Братислави потяг мав дістатися о четвертій ночі. Рядові комсомольці мучилися, куняючи на сидячих місцях, а верхівка загону (Гриша, Павка, Льоня і Славко) зачинилася в купе і, щоб не піддаватися сну, грали у преферанс.
Братислава зустріла одеситів вивісками на латиниці і незвичною вуличною тишею. Людей товпилося багато, площа кишіла молоддю, але ніхто не репетував. На фоні різнобарвної публіки гості у своєму однострої з емблемами виглядали дивно. "Есесерці, есесерці"! — шурхотіло їм в спину.
— Не звертайте уваги: насправді, вони нас люблять — заспокоїв Гриша.
Їх поселили на околиці міста, на мальовничому горбку понад Дунаєм, у літніх дерев'яних будиночках, що називалися "шведські домки". Погодували з дороги у невеличкій їдальні, прямо на місці. Подали смажені ковбаски із запеченою картоплею. Столи були сервовані тризубими виделками і коротенькими ножами. Гості переглянулися: якою рукою брати ніж, якою — виделку і чим тримати хліб?
— На біса воно нам? А можна ложки? Скажи, Павук, хіба в армії ми не обходилися одніми ложками? — обурився Гриша: — Додайте нам хліба!
Втомлені дорогою розташувалися відпочивати, а Гриша, Павка, Льоня і Славко поквапились до середмістя. На площі перед Народним театром купчилася молодь. Дівчата і хлопці стояли купками, палили цигарки "Мальборо" і тихесенько — не галасуючи і не махаючи руками — мугикали кожен про своє. Багато-хто сидів просто на бруківці, а один — патлатий, у рваних джинсах, розсівшись на візерунковому каналізаційному люці, дзенькав на гітарі.
До прибульців підступив самовпевнений товстун.
— Звідки ви такі, однакові? — запитав він.
— Ми — з Одеси, а ти хто такий? — відповів Гриша.
— Я — Петер. Головний хуліган Братислави, — відрекомендувався товстун і клацнув викидним ножичком.
Гриша неспішно узявся за лезо, придавив, і воно хруснуло. Відкинувши залізо в клумбу, він приставив до печінки хулігана свій "чавунний" кулак і пояснив:
— Ти — братиславський хуліган, а я — хуліган із Донецька. Чув про Донецьк? Ні? Так слухай мене сюди: якщо зустрінеш хоч кого у цій формі, вберігай його як рідного. А поки що почастуй нас пивом, і на сьогодні я тобі прощаю. Гриша я.
Петер слухняно привів компанію до відкритого павільйону, і меткий офіціант приніс дванадцять келехів пива, по шість у кожній руці.
— Ми пиво п'ємо на метри. Метр пива — це дванадцять великих келихів і один маленький. Я долаю три метри за вечір, — похвалився Петер.
— Приходь до нас, побачимо, як ти горілкуп'єш, — парирував Гриша.
Після пива, яким торгували до сьомої, Петер завів компанію до склепу-пивниці "У лицаря". Офіціант приніс загор-
нуту у крохмальну серветку літрову пляшку вина "Tokajské", прилюдно відкоркував, налив на денце і подав на пробу Петеру. Той з поважним видом побовтав бокалом, понюхав і схвально кивнув: наливай.
— Що мені тут подобається, так це те, що скрізь, де п'ють, влаштовані туалети, — відзначив Павка.
За одним із ними столом гуляла дівоча компанія на чолі з небритим чоловіком, який почувши російську мову, стрепенувся і заспівав неочікуваний куплет на мотив відомої пісні "Крутится, вертится шар голубой".
"Царь испугался, издал манифест,
Мёртвым — свобода! Живых — подарест!
Эх, расскажи-ка, ты, мне ... твою мать,
Что он задумал, ... его мать"!
Гриша відчув провокацію і зробив небритому зауваження, мовляв, у нас у присутності жінок не матюкаються.
— А у нас — демократія: кому не подобається, той уходить, — зареготав заспівувач. Він назвався Адамом, редактором місцевої молодіжної газети "SMENA", виставив на виправдання шість літрових пляшок Токайського і продовжив баляси.
— Не думайте, що ми забули, хто нас звільнив від фашистів. Ми любимо руських. Руські люди — добрі люди, але ваш Уряд — курви. Він не дасть нам зробити те, чого нам хочеться, і готується до вторгнення. Отже, п'ємо вино і насолоджуємось свободою, поки вона ще є!
Ще тричі Адам виставляв по шість літрових пляшок, і компанія, побратавшись до цілування, на повне горло до глибокої ночі співала "Катюшу", "Из-за острова на стрежень", "Шумел камыш" і "Подмосковные вечера".
^У чистому полі неподалік табору будувався житловий масив. Першочергово прокладалися інженерні комунікації і дороги. Прибулим студентам доручили копати стокові кана466
ви. Молодий інженер у джинсах "Super Rifle" провів інструктаж із безпеки і розмітив траншею глибиною в метр і завширшки у шістдесят сантиметрів. Назначив норму — чотири погонних метра на копача у день, і почасову оплату в дев'ять крон за годину. Бригадирлітній чолов'яга із засмаглим і пожмаканим обличчям, що назвався Яном, видав роботягам лопати і кайла: земля тут була глинистою, густо перемішаною камінням. Позаяк у складі загону було три дівчини, Гриша підрахував, що для того, щоб гарно заробити, бригада мусить викопувати щонайменше п'ятдесят метрів на день, і організував роботу конвеєрним способом. Перша четвірка мусила знімати верхній шар ґрунту; друга видовбувати нижче колін, а третя закопуватися до пупа. Дівчатам він дозволив самим обирати місце і колупатися в міру сил. Хоча командир і установив регламент — п'ятдесят хвилин копати, десять перекур — він повсякчас порушувався Славком, який не вгамовувався розповідати анекдоти з пантомімою.
