Отже, Абас особисто зацікавлений в тому, щоб позбутися цієї данини. Потім Персія не мaє портів. Користуються вони або Алепським портом на Середземному морі, або Гормузом у Перській затоці. А Гормуз нещодавно забрали собі португальці. Уявіть собі, що було б, коли б Персія мала вихід до Чорного моря? Шовк потрапляв би до Базавлуку, в десять, п’ятнадцять разів швидше і без будь-яких митниць, там його б перевантажували на байдаки або на чумацькі мажі і довозили і до Варшави, і до Москви. Тоді б уся Європа купувала його у нас, і всі мита, і весь зиск потрапляв би в нашу кишеню! Можна було б запровадити свої шовкопрядні і навіть мануфактури, як у Севільї і Сеговії або в Парижі. Одразу б поповнилася державна скарбниця, збагатіло б і купецтво, і вельможне панство. Але зрозуміло, — підвів палець Петро Конашевич, — що це було б здійснено тільки при умові, щоб наша старшина одержала королівські грамоти про нобілітацію і таким чином дістала право безмитної торгівлі — це раз. А по-друге, щоб на Базавлуку знов запанували шляхетні козаки, а не якась вошива сволота з Бородавкою. Взагалі, давно час порішити з цією двовладою... А тепер що може вдіяти людина, яку тільки вельможний пан воєвода та королевич Владислав називають гетьманом, а яка насправді є тільки полковник Київського полку?!
— Але ж, пане, слово гонору, слово шляхтича і рицаря... Я прикладу всі зусилля, — палко урвав Замойський і притиснув руки до грудей.
Сагайдачний чемно вклонився і вів далі, трохи підвищуючи голос:
— А по-третє, треба якось припинити цькування наших архіпастирів. Як це нетактовно називати шпигуном патріарха Теофана, який міг би стати нам в такій пригоді в тилу Османського війська!.. Хай не забуває вельможний пан воєвода, що наше духовенство — неабияка сила. Це тільки січова голота — люди без віри і честі, як кажуть французи. А селяни та міщани геть усі релігійні. І заклик стати на оборону хреста справить чимале враження... Ну, а проте повернімось до перського питання. Треба негайно відшукати людину, яка знає перську мову, змогла б увійти у довір'я шаха. Потім треба зацікавити перських вельмож, наприклад державного секретаря Агаміра, і додати до цього кілька коштовних подарунків. Не обійдеться і без допомоги католицьких місіонерів в Іспанії — вікарія домініканців Паоло Маріа Чіттадіні і вікарія босих кармелітів фра [279] Джованні Тадео.
Замойський слухав і не уривав. Слова Сагайдачного приголомшили його. В них не було жодної риторичної фрази, якими жонглювали в промовах пани. Він говорив нібито сухо, холодно і діловито, а перед очима Замойського поставали безкраї моря і океани, кораблі й каравани, гавані і пустині. Уперше відчув Замойський широчінь і гостроту державного розуму Сагайдачного і в думках заздрив йому, його знанням, пам'яті, політичному і комерційному нюху.
— А пан круль обізнаний на цій справі? — спитав він не одразу, наче театральний глядач, якому важко отямитися після падіння завіси.
— Ну, напевно. Років зо два тому шах кілька разів звертався до нашого уряду і пропонував нам союз. А фра Чіттадіні від себе просив короля дозволити козацьку диверсію з боку Чорного моря, щоб відтягти в інший бік частину турецького війська.
— ...І пан круль?
— Оскільки мені відомо, пан круль не відгукнувся на пропозицію. Але коли б ми зараз пообіцяли персам гавань на Чорному морі, вони одразу виступили б у похід, а це було б нам дуже до речі. Говорили ми про це і з паном Станіславом Жолкевським під час комісії, але умови були дуже несприятливі для подібних розмов.
Замойський замислився. Закусив нижню губу, втиснувся у крісло і довго мовчав. Потім підвівся і по-військовому виструнчився.
— Дякую вельможному панові гетьману за пораду і корисну розмову. Я доповім його мосць пану крулю... А зараз, як воєвода Київський, напишу до Іспагані [280]. А ще краще — напишемо вдвох. Прошу пана вельможного гетьмана завтра ввечері до себе на келех венгржину. Ідея пана гетьмана просто блискуча. А потім їдьмо разом до Варшави. У мене чудовий теплий візок. В дорозі поговоримо на дозвіллі. І взагалі я бачу, що наша батьківщина чимало виграє від мудрих порад вельможного пана. І я ще раз даю слово честі, що доведу урядові... я доб'юся, щоб "полковника Київського полку" визнали за гетьмана козацького війська.
Сагайдачний всміхнувся захопленому, збентеженому і схвильованому юнакові, як всміхається дорослий зворушливій фразі дитини, потім, ніби стримавшись, низько і церемонно вклонився.
— Я завжди знав, що молодість тепліша і щедріша від сухої і недовірливої старості. Але я звик сам собі здобувати все мечем і головою.
В тоні Петра Конашевича бринять оксамитові нотки ледве помітної гіркоти, і зворушення, і гордовитої самовпевненості, і образи, ніби Замойський необережно торкнувся відкритої рани. Тон долинає до серця Замойського. Він рвучко пригортає Сагайдачного і тричі цілується з ним.
Провівши гостя, Сагайдачний повернувся до кабінету і гучно ляснув у долоні. Замість джури вбіг Максимко-кобзар.
— Де хлопці? — здивовано спитав Сагайдачний.
— Обідають, батьку. Просили, щоб я посидів за них.
