Імператор Маврикій погоджувався укласти з аварами ряд на мир і алавду, одначе за сторожову службу на обводах обіцяв плаити не сто, а таки вісімдесят тисяч солід. За стратега Еаста теж зголосився дати стільки, скільки зажадали, а ромадяи землі своєї, як і рядових легіонерів, відмовився купити.
— Навіть за четверть ціни? — не вірив Баян.
— Навіть за четверть ціни. Купують, сказав, рабів, а они імперії забороняють будь-кому купувати чи провати громадян Візантії. Коли авари хочуть узяти за х соліди, хай звертаються до родичів полонених. р;То був грім серед ясного неба. І кагана, і його радних ійіть приголомшило те, втратили на якийсь час дар речі. Адже вони полічили вже, скільки матимуть за полонених і цілому, скільки — кожен зокрема, і все це — подумати тільки — випадає тепер із рун. А, крім того, що ш робити з волоненими? По стійбищах не розбереш їх, як рабів не використаєш — уражені язвою, а годувати двадцять тисяч за так... Хто на це піде і кому це треба?
— Що ж ви сказали імператорові?
— Сказали, що такого ряду не підпишемо. З полоненими хай собі як знав, так і чинить, а коли допоміжні двадцять тисяч солід (поверх вісімдесяти погоджених) не платитиме, миру не буде, і ряд про те з Візантією не підпишемо.
Не часто порушує каган узвичаєне, те, що перейшло до нього від дідів і прадідів роду аварського. А за цим разом таки порушив. Не всидів на столі, вийшов перед слів і сказав:
— Хвалю за мудрість, сли мої. І за мужність також. Хай знають ромеї: ми не боїмося їх, — Обернувся до радних і сказав уже не лише слам, а й радним: — То не біда, що ми оступилися перед ними у Фракії, що наші турми понесли там відчутні втрати. Рід аварський — плодовитий рід. На місце тих, що впали на бородищах, прийдуть інші, молодші і завзятіші, аніж отці та брати їхні. Переята слава — ще не переята змога. Ми ще поміряємося з ромеями силою!
Не вельми певні були радні, що поміряються ще з ромеями силою, тим паче зараз і на рівних — турми он як поріділи та й привідця їхній постарів уже, літа геть вибілили голову, а проте почули його суворий голос — і возбуяли духом: так буде! Переята слава — ще не переята змога!
— Слава привідці гордого племені аварів! Слава великому Баяну!
Усі, здавалося, виголошували йому здравиці і всі раділи присутності в собі ратного духу. А між тим то тільки здавалося. Апсих сидів поруч із каганом, одначе не кричав "слава" і ратним духом, як інші, не переймався.
— Щоби переяти в супостата змогу, — сказав, улучивши нагоду, — треба спершу очиститись.
Мовив доволі тихо, без належного возбуяння, а проте усі почули і зосередили на ньому допитливі позирки очей своїх.
— Від чого?
— Хоча б і від скверни, що принесли з собою Із Фракії.
Не знали, як можна очиститись, чи не зовсім уторопали, що має на оці.
— Може, хакан-бег висловлювався б ясніше?
— Можна й ясніше. Скажи, кагане, що робитимемо після всього, що привезли сли від імператора, з його недобитками — полоненими? Мор, занесений ними, набирає сили. Він багатьох забрав уже, ще більше забере люду, коли нічого ііс вдіємо і то негайно. До зими йдеться.
Каган виважував та й виважував його пильним позирком.
— Хакан-бег не знає, що робити? Вивести у поле і витнути до ноги.
Радні схрестили на своєму привідці посоловілі з дива '•_ очі й відмовчуються. : — Усі двадцять тисяч?
— А то ж як? Імператорові не жаль їх, чверть ціни поскупився дати, а ви подивовані, у вас здригнулася Десниця?
— Це ж двадцять тисяч, Ясноликий!
— Іншої ради немає. По стійбищах таких не пошлете, на ринках теж не продасте. Хто купить, знаючи, що між Вих ходить моровиця? Аби покласти їй край, лишається одне: витнути полонених. А щоб усе те не впадало так дуже в око, одбирайте по сотні чи тисячі, виводьте в поле напускайте на кожну тисячу нову турму, бажано мо|яодших і наймолодших воїв. Хай вчаться мужньому ділу И гартують для грядущих січей серця.
XXXI
Йшлося до передзим'я. Частіше й частіше замоложуалося небо, випадала на землю моква, і Світозар що не день, то надійніше впевнювався: він безсилий упорати .тільки люду, тим паче захистити його собою. Дарма, що серед полонених знайпюв багатьох і багатьох, котрі гавали йому в поміч, збирали трави й готували декокт, Дбирали й уміли переконати слабих — їхнє місце в осібЕім закуті яру; дарма, що віднині білували дарованих Драми комоней і стежили, аби все, що йде в страву, Ішло по-можливості чистим, незабрудненим. Старання і лише стримували поширення моровиці, побороти не Іогли. І тут, на паннонськім березі Дунаю, і там, за Саи, ширилась та й ширилась вона серед полонених, в богатьох забрала життя, ще в більшості грозилася забрати.
— Треба щось робити, — вдався до обрів і уповав: вони се бачать, стоять близько до тих, кого постигло безліття, не повинні лишатись байдужими. Та обри не квапились діяннями. Одні відмовчувались, інші поплескували його по плечу й казалії осміхаготтгь: "Декокт, декокт. Давай декокт". Врешті, коли набрид їм, нагадуючи, і зовсім визвірилися.
— Пішов пріч! Каган думас, каган зпав, що вдіяти!