На протилежному боці майбутньої вулиці подібну ж траншею копали студенти місцевого університету, але вони організувалися по-своєму: кожному відміряли окрему частку, яку він довбав наодинці. Словаки не влаштовували сидячі перекури з балачками, натомісь закурювали, кому як приспічить, і палили стоячи, опершись на заступ.
За дві години інженер привіз кожній бригаді по ящику пива і висловив Гриші зауваження. Словаки викопали менше, зате їхня траншея виглядала рівненькою з усіх боків, а у "есесерців" канава вийшла довшою, але вихлястою і з обваленими краями.
— Яка вам різниця? Усе одно закидати. Так ми нічого не заробимо! — обурився Славко.
— Усе має відповідати кресленню, а стосовно зарплати я подумаю, — наполіг інженер. По закінченні трудового дня, переконавшись, що його зрозуміли правильно, він порадував іноземців оформленням їх як командированих, із додатковою виплатою добових.
По закінченні трудового дня бригадир Яно запросив керівну четвірку до придорожньої пивниці і, насолодившись першим кухлем, раптом запитав:
— Це правда, що ви ніякі не студенти, а солдати і привезли з собою кулемет у великому ящику? У газеті написали. Яно розгорнув газету "SMENA", де на фоні Братиславського вокзалу Славко з Льонею тримали в руках підозрілий ящик.
— Авжеж. Приходь до нас увечері чистити кулемет, — запросив Гриша.
— Дурнем я народився, дурнем і помру, — журився Яно на другий день. Вчора, побачивши з порога дерев'яну скриню, доверху набиту чвертками "Московської", він запустив у них лабети, і пляшечки, блиснувши зеленуватими іскорками, привітно задзеленчали. Насправді при перетині кордону радянській людині дозволялося провозити горілки з розрахунку двісті грамів на день, отже, на гурт загін віз двісті четвертинок, укладених в артилерійський ящик, який Павка виміняв за три стакани портвейну у надстроковика під пивною яткою. На митниці стався казус: при перетині червоної лінії відірвалася ручка, і ящик, грюкнувши на підлогу, задзеленчав наче гітара, у якої одночасно луснули всі струни. Митники значуще переглянулися, але лічити алкоголь не стали, навпаки, щоб біда не постигла студентів знову, надали їм міцну мотузку.
— Питимемо по-нашому, — заявив Гриша, наливаючи гранчастий стакан по вінця.
Яно не злякався, але пив ковточками.
— По-вашому я розучився. Я ж, попервах, воював на боці Німеччини, але при першій нагоді здався, записався до армії Людвика Свободи і закінчив війну майором Радянської армії. П'ять років прожив у Харкові. Дружина, українка, була дуже красивою, але любила командувати: це не так, це не займай, зроби те, де тебе носило, знову напився... Зараз у мене словачка. Не красуня, але живу, як хочу.
Яно сьорбнув горілки і запалив сигарету.
— Ти закусуй, — порадив Льоня і присунув гостю банку з тушонкою.
— Ні. Ми п'ємо окремо, а їмо окремо. Повечеряю вдома . Так ось, що я хотів сказати? Все одно ви нас завоюєте, я ж ваших знаю. Не дасте нам жити, як ми хочемо.
— Що ти верзеш! Ми — братні народи, навіщо ж нам вас завойовувати? — заперечив Гриша.
— Справа в тому, що ми не хочемо жити так, як ви, а хочемо так, як австрійці, німці або шведви. Якщо ми зробимо по-своєму, ви подивитесь і вчините у себе так само. Тому нам не дозволять. Ми — маленька країна, культурний народ. Наша армія — іграшкова. Солдати служать два роки, неподалік від дому, і щонеділі гостюють у мамки. Офіцери пороху не нюхали, тож здаватимемося без бою.
— Не мели дурниць, Яно. Радянський Союз — оплот миру в усьому світі; нікому не загрожує, навпаки, ми всіх захищаємо.
— Так, ваші люди — добрі люди, але керівники ваші — курви!
— Розкажи нам краще про дівчат. Що то вони там шикуються вздовж вулиць на бордюрах?
— Чатують на туристів із Відня. Відколи Дубчек відкрив кордон, від австрійців нема відбою. Ото їде він потихеньку середмістям, оглядає дівок і обирає кращу. Щойно побачить, — відчиняє дверцята, і вона — гульк до нього. За годину вже у Відні.
— Там що своїх не вистачає?
— Наші гарніші і набагато дешевші. За вечір вона заробить собі і на джинси, і на кофтинку, і на французькі парфуми. Тут вона такі гроші й за місяць не отримає.
На роботу виходили у шість, а поверталися о четвертій. Повернувшись, купалися в Дунаї, вечеряли і купками по троє-четверо рушали у середмістя: хто на пиво, хто просто так, а дівчата швендяли по магазинах. Перед від'їздом з Одеси хлопців суворо попередили: дівчат самих не випускати, тож приходилось їх повсякчас супроводжувати. Ходіння з ними від лавки до лавки, знаючи, що вони не мають грошей; чекати допоки вони не перелапають усю білизну, не перенюхають усі парфуми, не переміряють одежу, взуття і не перепитають усі ціни, — то була справжня кара. Жаліли продавщиць: вони такі молоденькі, гарненькі, ввічливі. Тільки-но постанеш перед прилавком просто роздивитися, а вона вже перед тобою: "Prosim?" І присідає.