Людолови (Звіролови)

Зинаїда Тулуб

Сторінка 81 з 100

Так і кинули його у степу хижакам на поживу... Пожалій і себе, Шафіге. В тебе хоч чоловік залишився!

— Мемете!.. Меметику мій, — тріпотіла в її обіймах Шафіге.

— Заспокойся, Шафіге, — раптом змінює тон Горпина. — Хлопчик теж мучиться. Невже тобі краще, щоб він помер? Стримайся! Поїдете з Ахметом до Стамбула, побачите там свого Меметку.

Горпина не вірить власним словам, але треба якось заспокоїти Шафіге. І, пригортаючи її до себе, вона веде її до Чабан-Таша.

...Стихає гуркіт барабанів. Мовчки повертаються додому татари. Після бурхливого розпачу мовчать і з мусульманською покорою зітхають:

— Кисмет...

Але Шафіге не скоряється і напружено шукає виходу.

— Чуєш Горпіне, — шепоче вона, смикаючи козачку. — Підемо до Мурза-заде по пораду. А що, коли дітей взято так, без закону? Недурно кажуть старі люди, що ніколи ще не бувало такого.

— А хто він, той заде, чи як його там? — питає Горпина.

— Та він улем. Закони знає, поради дає.

— Ну, добре, а де він мешкає?

— Тут, біля мечеті. Тільки ж не можна до нього жінкам. Почекаємо на нього на вулиці, він ітиме повз нас до мечеті.

І коли полився з мінарета співучий азан, закликаючи до вечірньої молитви, обидві жінки стояли у темному провулку, чатуючи на улема.

Але тепер, на самоті з свoїми думками, Шафіге злякалася власного плану. Улем законознавець, син мулли, а вона жінка, якій не можна розмовляти з чоловіками. Суворі і жахливі кари спадають на голови сміливих, що порушують святий адат, але ж дитина... І, тулячись до Горпини, благала вона:

— Поговори з ним, джаним. Я ж правовірна. Мені ж не можна...

— Та чого ти боїшся? — здивувалася Горпина. — Світ від цього не провалиться. Ось і зараз: поскидали жінки фередже — і нічого не сталося.

І, помітивши стрункого улема в строкатому халаті і завивалі, підштовхнула до нього Шафігє.

— Ефенді, — тремтячим голосом заговорила Шафіге. — Допоможи нам в нашому лихові.

Улем від несподіванки спинився. Жінка. І перша звернулася до нього.

— Що тобі треба? — суворо спитав він. — Хто дозволив тобі порушувати адат. [214]

— Лихо! Яничари забрали мого єдиного хлопчика, — простогнала Шафіге. — Не жени мене, господарю, навчи, як його врятувати.

— У тебе, жінко, є чоловік, щоб клопотатися. Іди додому! — обурено урвав улем.

Шафіге мовчки відступила. Вона стільки хотіла сказати, стільки передумала, і ось все забулося, переплуталося в голові, зв'язало руки, ноги, язик...

Але Горпина не мовчала. Кров кинулася їй в голову, і вона виступила наперед, свердлячи улема обуреним поглядом.

— Не кричи, господарю, — твердо урвала вона. — Вона до тебе не з жартами. Це Шафіге, Нур'ялина сестра. Чоловік її зараз у Халіля, отже, нема кому заступитися за Меметку, а яничари забрали його до Каффи.

— Так що ж я можу зробити? — знизав плечима улем.

— А ти подумай. Ми до тебе по пораду прийшли, — спокійніше відказала Горпина. — Кажуть, що ти, ефенді, людина вчена і добре розумієшся на законах. До кого ж іти, як не до таких, — підсолодила вона свої гострі слова. — Чи то правда, що в яничари беруть тільки християнських дітей?

— Правда, але що з того?

Горпина переможно зирнула в бік Шафіге і казала далі:

— Я ж одразу зрозуміла, що Меметку взято незаконно. Отже, треба скаржитися, треба клопотатися, щоб віддали його батькам.

