Погляди глядачів схрестились на сцені. Стихли розмови.
Дехто з учителів, зокрема пан Квятковський і законоучитель, які випадком всілися в одному ряду, скептично поставились до затії з лицедійством: що можуть показати діти? Прийшли, щоб посмакувати скандалом, який, на їх думку, неминуче розіграється з першої ж сцени. І добре, так і треба оцьому нестерпному доглядачеві, який надто високої думки про себе, і — до чого дійшов — запросив на вечір самого правителя з петербурзьким гостем!..
Але диво дивне: ледве почалась дія і пані Простакова вимовила перші слова "Каптан весь зіпсовано... Єремеївно, приведи сюди пройду Гришку. Він, злодіяка, всюди його звузив", як у залі почувся незвичний рух. А коли та сама Простакова, зодягнена у рожевий капор і нічну спідницю, вустами Тараса Прокоповича із Золотоноші сварила Тришку: "А ти, скотино, підійди ближче. Чи не я говорила тобі, злодійське рило, щоб ти каптан пустив ширше? Дитя, по-перше, росте, по-друге, дитя і без вузького каптана делікатної статі", як спочатку в одному кінці, потім в іншому почувся приглушений регіт, і ось вже всі до одного глядачі в залі — і сповнені власної гідності "отці" міста, і чиновники губернської канцелярії, протоколісти і столоначальники, і, зрозуміло, гімназисти, і навіть пани педагоги, в тому числі латиніст і законоучитель, тримались за животи. Не можна було без сміху дивитись на Митрофана, недоростка, особливо коли він ставав поруч з маленьким в'юнким Тришкою (його грав гімназист другого класу Миколка Ге), і панею Простаковою, своєю матір'ю. Кремезний, на голову вищий від них, Митрофан позіхав, глипав очима і намагався поцупити ще один пиріг.
Від невпинного реготу здригались стеля і самі стіни, злякано поморгували свічки в настінних шандалях. Лише юні лицедії лишались незворушні: вони грали і... боялися проґавити хоч би слово, жест, підказані Іваном Петровичем на репетиціях, від кожного лицедія вимагалось єдине: забути, що ти на сцені. Цю заповідь пам'ятав кожний і в міру сил намагався бути тим, кого зображав.
Особливо добре грав Тарас Прокопович. Простакову торік готував Михайло Лісницький, але після закінчення гімназії він поїхав у Харків і, як говорили, вже ходив у студентах, тому-то роль лишалась вільною. Доглядач ризикнув і доручив її Тарасу, і не помилився: Тарас впорався з роллю краще, ніж могли від нього чекати. У його виконанні Простакова мала вигляд жорстокої, впевненої у своїй безкарності і вкрай темної людини. Юний актор так діловито і серйозно вимовляв кожне речення і так поводив себе, що дивитися і слухати його без сміху було неможливо. Кумедно грав і помічник доглядача Діонісій, його Вральман дуже нагадував глядачам когось їм добре знайомого, дехто вже поглядав на латиніста, перешіптувався, тільки Квятковський цього не помічав, і це теж здавалось смішним. Зал гинув від сміху, коли Митрофан вираховував задачу: "один раз по три — три, один раз нуль — нуль". Не втримавшись, хтось закричав: "Ой, рятуйте! Не можу більше!"; інший, постогнуючи, жалівся на живіт: ще трохи — і його, мовляв, розірве від сміху. Роль Стародума взяв на себе сам доглядач. Спочатку ніхто не впізнав .його — так змінилась зовнішність, до того ж поводив себе Іван Петрович надто буденно, глядачам здалося; артист — в даному випадку пан Котляревський — забув, де знаходиться, на сцені так не поводяться, вони не звикли до такої гри, але згодом весь зал забув про це і вірив у щирість кожного слова і жесту.
Вже після вистави, на одному з перших осінніх раутів, Лобанов-Ростовський, тонкий цінитель театрального мистецтва, скаже Котляревському: "У вас, добродію, талант, і, якщо б ви не були тим, чим ви є, то слід було б віддати свої здібності на вівтар високого мистецтва Мельпомени..." Подякувавши за добре слово, Іван Петрович відповів: таланту за собою не помічав, він лише любитель, та й годі. "Такому любителеві ходити, мислю, у великих лицедіях, — сказав князь. — От побудуємо театр, бути вам в ньому найголовнішим", — "Театр Полтаві не завадить, а хто в ньому буде головним — мабуть, не так і важливо..."
