Від того, чим здавався раніш, у нього залишилася хіба що богомільність: кожної суботи й неділі ходив до церкви, годинами колінкував перед господнім розп'яттям та вибивав поклони, живцем збирався в рай. Але з богобоязливістю там-таки, в храмі, й прощався, бо за прилавком шахраював і матірно лаявся, як найзапекліший антихрист.
Микола Гаврилович, бачивши те, частенько говорив Карячисі, що її чоловік — ханжа, бузувір, кровопивця безсоромний. Спершу господиня жартома сприймала те глузування і весело сміялася, а потім, видно, й сама почала замислюватись. Як би там не було, але коли Миколу Гавриловича вивезли з Вілюйська, жінка цілий день не виходила з своєї кімнати — все плакала. Чоловіка й бачити не могла, а попа, що прийшов висповідати її, вигнала. Доньку, яка народилася через півроку, хрестити відмовилась.
Карякін казився від люті й гримав на дружину:
— Ти своїм безбожництвом ганьбиш мене серед купецької громади, через тебе скоро люди перестануть заходити у нашу крамницю.
— То й добре, — кидала вона байдуже. — Продай оту кляту лавку або й спали, не грабуй людей, не обкрадай.
— Я обкрадаю?
— Обкрадаєш, як і всі купці. Жируєте на спинах якутів та козаків. Але скоро вам і вашому грабунку прийде кінець. Надбай власними руками, зароби — то й май. От як треба жити!
— Чернишевський так навчив тебе?
— Ну він. Він! Ваш брат, купчик, не навчить. А Миколу Гавриловича не чіпай, не маєш права!
— Хочеш ступити на його стежку?
— То не твій клопіт.
— Ти ж моя дружина.
— Доки була дурною — корилася тобі, а віднині не буду.
Після зимових м'ясниць Карякіни назавжди розлучилися: він пішов жити в свою лавку, а Євпраксинія залишилася з дітьми.
— З того часу нашу хату, — вела оповідачка, — немовби святі перелетіли. Стала вона гостинною й затишною. У ній завжди знаходять притулок не тільки політичні засланці, а й жебраки з улусів та наслегів. Євпраксинію люди називають сердитою бабою, а проте горнуться до неї, бо вона живе справедливо, нікого не кривдить.
23
Найуважнішим слухачем цього разу був Байбал: він сидів навпочіпки біля печі і, здавалось, ловив кожне слово, кожен звук.
Таку ж зосередженість виявляв Дмитро Гіммер, хоч його, видно, більше цікавила сама читачка, ніж те, що вимовляли її вуста.
Інші ж скидалися на студентів, котрих не так хвилювала, як дратувала чергова лекція ординарного професора-богослова, що нудно переказував чужі й старі, як світ, погляди, деінде підновлюючи їх тривіальними дотепами власної фабрикації. Генрик Адамович байдуже, за давньою звичкою, смокче свою саморобну люльку з довжелезним цибухом; Михальський і Юделевський, прозвані тут запеклими книжниками, нетерпляче соваються на ослоні, іноді стиха перешіптуючись між собою, здивовано потискують плечима та виразно жестикулюють; Гаврилов знічев'я перегортає подертий журнал "Акушерка", ліниво переглядаючи пожовклі ілюстрації; банькаті Сержеві очі бездумно бігають по стінах і стелі, ні на чому не затримуючись.
Думки Грабовського кружляють довкола Гіммера та Сержа. Нині він дещо запізнився, і на нього вже чекали. Уздрівши Гіммера, щиро здивувався: досі в зібраннях вілюйських політичних засланців ніхто сторонній, за винятком Байбала, що завжди приходив з Дулембою, участі не брав. До того ж після неприємної розмови в Дабиитовій юрті Павлові не хотілося бути з Гіммером у одній, а найпаче в цій компанії, де всі добре знали один одного і висловлювали свої думки й настрої вільно, не боячись того, що завтра чи позавтра їх покличуть на розмову до поліцейського управління. Хто запросив Гіммера і для чого? Невже керівник колонії прокажених, який, подейкують, приїхав у Вілюйськ з Ташкента лише для того, щоб набити собі кишеню та зажити слави борця проти лепри, також займається політикою?