— Ну, добре! Біжи до челяді, накажи Степанкові їхати до Печерського по кира Єлисея в негайній справі. А Івашко хай мчить на Куренівку до пана Бурдила. А потім приходь та заспівай мені якої-небудь про походи турецькі... Ну, як там у тебе, з кобзарством? Що кажуть в цеху? Максимко розплився широкою щасливою усмішкою.
Кажуть, що навесні бути мені кобзарем. Наказали до Миколи зимового скласти нову думу, як ми Каффу палили. На кануні цеховому співатиму як мій — майстерштик.
— Он як? Ну, іди, іди, жени хлопців, та й сам не барися! — крикнув йому навздогін Сагайдачний.
І коли Максимко зник, жовчно розреготався:
— Подумаєш воєвода! Спартанець!.. Римлянин!.. І от доводиться танцювати перед таким смаркачем. "Доповім пану крулю". Ще й дякувати, мабуть, доведеться, коли не видасть моїх думок за свої... Ну, поживемо — побачимо.
І, рвучко сівши за письмовий стіл, мало не видер з шухляди аркуш паперу.
Схвильовані і розгублені з'їжджалися на соймик пани, а Сагайдачний нібито не помічав метушні їх розворушеного мурашника. До півночі блимали вікна його нового будинку. Старшина, дидасколи, кобзарі, духовенство, шляхтичі і чумаки, радці і лавники, посланці від козацьких ватаг, ватажки, сотники і полковники ,з ранку до ночі юрмилися в його покоях, їли-пили, про щось радилися на таємних нарадах, поквапливо вибігали на ганок, наказували джурам сідлати коней і мчали кудись, наче тікаючи від погоні.
І за кілька тижнів по всій Україні від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Дикого Поля почалася напружена і спішна робота.
Готували зброю і військовий припас, ронди і харч. По всіх шляхах рипіли чумацькі мажі, гнали коней, виїжджували їх, привчали до гуркоту пострілів, литавр і сурм і до військового ладу.
По кузнях з ранку до ночі торохтіли ковальські молоти. Золоті бризки випорскували з-під них у темряві, і дужі, блискучі від поту і сажі ковалі виковували шаблі і списи, вигострювали леза, припасовували держаки і чистили їх від іржі.
— Добра шаблюка, — вимахував Данило Корж блискучим, як срібло, турецьким ятаганом, вигостреним і вичищеним до дзеркального блиску. — Вірно кажуть люди: леміш сумує за землею, а шабля — за ворожою головою. Ну, нічого, незабаром нап'єшся живої крові.
Коваль сплюнув крізь зуби і примружив око:
— Хіба що турецької?
— Побачимо, — почухався Корж. — І без турків є кого трощити.
Працюючи величезним міхом, коваль розжарив до червоного залізну штабу, кинув її на ковадло, і іскри знов полетіли з-під його молота.
— А як ти все ж таки, братику, думаєш, — спитав він Коржа, даючи йому жаринку прикурити, — на кого збирає Сагайдак силу?
Корж затягнувся димом і флегматично відповів:
— Кажу, побачимо. Співає він в універсалах соловейком: "Здобувати волю і славу, захищати віру святу". Та де б воно не було, а шабля скрізь потрібна, — упевнено додав він і підвівся, — бо і в панській і в турецькій неволі — одне лихо. А пани, як блощиці: сьогодні повидушуєш геть усіх чисто, а завтра знов їх повнісінько.
Оце дійсно, — підвівся коваль, сунув у кишеню докурену люльку і, поплювавши на руки, став до роботи.
Сагайдачний увесь час роз'їжджав. Не встигне повернутися додому, обдивитися, як знов жене його якась турбота чи до Житомира, чи до Чернігова.
Скрізь, де тільки були старі городища, вали, міські і монастирські смітники, ходив він з досвідченими козаками-селітряниками і шукав селітряної землі. Сагайдачний набирав повні жмені перегною, розтирав у долонях, шукав білуватої поволоки, наче від вивареної солі. І ледве знаходив її, вмить біля смітника або городища виростали землянки, печі й хати і від передсвітанкових присмерків до пізнього вечора метушились там буртники-селітряники, насипали землю в діжки, наливали її водою, а другого дня зливали насичений луговиною розчин, виварювали його у мідних казанах, потім змішували з попелом і знов варили, аж поки селітра не осаджувалася на дно і стінки діжок рудими кристалами. Тоді готову селітру вишкрябували, сушили і везли до порохових млинів.
На порохових млинах працювали старі сивоусі козаки. Як папірні і рудні, млини приводилися в рух водою. Під одним жорном мололи селітру, під другим — деревне вугілля, від якого нічною темрявою стояла у повітрі чорна курява, а третє, найменше жорно повільно і неквапливо жувало лимонно-жовту сірку.
Старий січовик підозріливо позирає на кожного, хто заходить до млина. Він ладен видерти люльку з рота роззяви або необачного. Сиві вуса його припорошені вугіллям, сорочка чорна, як у смоляра. Довго, обережно й старанно відмірює і відважує він роздроблену на борошно селітру і на п'ятнадцять частин її ще дбайливіше і обережніше додає три частини вугільного порошку і дві частини сірки. Тоді помічники його беруть дубовий товкач, довго розтирають суміш, потім пересипають її під прес. Готові коржі розтирають драчкою в суміжній кімнаті на зерна й діжками спускають у льох.
Льох глибокий, довгий, ледве освітлений маленькими віконцями під склепінням. Праворуч і ліворуч височать діжки на діжках, наче стовпи у два-три обіймища, так щільно присунуті одна до одної, що поміж ними, не пролізе навіть миша, і Сагайдачний захоплено оглядає свої скарби і говорить:
— Бережіть як око, бо це ж наша воля і сила.
ПОСОЛЬСТВО ДО МОСКВИ
Біля будинку Галшки Гулевичівни стоять ридвани, колебки і осідлані коні.