— Чому ж не діє? Не до літа, до зими іідоться. Його оперіщували пагаєм і знов казали:
— Пішов пріч! Прийде час — вдіє.
А час спливав, моква що не день, то випадала частіше, мочила дошкульніше, і віри, що каган думав про них, полонених, що вдіє щось, ставало все менше та менше.
"Хіба до самого кагана вдатися? — спливла несподівана мисль, і, як всяка дерзновенна несподіванка, заграла перед очима звабою. — А чом би й ні? Я ж ішяжич е. Скажу сим, що пильнують: "Я княжич з антів, волію бачитися з каганом, просити його, аби звідомив Антію: я тут, у полоні, родаки не поскупляться, добре заплатять йому за мене", — і ті не посміють ослухатись, перекажуть мою речницю каганові, а вже як побачусь із каганом, скажу заодно і про полонених: має щось робити з ними, інакше згинуть".
Щаслива мисль, гейби перша ластівка, об'явилася — і вже утвердила сподіванку, а сподіванка й певність: ано, то вірна путь, то, може, єдина можливість порятувати сих нещасних. Як на те табором пішла гуляти вість: імператор викупив стратега Каста; Каст, від'їжджаючи до Константинополя, пообіцяв комусь із легіонерів своїх: перше, що вдіє, повернувшись, піде до імператора й доможеться, аби викупив і всіх інших. Каган продав їх за четверть ціпи, то не така вже й велика купа золота для фіска, аби вагатись чи скупитися.
"Каган ласий на золото, — мислив собі Світозар. — Коли скажу, що я княжич із Тивері, вхопиться за се і пошле гінців своїх до брата. А поки той гінець їздитиме, ходитиму до кагана і таки ублагаю, аби дав полоненим крівлю, а з крівлею і можливість подолати моровицю. Ано, щораз шукатиму привід зустрітися і таки доможусь свого".
На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну нагоду і того з обринів, котрий піде до кагана й скаже, чого хоче княжич із антів.
Такий обрип не забарився об'явитися — то був терхан однієї з турм, що прийшла в поміч сторожі.
— Ти справді ескулап є? — запитав Світозара, коли його привели й поставили перед доволі молодим, таки його літ терханом.
— А то.
— Серед полонених багато уражених язвою?
— Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
— Потім...
— Вона стосується мене особисто, одначе й сих нещасних також. Я не тільки ескулап, що брав вищі науки в Константинополі. Я е княжич із Тивері, з Антської землі.
— Отак?
— Отак, достойний. Хотів би бачитися з каганом, тим паче, що ми бачилися вже з ним під Чурулом, й просити, аби послав гінців своїх та звідомив князя Тивері, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
— Все одно потім. А зараз одбери тих із полонених, що найбільше слабують, маю одвести їх у затишне місце а покоєм і крівлею. . Світозар примітне випрямився і прояснів видом.
— То правда є? Каган подбав уже про полонених?
— Так. І передусім про уражених язвою, їх набереться тисяча?
— Достойний привідцю. І дві набереться вже. — То одбери першу тисячу. За іншими прийдуть згодом.
Світозар метався в тім закуті, де лежали слабі, гейби на боролищі. Кидався до одного, облишав, завваживши, що він мертвий уже, й поспішав до другого, від другого — до третього, і всім казав: "Вставайте, братове! Вас, сла"бих, перших поведуть до халуп, у тепло та затишок. Ка^Хаи зглянувся на ваше безліття, дбає вже про вас". t Коли набрав тисячу та вивів із яру, завагався на мить І таки вдався до терхана:
— То, може, і я з ними?
— Да ні, — заперечив. — Тут лишається більшість, лишайся й ти.
Не став наполягати. Хоча з обрами пішли ті, що ледве Переставляли ноги та несли свое до краю виснажене тіло, та у таборі, лишалася значна і значна більшість. Та його не міг не брати на карб: тота більшість он як захвилювалася, почувши, що їх забирають із сеї ями під відіритим небом. Хто усмирить їх, коли дійде до одбору. Юртової тисячі і всім захочеться піти першими? Стратив обри тримають осібно, далебі, сподіваються на викуп, центуріони не вельми в пошані у легіонерів. Він, Свтозар, чи не єдиний, кому скоряються всі. Що буде, коли кине й піде? Чи не ліпше давати кожній новій тисячі, що йтиме з табору, центуріона, на весь час у путі та й там, куди прибудуть, а самому давати його тут?
Черга за наступною тисячею настала невдовзі, бо прийшли за нею не ті обри, що брали тільки-но, прийшли інші. І терхан був інший, ба й речі не ті. Не питали вже, в слабі чи немає, сказали виставити тисячу — та й повели. А по якімсь часі звідтам, куди вели, прискакав один, викинувши, певно, з сідла котрогось із необачних обринів (були то, як пригадує тепер, переважно отроки), прискакав і крикнув з крутопаді, що підносилась над яром:
— Не вірте аварам! Вони не до города Сінгидуна ведуть нас. Виводять у поле й витинають до ноги!
Виголосив одим духом і зник, певно, завважив: його помітила сторожа, поспішає, аби схопити чи й потяти. А всі, хто почув його, не знали, як їм бути. Вірити не хотілося, одначе й не вірити не могли. Не такий він перепуджений і стривожений був, той, що об'явився і крикнув: "Не вірте аварам!" Ано, не такий стривожений, щоб не вірити йому. Та й кому се треба було так підло жартувати і з ким?
— Содруги! Це схоже на правду! Не йдімо більше з яру, коли прийдуть і братимуть!
— Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
— Бо таки ні! Варвари є!
Велелюддя людське не просто гомоніло вже — вирувало.