— Ну, тепер вони уже всьо знают, да. Ховати нема чого. І тут уже я не віноват. Завтра напишу радітєлям.
Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати.
І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобі. Мабуть, подряпались...
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорівна. — Ой, справді! Треба перев'язати зараз же!
Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли. Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси.
Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:
— Пашлі, пашлі, хлопці! Ходімо!
У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи й буфета, щось у неї летіло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими, сяючими очима.
А ми дивилися на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато і з каяттям.
Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев'язувати лейтенанта.
І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: "Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!"
— Вибачте, будь ласка, — зітхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зітхнув Павлуша.
— Та што ви, хлопці! — радісно заусміхався лейтенант. — Ето самий щаслівий хвилина у моєй житті. І ето зробілі ви, да-да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти... — пробелькотів я.
— І думали рятувати... — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримів на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройскі ученики! Вай, маладци! Вай! Ти права, їм не можна сварітися, да, нізащо не можна сварітися! І ви нікада не будете сварітися, правда? Ваша дружба буде завжди крепка, как граніт того доту! Ви на всю життя запам'ятаєте той дот! І ви, канєшно, не сердитеся на нас за ту тайну, да? "Г. П. Г." — Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви нині прочиталі там, святий правда.
Павлуша вирячився на мене:
— Д-де... що прочитали? Я знизав плечима.
— Як?! Ви хіба нє були сьогодні біля доту? — тепер уже здивувався лейтенант.
Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
— А... а ця хустина? — Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той...
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
— Це я... зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналася і хоче покепкувати. Посварити нас знову.
— Та што ти! Што ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Савсем нааборот! Ето ж вона всьо прідумала, щоб помирити вас. Помирити, пані-маєш! Вона замєчатєльний дівчинка!
Павлуша почервонів і опустив очі. І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що вантажівка і що сама винна... І я теж почервонів і опустив очі.
Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, комарицею її називав, кровопивцею зловредною, а вона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур.
І це таки правда!
І ніхто цього не знає так, як я знаю!
РОЗДІЛ Останній, в якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям
На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.
Це було так несподівано, що всі аж роти пороззявляли від подиву. Ніхто ніколи нічого не помічав і не підозрював. Усім було відомо, що наша Галина Сидорівна дуже горда, неприступна і незалежна.
У неї закохувались — так!
Але вона — ніколи!
Вона ходила, як цариця, і ніхто не одважувався наблизитись до неї. У відповідь на несміливі залицяння вона тільки сміялася.
І ось виявляється, що вже понад рік вона кохала цього старшого лейтенанта і не признавалася ні йому і нікому в світі. Вона заборонила йому на людях навіть підходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнів, підірве її авторитет.
І хтозна, скільки б іще мучила вона лейтенанта і мучилася сама, якби не ми з Павлушею...
А тепер діватися вже було нікуди. Ото одне-єдине слово, що мимоволі зірвалося у неї з уст при нас і при ньому, відрізало їй шлях до відступу.
Наша Галина Сидорівна виходила заміж!
— Ну, дай їй Боже щастя, — казала баби.
— Хлопець він, видать, хороший.
— Кажуть, розумний, добрий...
— І не п'є...
— І пристойний який!
— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!
— Жаль тільки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Інша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили хрестики замість підпису.
— Кажуть, їхній полк взимку десь під Києвом стоїть.
— Отже, в казармі житимуть...
— Чого там у казармі! Офіцери в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.
— А за рік, кажуть, він в академію поступатиме. На генерала вчитиметься.
— Дай їм Боже щастя!
А нам якось і не подумалося, що це ж вона вже не буде більше нашою вчителькою. Ми були схвильовані й збуджені, ми зібралися всім класом, щоб обговорити цю надзвичайну подію. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить заміж. Та ще яка! Класна керівничка, яка веде тебе і виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого і до якої, незважаючи на її "вийди з класу" і двійки, ти звик, може, більше, ніж до рідної тітки, бо рідну тітку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.
Але з обговорення нічого не вийшло. Ми тільки гмикали й колупали підборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацієвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, він принишк і рота більше не розтуляв.
Нарешті серед загальної тиші Гребенючка тремтячим голосом промовила:
— Не буде в нас уже такої класної керівнички... Ніколи... Кого б не призначили...
І лише тут ми збагнули, що наша Галина Сидорівна більше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди. І ми похилили голови, і запала мертва гнітюча тиша.
І я раптом відчув, просто фізично відчув, як щемить не тільки моє власне серце, а серця всіх — і Павлуші, і Гребенючки, і Колі Кагарлицького, і Карафольки, і Васька Деркача, і Антончика Мацієвського... Наче серця наші були з'єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.
— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
— Правильно, — сказав я.
— Правильно, — підхопила Гребенючка.
— Правильно, — підхопив Карафолька.
І всі по черзі сказали "правильно", наче інших слів не було на світі.
— Якось урочисто так, знаєте, — вів далі Павлуша. — Зібратися в класі, принести квітів, підготувати виступи.
— Правильно, — знову сказав я, — і...
Я хотів сказати щось на доповнення до Павлушиних слів, та жодної думки, як на зло, у голові в цю мить не було. Але я вже сказав "і", то мусив вести далі.
І я сказав:
— і... правильно!
Це було смішно, але ніхто навіть не посміхнувся. Такий в усіх був настрій.
Для підготовки урочистого прощання з Галиною Сидорівною вирішили обрати спеціальну комісію. Почали обирати і обрали Карафольку, Колю Кагарлицького і Гребенючку. Ні Павлушу, який висунув саму ідею прощання, ні мене в комісію не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не годящі.
Прощатися вирішили у переддень весілля.
Часу для підготовки вистачало — майже два тижні.
Ну, що ж, хай готуються...
А ми з Павлушею сіли на велосипеди і гайнули до Вовчого лісу. Хоч це вже було й не так цікаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали оті "троє невідомих", оті "Г. П. Г.".
У лісі, біля доту, було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір.
Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк — чіткий з нахилом у лівий бік, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сіли на холодну замшілу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати.
"Дорогі друзі! Яво і Павлушо! — писалося там. — Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви за це не образитеся на нас.
Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Свята це справа — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття у світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його й шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється...
Пам'ятайте про це, хлопці!
І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам'яні брили доту, що є пам'ятником справжньої дружби — дружби до останньої краплі крові...
Г. П. Г.".
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали.
І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витяг мене з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що ми помирилися.
Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь! Невідь-що!
Але...