "Що ж робити, дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнішаєш ти, чи знову почнеш перепиняти своїх?"
— Не вбивайте, дядьку...
— Прощаю тобі, убоїще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову повернешся до поліції — незридними ридатимеш, не допоможе...
— Спасибі вам, спасибі, дядечку, — не знав поліцай, як і дякувати, та все згинався і розгинався перед ним.
— Іди до брата і не ганьби більше свого роду!
Обличчя поліцая пересмикнула посмішка, вірячи й не вірячи, він ступнув назад, потім скочив у кущі й, петляючи, побіг світ за очі. Куди ж ти повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся і пішов лісом, прислухаючись і до нього, і до шляху, що гудів різною машинерією. Пройшовши кілометрів із п'ять, почув на лісовій дорозі перестук копит, коліс і порожніх бідонів. Причаївшись біля купки дерев, незабаром побачив парокінну з бідонами від молока підводу, на ній незграбився сіровидий, помервлений візник, який мав два пом'яті, що аж підстрибували, капшуки під очима, черевиком виткнутий ніс і мітлами вуса.
Печаті задавнілого невдоволення та зла гніздились на його широкому чолі, на зморшкуватих повіках і скособочених варгах. Один кут їх був грубо закруглений, а другий — такий гострий, ніби весь час намагався далі розрізати щоку.
"Так і до вуха підповзе. Не дай боже зустрітися з таким молоковозом у нічну пору".
Данило вийшов на погорблену корінням дорогу, владно зупинив коні. Молоковоз лихом втупився в нього:
— Якого тобі дідька, хоча ти ніби й поліцай? — заскрипіло слово, мов пересохлі двері.
— Гарно стрічаєте людей.
— Як вони мене, так і я їх. Бо що таке люди? Велике збіговисько, де кожен думає тільки про свою шкуру.
— Підвезіть, коли не жаль коней.
— Аби вони були мої, то жалів би. Сідай десь збоку. Звідки єси?
— З крайсу.
Молоковоз краєм ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив насмішку:
— І там поліцаї дрантюхами — без форми ходять?
— Скоро і форма буде. А ви чого такий, наче на весь світ уїлись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на коні, потім вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його і поволі прогугнів:
— Бери на дурничку. Бісівську міць має.
— Спасибі, я не вживаю цього зілля.
— Тоді добре горілку тягнеш?
— Не без того.
— До цього ви мастаки. А от допомогти бідному чоловіку нема кому, — зажурилося усе зло на капшучистому виду, і навіть плечі зажурились — пригнулись.
— Це хто — ви бідний чоловік? — не повірив, посміхнувся Данило.
— Вір чи не вір, а таки я, бо в житті воно так: комусь перепадає просте або й райське дерево, а комусь — одні тріски, — хрипло зітхнув молоковоз та й кинув погляд у ліси чи в минувшину. — От послухай. Був колись Хома Кошіль господарем на всю губу, на весь повіт. Земельку мав, чорну, мов крило галки, а воли такі, що ні один наймит до рогів не доставав, і медаль, як радість, під шиєю носив. Та більшовики підрізали Хомі земельку, постинали крила ще в двадцятому році, а та медаль під шивю мало не стала петлею. А як почав надходити тридцятий рік — скумекав я, куди вода тече, розділив свої статки поміж дітьми, взяв собі тільки троян коней і сіроманцем гайнув із села працювати де на капіталізм, де на соціалізм. То чорні були мої дні і чорною була туга. Тільки одного дня розвеселився, коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я, обскакав оюїх дурнів дукачів... Носило мене і по Дніпрогесах, і по Турксибах. Воно й там, хто був з головою, без гроша не сидів. Та гроші — полова, а земля — свята. І ждав я своєї земельки з усіх до одного снів. То як почув про війну — кинув квартиру зі своєю потіпахою і зразу ж сюди. Люди на схід та на схід — в евакуацію, а я зі сходу, як той бродяга, що судьбу проклинає. Вважай, із німцями в один день прибився до свого села: німці із заходу, а я зі сходу. Обійшов усю свою земельку, позабивав у неї свіжі вербові кілки, щоб межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не туди повернуло — люди і власть наставили старостою мого колишнього наймита Івана Гнатюка, який був, ким би ти думав, — аж головою колгоспу!
— Що ви, люди, робите? — гукнув я на сходці. — Він же стопроцентний більшовик!
То мене тоді на сходці, чуєш, мало не стовкли. І що найстрашніше — свої діти одкинулись від батька, назвали в вічі стопроцентним іродом. А потім цей самий Гнатюк у насмішку наставив мене молоковозом. От і знову, хвоськаючи чужі коні, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в світі? І чого я так поспішав до своєї земельки!
— Не дали вам її?
— Дали наділок тільки під огород. Я вже й до начальника поліції їздив.
— А він що?
— За кожного партизана, каже, будемо наділяти по два гектари землі. І тут нема правди, бо на Полтавщині, чував, за спійманого партизана дають аж п'ять гектарів. Мабуть, доведеться гайнути туди.
— Так що ж вас тримає тут? — запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошіль стишив голос:
— Хіба іще не здогадався?
— Ні.
— Тримає мене проклятий Іван Гнатюк.
— Він не пускає вас на Полтавщину?
— Ні, це я хочу присочити його, на гарячому спіймати, бо чує моя душа — не новій владі служить він, а знову ж більшовикам.