Для вас моя правда буде неприйнятною, бо вона не має ніяких зовнішньо разючих форм. Старий наш державний лад вдовольняв мене настільки, наскільки я ним по суті не цікавився. Я жив і діяв у своєму просторі, був зайнятий своїми намірами, мав свої ідеали. До мене державний лад не втручався, і я був йому за це вдячний. Нового ладу я зовсім ще не знаю. Вперше на своєму житті розмовляю ось з представником цього ладу… І що можу вам сказати? Хочете від мене щирості? Вона вам, по суті, непотрібна, бо, вичуваю, — ви не знаєте з нею компромісів. Чи скажу вам правду, чи неправду, суть справи лишається та сама. Але щоб між нами не було непорозуміння на майбутнє, скажу: я особисто вважаю кожний державний лад законним для себе, навіть коли б я не поділяв його ідейно. Я не революціонер. Я громадянин.
— Зрозуміло! — коротко й рішуче проговорив брюнет, і в очах його мигнув огник ясності. — Що ж торкається вашої справи — поведемо слідство. На кого маєте підозріння?
— Не маю повних доказів і хотів би втриматись від відповіді.
— У нас неможливо втриматись від відповіді.
— В такому разі питайте інших.
— Ми питаємо вас, — залізним тоном сказав брюнет, наголошуючи останнє слово. В Івана заграли під шкірою щелепи. — Це були свої, — м’яко сказав він і прикусив нижню губу.
— Їх прізвища і звідки вони?
— Наскільки можу пам’ятати, очолював банду Голобенко. Імені його не пам’ятаю. Походить він з Бучака.
Починається боротьба. Борються люди двох різних рас, вдачі і заложень. Брюнет лишається при своєму агресивному, залізному тоні, Іван тримається своєї м’якості. Брюнет наглить, не дає часу для надуми, влазить у всі (і то найменші) щілини, Іван затримує спокій, не квапиться і говорить загально. І, нарешті, несподіваний запит: — Мені цікаво: ваша сестра в той час була дома?
— Ні! — без надуми, несподівано рішуче промовив Іван і навіть випростався.
— Помилка! Треба було сказати — була. Ну, вже пропало, — різко сказав брюнет і кинув на Івана кілька бистрих поглядів.
Іван замовк, але сидів далі непорушно. Сутінок кабінету приховував його ледве помітну блідість. Він курив, і це йому також помагало.
— Ну, нічого, — по короткій перерві сказав брюнет, здається, обнизивши тон. — Ви ще у нас не були? — і при тому постукав ручкою об край стола.
Іван зрозумів питання. — Вже був.
— Коли? Ах, так… З першого дня. То ще були не ми. З нами буде трудніше.
Іван мовчав.
— Так, так… З нами буде трудно, — сказав він повільно, розтягаючи слова. — Тому трудно, бо ми вас знаємо. Бачу — ви людина інтелігентна, і даремно ви ховаєтесь за ваше невинне хліборобство. І в теорії, і в практиці ми вас бачимо і знаємо.
— Для мене ваші слова незрозумілі, — тим самим тоном казав Іван.
— Зрозумієте. Ви, як сказано, голова мудра.
— Тільки не в цей ось момент. Я, наприклад, зовсім не знаю, чому я, по чотирьох роках відсутності в домі, зовсім для мене несподівано, з порядного громадянина попадаю в роль якогось підсудного злочинця, не почуваючи за собою ніякої фактичної вини.
— Ви, очевидно, вірите в Бога. Зверніться з цим запитом до нього.
— Перш за все звертаюсь до свого власного сумління. Хочу вичути свій злочин. Хочу його бачити і знати.
— Будете знати його, — сухо сказав брюнет. — Революція вам підкаже.
— Я не створений розуміти її мову. Так, як скажімо, риба не створена їздити верхи.
— Ваша хиба. Попадете під її ноги, а вона не знає милосердя.