Улем здивовано мовчав. Уперше за своє життя бачив він, щоб рабиня добивалася права. Але ж вона міркує вірно, навіть розумно, як чоловік. І, посміхнувшись власним думкам, тому що правовірні ставляться до жінок, як до нижчих істот, позбавлених справжнього розуму і душі, заговорив він більш з цікавості, ніж від бажання допомогти їм:

— Знання і добрий розум підказують нам, жінко, що треба і можна боротися проти кожного незаконного вчинку, доводячи за шаріатом [215] своє право. Але важко сліпому міркувати про кольори та відтінки. А в даному разі ми сліпі, бо нам невідомо, на що послався ага, забираючи наших рекрутів і дітей.

— Він показував кeт-хyдi пергамент з великою синьою печаткою, — вхопилася Горлина за соломинку.

— Пергамент з печаткою? Я чув про нього, але Бекир людина неписьменна і не розуміється на таких справах... На жаль, ніхто з улемів не бачив того пергамента і не читав його. А доводити неправдивість того, що нам невідоме, таке ж безглуздя, як сперечатися, якого кольору вітер, що роздмухує фередже твоєї супутниці... Принеси мені той наказ. Тоді дам тобі добру пораду.

Шафіге й руки впали....

Кінець... Урвалася остання надія... Улем уже рушив далі, але, помітивши, як важко зітхнула Шафіге, спинився і додав м'якше тепліше:

— Ось що. Замість боротися проти сильних своїми слабими жіночими руками, ідіть до Каффи, купіть на невільницькому ринку хлопчика — такого ж віку, як ваш Мемет і запропонуйте його азі замість Мемета. Це буде надійніше. А разом подаруйте йому щось коштовне. Тоді він згодиться, — додав він, рушаючи до мечеті.

— Щось коштовне...

Тихий стогін вирвався з вуст Шафіге. Вони ж такі бідні. А Гусейн-ага не удовольниться кошиком риби. О, коли б Ахмет був вдома!.. Як повезли вони з Нур'ялі Халілеві виноград — так і немає їх з самого ранку. Певно, Халіль знов примусив їх, щоб одробляли за землю. О, цей Халіль!.. Всього йому мало. Завжди вимагає він від бідних людей або зайвої толоки, або різних послуг... І де ж його взяти грошей на хлопчика: такий, як Меметка, коштує щось вісім-десять гaceнe. І як відшукати агу в бучній і різномовній Каффі, де буває вона раз на рік?!

Горпина мовчала. Замкнулась, відокремилась від усього і думала про щось своє, зціпивши зуби. "Купити хлопчика такого ж віку". Якого? Де? Там, на Майдані Сліз, на невільницькому ринку? Який жах, яка підлотність! Невже ж Шафіге на це згодиться? Невже не можна врятувати Меметку якось інакше? Мабуть, просто дати Гусейнові хабара. Недурно вони спочатку захопили всіх, а потім відпустили багатих: і онуків Бекирових, і небожат мулли, і сина крамаря Юноса... Відкупилися.

Давно зник улем під склепінням мечеті. Сутеніло, а Шафіге, тихенько схлипуючи, смикала Горпину за рукав.

— Як ти гадаєш, джаним? Що ж нам робити?

— Хай йому трясця, цьому улемові! Підемо вранці до Каффи. Продамо твої і мої іджіари і дамо Гусейнові хабара. Але спочатку зайдемо до Олени з Панасом. Вони краще вигадають, ніж цей улем, — отямилася Горпина, швидко простуючи додому. — Іди лягай спати, серце! Вдосвіта вирушимо.

ЩОБ НЕ ГИНУЛИ МАРНО ЧОВНИ

За часів Сагайдачного Січ була розташована при "Чортомлицькому Дніприщі", — на острові Базавлуку. Це був сухий, пагористий острів. Весняна повідь ніколи не затоплювала його. Густі плавні оточували його гущавиною очеретів, трав і навіть лісів. У цьому зеленому лабіринті проток, єриків, лиманів та річок легко було заблудити навіть звиклій людині. І не раз гинули тут турецькі галери, заплутавшись серед островів, під влучним вогнем Запорозького війська.

