Роки, так, либонь, роки дають себе знати — немає давньої сили, менше здоров'я, кволішає рука.
Проте не це турбує й не дає спати князеві Володимиру — в нього болить серце, весь час неспокійна душа, увесь час, як хмари й зорі за вікном, пливуть, пливуть, бентежать душу думки.
Здавалося, чого б турбуватись, непокоїтись князеві? Він досягнув, чого хотів: Русь знають нині всі в світі, їй ніхто не загрожує та й не може загрожувати — спи спокійно, княже-василевсе, спи!
Ні, він не може спати. Неспокійно на його душі, перед очима князя Володимира встає ранок минулого дня, Людяна палата, смерд Давило, він бачить і бачить його одверте, щире, спокійне навіть перед смертю обличчя, чує й чує його слова: "А що я мав робити, княже?.. Аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки... У мене, княже, нічого немає в світі, я аки птах, що гнізда не має..."
Князь Володимир встає з ложа, підходить до вікна, дослухається... Тихо, дуже тихо, але йому здається, що ось-ось серед ночі пролунає крик — так квилить смертельно поранена чайка, так кричить, прощаючися з світом, людина.
"Ні, його не скарають цієї першої ночі, — думає князь. — Завтра ж я владою, що дана мені людьми й богом, прощу Давила, не послухаюсь ні бояр, ні єпископа, бо сам Христос велів карати, але й прощати..."
Володимир дивиться в пітьму, дослухається до шумів ночі не лише через те, що пам'ятає й не може забути Давила.
Тільки стемніло, до нього приходив воєвода Вовчий Хвіст, сміючись, розповів, що, йдучії на Гору, бачив, як біля воріт Гори до князя добивалась якась жінка.
— Що за жінка? — здивувався й чомусь раптом навіть здригнувся.
— Якась смердянка, — засміявся Вовчий Хвіст, — стара вже, немічна, в темному платні, каже: "Хочу говорити тільки з князем... Все йому скажу... Допустіть до князя..." Навіть кричала на сторожу: "Чого ви його оточили?.. Чого тримаєте?" Дивна жінка, княже, навісна, безпам'ятна, я сам велів її гнати. І її прогнали киями...
— Ти зробив недобре, воєводо! — сказав на це Володимир. — Таку жінку слід було до мене пропустити...
— Княже Володимире, — відповів Вовчий Хвіст, — та коли б таких жінок і всіх людей пускати на Гору, нам би життя не було.
— Велю тобі, — суворо промовив Володимир, — іди й шукай цю жону.
Воєвода Вовчий Хвіст пішов, він послав багато гриднів шукати в передградді, на Подолі й Оболоні жону, що приходила ввечері на Гору, добивалась до князя... Але все це марно, марно. Жона, яку прогнали від Гори киями, ніколи вже не прийде до князя, якщо хто її бачив, знає, то побоїться сказати...
І хто ця жона, чому вона так настирливо добивалась до нього саме ввечері, перед ніччю, коли будуть карати Давила? Страшна здогадка бентежила, мучила, краяла серце князя, в обличчі, якого він не бачив, у темному платні, що прикривало старе тіло смердянки, у словах її, про які говорив Вовчий Хвіст, князь Володимир вгадував одну тільки жінку — свою матір Малушу. Але де вона зараз, де, о, як важко знайти рідну, найріднішу в світі людину, хоч би це була й матір, коли сам її не знаєш.
Звичайно, йому було б легше, коли б він знайшов матір, якби біля нього була рідна, близька людина. Але в князя Володимира нікого-нікого немає, пішла з Гори Рогніда, своєю ж десницею він послав у землі синів...
Є у нього, правда, жона, цариця Анна. Он вона лежить на високому ложі, в півтемряві спочивальні, Володимир бачив її — таке чарівне обличчя, випещене тіло.