Подумавши, Іван, ніби між іншим, сам до себе сказав: — Ніколи ні в кого не просив милосердя. Піду своєю дорогою і далі. Історія велика і довга. Хто знає, з ким що і коли може статися.
— Це правда, — іронічно проговорив брюнет, — але з одним мусите погодитись: хуторець ваш пропав… І то назавжди.
Іван твердо мовчав. Брюнет деякий час пронизував його гострим, впертим, іронічним поглядом. Іван дивився в одну точку і щось там, напевно, бачив, бо мав вираз спокійного і рішеного.
— Мовчите? — сказав брюнет.
— Мовчу.
— Ви, здається, мені не вірите?
Іван окинув поглядом поміст, стіни, стелю. — Чому. Вірю, — сказав з намагою бути спокійним. Брюнет пильно стежить за ним і нотує в своєму нотатнику.
— А може, ви надієтесь на Денікіна? — тим самим тоном питає брюнет.
— О, ні, — байдуже каже Іван, дивлячись у завішене вікно.
— То, може, на Петлюру?
— Також ні.
— Правильно робите, — каже брюнет, перестає нотувати, кидає ще один енергійний погляд на Івана. — Правильно робите. І ще одно вам раджу: залишіть ваш хутір і їдьте кудись по можливості далі від цього місця. Маєте в Сибірі брата. У вас тут заплутано, а ми не любимо неясностей.
На це Іван: — Мій батько півстоліття будував цей хутір. Було б зле, коли б син покинув його діло протягом одного дня. Волію традицію капітанів потопаючих кораблів, ніж звичку щурів.
— Цікаво, — поблажливо сказав брюнет і посміхнувся. — У моїй практиці вперше таке чую.
За весь час розмови він вперше посміхнувся.
— Можливо, що чуєте вперше, але бачите, напевно, щодня, — казав Іван.
— Врахуємо і це, — сказав брюнет і встав. — Іване Григоровичу, — проговорив він майже звичайним тоном, — ви ще пробудете у нас кілька годин і будете вільні. До побачення!
Брюнет енергійним кроком вийшов. Вступив монгольського вигляду вояк і гробовим голосом промовив: — Вас просют сюда, — вказав він на сусідні двері. Іван перейшов "сюда". Це була, видно, кімната самого Демідова. Стіни, фотель, під ногами ведмежа шкура, і велика дубова шафа з книгами за склом. На шафі — бронзовий бюст Данте. Вікно завішене тяжкою, бронзової барви, завісою.
Монгол указав на фотель і понуро вийшов. Іван розглянувся і зайняв місце, але не перед великим столом, а збоку, перед малим круглим, з мідяним обрамленням столиком, на якому лежав товстий том у зелених шкіряних палітурках. Карл Маркс "Капітал" — витиснено золотими літерами. Іван розкрив книгу. Печатка бібліотеки з гербом графа Ф. Ф, Демідова.
Іван вперше на своєму життю бачить цю книгу, багато про неї чув і тому зі спокійною цікавістю людини, яку нелегко зірвати на швидкий відрух, починає перегортати її дещо пожовклі сторінки. Видно, що її майже ніхто не читав, бо багато сторінок зліплено. Іван обережно, товстими пальцями, пробує їх розривати, за звичкою уважно вдивляється в текст. Перша сторінка, кілька сторінок усередині, остання. Всіх понад шістсот, і зазначено, що це тільки перший том. Цікаво, скільки їх, тих томів, узагалі? Іван намагається вчитатися в сторінки, але всі його намагання розбиваються об суцільну, тверду незрозумілість написаного. Речення сухі, довгі, дуже мудрі, пересипані знаками з математики. Іван бореться з кожним словом, йому робиться тяжко в голові і на душі — нарешті він закриває книгу і лишає її на своєму місці.