Цей лабіринт нижче від острова Базавлуку називався військовою скарбницею, бо козаки ховали там гармати, гроші й скарби. Тут же закидали вони неводи й ловили рибу. Сотнями барил курили вони її, солили, в'ялили або маринували, — ось чому брак солі загрожував чималими збитками не тільки старшині, але й сіромі, яку наймала старшина на свої човни за частину улову.

Щодня приходили й відходили байдаки, вантажені рибою або різним крамом. Майоріли турецькі фелюки і томбази, молдавські дуби, а іноді й італійські та далматські шкуни. Велику торгівлю провадило Запорожжя з суміжними країнами і водою, і степом. Багатішала військова скарбниця від торговельного мита й плати за проїзд через мости й порони — по всіх кінцях запорозьких земель. А що шляхи були дуже небезпечні від татар та харцизів, то приставляли до кожного каравану конвой із перначем або булавою, а частіше з прикріпленою до булави військовою печаткою. Давали такий конвой кожному, однаково, чи просив він його, чи ні, і стягували за нього гроші. Та й самі переїжджі не скупилися і ще від себе додавали своїй охороні ситий ралець, тобто подарунок.

Ішли з Криму на Січ килими, сап'яни, тютюн, шовкові тканини, збруя, олово, горіхи, мигдаль і сушені овочі. А головне — сіль. З Туреччини, крім тютюну та шовків, ішли чудові черкеські сідла, зброя, олово, бавовна, галуни, кінські ронди, кава, пахощі й прянощі. Вивантаживши все це на Січі, відходили заморські кораблі, виповнені воском та медом, льоном, сирими шкірами, вовною, ікрою, пшеницею, соняшниковою та конопляною олією, рибою, прядивом та лісом.

Життя січовиків точилося мало не ввесь час просто неба, і навіть хмари комашні — справжнє лихо дніпровських плавнів — не могли загнати їх під стріхи.

— На березі завжди було гомінливо й людно. Тут вантажили й розвантажували кораблі й човни, тут тельбушили й солили свіжу рибу, будували байдаки, маленькі човники й великі морські чайки, на яких пускалося козацтво в Чорне море. Від зорі до зорі стукотіли сокири, рубаючи тa обтісуючи сухе смолисте дерево; вищали пилки, скрипіли линви, кипіла смола у величезних казанах, підвішених на ланцюгах над ватрами. Напівголі, а іноді й зовсім голі запорожці, бронзові й мідно-червоні від засмаги; швидко й спритно працювали і пересипали роботу або міцним словом, або жартами чи співами. І незвиклу людину вражало те, що в цьому киплячому скупченні людей та кораблів не було жодної жінки.

Недалеко від причалу починалося передмістя.

Тут розташувалися ятки та рундуки "базарних людей", кузні, бондарні, слюсарні та інші майстерні, без яких Запорозька Січ не могла існувати. Кремезні кожум'яки мочили в красниках і м'яли шкури, зброярі кували списи, шаблі та запоясники, ковалі підковували коні. Тут зупинялися чумацькі валки та каравани чужоземних купців, ремигали воли, ревли верблюди та осли, юрбилися люди в мальовничих шатах або в лахмітті, але ж центром всього передмістя були шинки, де після походу деякі козаки спускали за кварту меду чи то горілки шинкареві все, аж до останньої сорочки.

Але більшість козаків, прогулявши після походу кілька день, зраджували своїх горілчаних братів і, вірні своєму селянському звичаю, потроху заощаджували і нагромаджували здобуте шаблею; бо мріяли про власний хутір та родинне кубло десь у зеленій безмежності Дикого Поля. Глузували й глумилися з них шинкові завсідники, невиправні п'янюги, звали скупердяями.

78 79 80 81 82 83 84