Як збігаються події, як нанизується кільце за кільцем у довгому чепі життя! Тільки цього вечора цариця Анна була дуже сердечна, тепла, ніжна, сказала йому:
— Ти кращий, ніж я думала, мій муже, ти був варваром і язичником, нині став християнином і василевсом... і ти тільки почав свої діла, на які тебе покликав і благословив бог, ти будеш великим василевсом, мій муже! — Анна притулилась до нього й поцілувала. — А я, — продовжила вона, — за все це хочу зробити тобі й свій дарунок, хоч цей дарунок буде радістю твоєю й моєю...
— Який дарунок?
— Я непразна, Володимире, ношу під серцем твоє дитя певна, буде це син...
— Спасибі! — обняв і поцілував її Володимир. Зараз вона спить, що їй — тільки спати й спати. Анна зробила все, що могла зробити; вона народить сина, це буде їхній син, князь Володимир, напевне, любитиме його, але яка чужа йому була раніше, а чимдалі все більше й більше оця жона, славолюбна, самозакохана порфірородна Анна, що не може збагнути й навіть уявити муки, тривоги Володимира.
Стоячи біля вікна, він раптом здригнувся. Все втрачене, князь-василевс нічого не може виправити — серед ночі й пітьми народжується, якусь мить лунає й затихає, як випущена з лука стріла, крик, — це вмер смерд, обельний холоп Давило.
1
2
Спустившись з Гори, Малуша сіла під кущем над Почайною. Після всього, що сталось, у неї не було сил повертатись до монастиря в Берестовому, вона просто не хотіла туди йти.
Так вона й сиділа на піску, що остигав над водами, дивилась, як снуються навкруг присмерки, темніє Дніпро, розтоплюються вдалині береги й коси.
Раз Малуша почула, як шляхом, що вився від Боричевого узвозу до Берестового, а ще один раз до Подолу промчали з Гори вершники. Вона затремтіла, зіщулилась під кущем, ніби смертельно поранена птаха, — крий боже, побачать її!..
Коли прийшла ніч, їй стало легше — темно навкруг, темним-темно в душі Малуші, вона нічого вже не ждала, нічого не бажала.
Вона навіть заснула — тихо, сидячи, як уміють спати старі люди, — похиливши голову на груди, опустивши в'ялі, висхлі руки на пісок.
І тоді їй привидівся дивний сон: ніби вона, як ластовиця, полетіла над берегами Дніпра, долетіла до воріт Гори, перепурхнула через них, пропливла двором, спустилась біля терема, зайшла в сіни, швидко піднялась на верх, стала серед палати.
Син її, Володимир, стояв у кутку, проміння багатьох свічок виразно освітлювало його обличчя.
"Хто ти єси?" — запитав князь Володимир.
Малуша здригнулась, простерла вперед руки.
"Я — твоя мати, Малуша!" — здавленим голосом промовила вона, дуже тихо, нечутне раз і другий ступила вперед, а він побіг їй назустріч, схопив за руки, обняв, припав головою до грудей.
Ще мить — і він став перед нею на коліна...
"Не ставай передо мною на коліна, — суворо промовила Малуша, — не ставай, бо це осрама. Ти — князь, я проста жінка, крий боже, хтось побачить тебе на колінах передо мною, краще вже я стану перед тобою".
"Ні, ні, ні!" — крикнув він, але підвівся й став біля неї.
Тепер син, її дитя, Володимир, був поруч з нею, вона бачила так близько бліде, рідне його обличчя, сиве волосся й вуси, темну родимку біля правого вуха, з якою він народився і яку тільки вона знала.
"Як довго, довго я шукала й ждала зустрічі з тобою", — вирвалось у Малуші.
"Я тебе також шукав і довго ждав, мамо, — відповів Володимир. — Тобі, либонь, нелегко було зійти на Гору. Ти стомилась. Сядь ось тут, спочинь".
І вона сіла, але не в крісло, на яке показував син, а на простій дубовій лаві біля дверей. "Колись у давно-давно минулі роки, — пригадала Малуша, — жила в цій світлиці Ольга, а тут, на лаві, лежали ключі..."