Та ще цей витрішкуватий Серж, що прийшов з ним і аж дметься від своєї пихи. Ще б пак — теж лікар, власне, напівлікар, бо позаторік відчислений з студентів за неблагонадійність. Відбуває заслання в Якутську і цим надміру гордиться — борець, жертва деспотизму, якій не пощастило скінчити курс навчання.
Знайомий з Віташевським, Зубриловим, Гусєвим. Навіть ніби на близькій нозі з ними, але загалом невисокої думки про них. Консерватори, любить говорити, вони зараз не в моді, оджили свій вік.
Копаються в нікому не потрібній якутській історії, мові, збирають різне дрантя на зразок олонхо, а молодих слухати не хочуть. Різне дрантя. Мова й історія цілого народу нікому не потрібні...
— От і все, — каже Ольга, припинивши читання. — Далі йде наступний розділ. Хай продовжує хтось інший. Є охочі?
Ніхто не зголошувався.
— А чи треба продовжувати? — запитав Дулемба, ні до кого не звертаючись.
— Чому ж не треба? — дивується Гіммер. — Якраз цікаво. Ольга Василівна читає непогано, я слухав з задоволенням.
— Ольга Василівна справді гарно читає, — не заперечує Дулемба. — Але чи слід продовжувати... Де ти, Михайле, знайшов таке, щоб нам забивати баки?
Засоромлений Ромась червоніє.
— Даруйте, друзі. Раніш я цієї книжки ніколи не бачив. Дивлюся — "Історія матеріалізму". Ніби й нічого, підходяща.
— Де видобув?
— Дмитро Адольфович приніс і порадив для читання.
— Невже?
— Еге ж, панове, я, — ствердив керівник лепрозорію. — А мені привіз її пан Серж і сказав — то філософська новинка.
— Новинка? Ха-ха-ха-а, — зареготав Михальський. — Ця бородата новинка з'явилася на світ ще тоді, коли дехто з нас ходив пішки під столом. І одразу ж по виході її нещадно розкритикував Фрідріх Енгельс, назвавши автора плутаником.
— То й що з того? — подав задерикуватий голос Серж. Він одкашлявся, трохи помовчав. — Розкритикував Енгельс. Майте, панове, на увазі, ця книга зараз у великій моді. Мої якутські колеги захоплюються нею. Не менш популярною є й друга книга Фрідріха Ланге: "Робітниче питання, його значення тепер і в майбутньому".
— Таке ж саме шарлатанство, як і ця "Історія", — вкинув Дулемба.
Але його зауваження, мабуть, не дійшло до Сержа, бо той продовжував:
— Ми читаємо також книги Лассаля, Каутського й інших філософів та економістів. У наш час не можна сидіти в своєму провінційному закутку і мислити його масштабами. На межі двох століть, панове, скажу я вам...
— На розмежжі, як і роздоріжжі, — підхопив раптом Кассіуші, таки збивши промовця, — жити, звісно, важко, а ще важче шукати собі стежку. Скажіть, молодий чоловіче, вам і вашим колегам не попадалася часом така новинка, як лекції Карла Бідермана, виголошені майже півстоліття тому в Німеччині?
Серж знітився і знову одвів погляд.
— Власне... Я тоді... Ні, не знаю, або що?
— Шкода, — відповів Генрик Дулемба. — Таке саме лахміття, як і писанина Лассаля, Каутського та інших шукачів універсального філософського каменя, за допомогою якого можна одним махом розв'язати всі проблеми й суперечності буржуазного суспільства. Перенаселення земної кулі, послідовне й неминуче зубожіння народних мас як невідхильний закон історичного процесу, народження пролетаріату — цього суспільного лиха нових часів, залізний закон заробітної плати, необхідність обмеження шлюбів, потреба зректися страйків і демонстрацій, які дратують багатіїв і заважають осягненню станової гармонії... Можливо, для когось у всьому цьому і є новина, однак усе це — старовина, котру люди мого віку знають давним-давно.