— Що це за книга? — питає себе Іван. Пробує сам для себе відповісти на питання. Це наука про гроші. Капітал, — каже собі Іван. Наука про закони виробництва матеріальних речей, як черевики, як щіточки до зубів, як консерви. Це історія зростання банків, трестів, біржі. Це розвиток і занепад капіталізму. Це слова, які приблизно звучать: "В найзагальнішій формі процес розвитку капіталізму в цьому відношенні можна висловити так: вихідний період: все виробництво дорівнює 100. Велике дорівнює А. Дрібне дорівнює 100 мінус А. Наступний період: все виробництво дорівнює 200. Велике дорівнює 2А плюс Б. Дрібне дорівнює 200 мінус 2А мінус Б". Це ось такі вирази: Капіталізм. Пролетаріат. Буржуазія. Виробництво. Клас. Експлуатація. Робітник. Безробіття. Інтернаціоналізм. Боротьба. Пожежа. Звільнення. Смерть. Капіталістичне відношення виробництва все сильніше і сильніше давить на робітничий клас — в міру того, як технічний прогрес, збільшуючи виробництво праці, не лише дає капіталістам матеріальну можливість "підвищувати рівень експлуатації робітників, але і обертає ту можливість у дійсність, спричинюючи відносне зменшення попиту на робочу силу одночасно з відносним і абсолютним ростом її запропонування".
Розкриваються щораз ширше очі, зір дивиться кудись у глибину і бачить там велике, темне місце, запхане непотрібними словами. І коли в них вдивлятися нормальним поглядом, їх можна зовсім не бачити, але коли погляд легко затуманити пристрастю, вони поволі появляються на темному, як появляється неясний образ астрального єства на фотографічній плівці.
Іванові від таких видів робиться тісно, йому хочеться встати і вийти звідсіль на чисте повітря, але він згадує, що прийшов сюди зовсім не добровільно, що він знаходиться не в палаці муз і що вийти з цього місця він не має ніякого права. Сила цих слів навалилась на його ясність, і він почуває себе під тягарем звалищ, ніби під руїнами великого храму, розбитого вогнем артилерії.
А що роблять тут ті люди? І чого вони сюди прийшли… ті люди. Це ж графський кабінет, ось шафа з книгами, ось образ Данте, ось добрі, дорогі речі, ось вікно, а за вікном — світло дня. Очевидно, думає сам з собою Іван, вони прийшли сюди, щоб тут, у цьому кабінеті, видумувати кари смерті. Кожному буде, як вони присудять, а вони невибагливі, бо їх душа порівнююче проста. Ніяких особливих ускладнень, бо сама істина, якій вони служать, порівнююче вбога. Вона вимагає від них тільки одного: віри. А вони, ті люди, мають у собі віру. Вони вірять.
Все, очевидно, буде, як бути має, і все, очевидно, буде колись гарно, хоч тепер негарно, і все теперішнє треба змести, щоб його не було. Яке все просте, до перечулення просте! А щоб не перешкоджали простоті, людей приводять кожного дня сюди і тут їм виносять присуди. Звичайно, це дуже суворі присуди.
Іван виразно помітив, що той брюнет за дверима, що цей графський кабінет, що ця книга і всі слова в ній на нього ніяк не діють. Іван зовсім нічого не боїться, і йому від цього самопочуття легко, добре і спокійно. Він сидить, відігнав усі думки і чекає.
За пару годин перед вечором його випустили. Восьма година. Гарний, лагідний, спокійний передвечір. Сонце засунулось за сади і парки узгір’я. Дніпро освітлений частинно, одною великою смугою, і то вже не сонцем, а його відблиском від хмарин. Вода двох, трьох і більше барв — фіолетова, як боз, червонава, як кров, і сіра, як сталь.
Іван виліз з-під руїн. Як легко. Повільно вийшов з широких дверей, байдуже кинув кілька слів, пройшов верандою з левами, повільно сходив униз сходами.