Він стояв перед нею, освітлений вогнями семисвічника, у темно-бузковому, золотом шитому платні, з червоним корзном на плечах, підперезаний широким поясом, у зелених хзових чоботях.
"Боже, боже, — прошепотіла Малуша, — який ти красивий, добрий син і який суворий, холодний світ..."
"Він суворий і холодний, — одразу ж сказав Володимир, — але не для нас, мамо. Я щасливий, бо знайшов тебе, поведу тепер у Золоту палату, посаджу одесну себе, одягну на твою голову корону Ольги, скажу людіям, воєводам своїм і боярам, гридням і дружині, мужам всіх земель: се — мати моя, ось вона сидить і повинна сидіти поруч зі мною ".
"О сину, сину, — відповіла Малуша, — як ти похожий на батька свого Святослава. Ні, не піду я в Золоту палату, не одягну корони Ольги, не сяду одесну тебе... Колись ти, як син мій, лежав біля серця мого, зараз ти князь Русі, а лежиш у серці в мене. Одного я б хотіла, — промовила Малуша й тяжко зітхнула: — Щоб ти ніколи, ніколи не забував про мене. — Вона гладила й гладила сивий чуб на його голові. — А до тебе я йшла, щоб просити про Давила, не вбивай його, сину, пожалій себе, мене..."
І раптом Малуша прокинулась. Після яскравих вогнів палати, які вона так виразно бачила в сні, після теплої, душевної розмови, що тільки-но була в неї з сином, її дуже злякала темрява навкруг, пустка, в якій раптом опинилась.
Але не тільки це сполошило й змусило затремтіти все тіло Малуші — серед темряви й пустки, що стигла над Дніпром, берегами, Горою, всім світом, вона почула нестямний крик, крик людини, що помирає і востаннє, бодай голосом своїм, прощається з світом.
— Боже, боже! — вирвалось у Малуші. — Поможи ж йому, поможи!
Крик ще мить лунав у пустці й тиші ночі і як раптово виник, так і обірвався.
— Най буде прощен! — промовила Малуша й закуталась у хустку, щоб зігріти перемерзле тіло...
Хто знає, чи довго сиділа вона — для неї зникло все, навіть час... Година, дві, три — а хіба не однаково?
Починало світати, коли вона звелась на ноги, якийсь час стояла, тримаючись за стовбур верби, щоб не впасти, знайшла на піску ціпочок, сперлась на нього і пішла, пішла понад берегом.
З лівої руки, далеко за Дніпром, ясніло небо, там плавали легкі, схожі на заблукалих овець хмаринки, одна хмара, висока, темнувата, сягала високо вгору й нагадувала пастиря, що стоїть з києм у руках; над плесом колихався, як прозора блакитна намітка, туман, праворуч темніла Гора — з лісами, які круто спадали яругами до Дніпра, чорною стіною вгорі.
Спираючись на ціпочок, Малуша йшла понад Дніпром — стежкою, що звивалась по долині, серед кущів, з яких сипалась холодна роса, гаями, де панувала тиша.
Так вона дійшла до землянки, в якій жив Тур, сіла на камені недалеко від дверей — він немічний, хворий, може, ще спить, навіщо його будити?!
Проте Тур надто довго не прокидався, не виходив, вже сонце почало вставати з-за Дніпра, а в землянці було все тихо.
— Туре! — покликала Малуша. У землянці ніхто не відповів, і це було дуже дивно, бо старий гридень прокидався від найменшого шуму.
— Туре! — підвелась Малуша з каменя й постукала в двері.
Від доторку її руки двері прочинились, Малуша побачила дерев'яне ложе під стіною землянки, босі ноги Тура.
Він лежав мертвий на ложі, як і спав — горілиць, витягнувши руки, з обличчям, на якому відбились втома, горе, вічний спочинок, і Малуша схилила коліна перед тілом того, хто любив її так безмежно й вірно, торкнулась устами його холодної руки.
1
3
На початку нового року, в пролітті*(*Новий рік на Русі починався до XV ст.