— І не тільки вашого, — вставив Юделевський.
— Безумовно, не тільки мого. Замість того, паничу, щоб смакувати цю прісну й непоживну жвачку, почитали б професора Хейліберського коледжу Томаса-Роберта Мальтуса, наприклад, його "Дослідження про закон народонаселення", з якого черпав Ланге. А загалом, я б вам і вашим колегам щиро порадив як стріляний вовк: киньте до біса всі оті запліснявілі "новини" та пильніше придивляйтеся до життя, бо воно незрівнянно багатша и складніша школа, ніж кафедральні викрути Мальтуса, Ланге, Бідермана та їм подібних прислужників товстого гаманця.
— А я з вами, пане Дулембо, не згоден, — підвівся Гіммер і, на знак протесту, навіть махнув палицею. — Не згоден! — вигукнув, мов на мітингу. — Я лікар, а не політик, і тих книжок, що тут згадувалися, не студіював, однак гадаю, в них є речі, гідні уваги культурної людини. Ну, хоч би взяти рекомендації обмежити .шлюб. Вони, вважаю, слушні і насамперед для таких напівдиких племен, як, скажімо, те, серед котрого, по необхідності, доводиться нам жити. Чи варто якутам розмножуватись, особливо за рахунок їх найбіднішої частини? Ні, не варто.
— Чому?
— Тому, що розмноження веде і до голоду, і до різних захворювань. От я вже третій рік займаюсь у Вілюйську лепрою. І бачу: вона кублиться переважно в бідняцьких юртах. Та й як їй не кублитись, коли в кожній юрті по восьмеро-десятеро дітей. Занедужає одне — усі за ним, а далі передається в інші юрти, наслеги. Адже характерно: серед тойонів, як і серед місцевого чиновництва, прокажених майже нема. Отже...
— Заборонити бідноті розмножуватись?
— А чому б і ні? Добрий хазяїн розводить скотину лише породисту, здатну збільшувати й поліпшувати стадо Гадаю, обмеження шлюбів на околицях імперії дало б свої позитивні наслідки. Тим паче, що інородці, як відомо, цивілізації не піддаються, не рухають її вперед, і для прогресу...
— Оце так штука, — озвався Байбал, який протягом усієї суперечки тільки поглядав то на Дулембу, то на Грабовського і не зронив жодного слова. — Значить, ти, Югаю, милуйся з своєю жінкою, скільки хочеш, а ти, Арамаане, не маєш права, бо його, Югаєва, жінка приводить здорових дітей, а твоя, барахсанова, приводить прокажених. Гарний закон. Спасибі, що придумали.
— Саме так, — додав Юделевський, — придумали. Висмоктали з пальця на догоду колонізаторам усіх мастей. Німецька бідерманівщина пересаджується на грунт російського самодержавства. За її допомогою можна викорінити не тільки лепру, а усе істинно живе, трудове. Та постає питання: хто ж тоді оброблятиме землю, працюватиме на заводах і фабриках, хто годуватиме отих так званих цивілізаторів?
Він замовк, а за ним і інші.
Мовчанка та була недоброю, настороженою і підступною. Всі сиділи наче на вулкані, який міг вибухнути першої-ліпшої миті. Чулося, як шкварчала, немовби сердилась, цибухата люлька Генрика Адамовича. Гаврилов згорнув потріпану "Акушерку", поклав на стіл і підморгнув Грабовському.
— Павле Арсеновичу, почитайте щось з ваших нових віршів, бо, їй-богу, після глевкої філософії Ланге, заправленої гадючим салом шовінізму, так і тягне на поетичний десерт.
— Ого-го! — зрадів Ромась.