Між тим, дія вистави продовжувалась.
Розкоханий на казенних харчах, бургомістр так реготав, що бідолазі стало погано і довелось мало не виносити його на свіже повітря, щоб віддихався. Дочка князя сміялася до сліз. Сам же правитель, дивлячись на свою одиначку, ледве стримувався, щоб не наслідувати їй. Був задоволений, що приїхав і привіз родину: як-не-як, а розвага, а коли бути чесним до кінця, то гімназичний спектакль зовсім непоганий, не соромно показати його і на професійній сцені. Князь час від часу підносив до очей надмуханий носовик, пригладжував вуса. Княгиня ж щоразу, коли Скотинін, викотивши очі, доводив своє право на Софію, у безгучному реготі прихилялась до чоловікового плеча.
— Ох, уморив, окаянний, — говорила, трохи відсапавшись, — так і захворати недовго.
Один лише Тутолмін, що далі розвивалася дія, то більше хмарилось його обличчя: над ким сміємось? Над поміщицею, спадковою дворянкою? Чи не гріх? Але дивлячись на генерал-губернатора, і сам діставав хустину, щоб витерти набіглу сльозу. Поглядаючи на Тутолміна, посміхався і поліцмейстер — молодий ще офіцер із зіркою на новому мундирі, щоправда, сміх його був стриманим, а очі... зоставались холодними.
На перерві між першою і другою дією Тутолмін запросив до себе Огнєва. Директор церемонно вклонився і сів у вільне крісло, поліцмейстер теж підійшов.
— Вас, мій дорогий раднику, можна поздоровити, — губернатор примружив почервонілі очі. — Лицедії чудові, добре, якщо і вчаться не гірше. Як ви гадаєте, пане Савельєв? — звернувся до поліцмейстера. Той поштиво схилив розчесану на проділ голову:
— Так, ваше превосходительство... У мене, з вашого дозволу, одне запитання до пана Огнєва. Скажіть, Іване Дмитровичу, де она п'єса друкувалась? В часописах чи, може, окремим виданням? Словесність мене цікавить, слідкую в міру сил за новинами, але п'єсу, що сьогодні грають, раніше не читав.
Огнєв читав "Недоростка" ще в рукопису, проте, де вона друкувалась, не знав, і тому відповісти не міг, але ж щось відповідати треба, і він сказав, що автор п'єси, як йому відомо, живе в Санкт-Петербурзі, книжки його видаються і, крім того, він його, Огнєва, давній знайомий.
— Не раз зустрічалися у салоні відомої пані Брюс.
— Це одразу міняє справу, і все ж таки, чи не згадаєте, пане директор, в якому часописі друкувалась п'єса?
— Із столиці я виїхав давненько і, за браком часу, майже перестав слідкувати за часописами... Та, смію думати, світ вона бачила. Адже непогана річ, скажу вам, і кожний її з охотою дивиться... — Огнєв запнувся, подумав, що він, мабуть, перехвалив п'єсу, а щодо друкування, то й справді нічого певного сказати не міг.
— Дуже вона, як би вам сказати, пане Огнєв, — продовжував між тим Савельєв, — приперчена, і, коли дивитися на зображених в ній панів Скотиніних і Простакових, чи не здається вам, що всі оні персонажі розумом і благочестям не відзначаються? Навіть навпаки. А тому сміх викликають... для людей благородного стану образливий. Чи це допустимо?
— Але в столиці п'єсу, наскільки мені відомо, показували.
— Що дозволено в столиці, у нас, в провінції, і думати не можна.
Огнєв відчув, як піт рясно покриває обличчя. Справедливо зауважив Савельєв, він і сам думав про це, та мав надію: пройде, не помітять, повернуть на жарт, а там він все зробить, щоб вистава більше не показувалась. Він — директор гімназії і всіх училищ губернії — відповідає за все, що трапляється в підлеглих йому установах. Щоправда, він може послатися на Котляревського — відшукав, мовляв, п'єсу, затіяв лицедійство, а ось він, старии осел, довірився вельми розумному доглядачеві. Однак, Огнєв був надто порядним, щоб перекладати провину на плечі інших, до того ж підлеглих. Стерши рясний піт з чола, підкреслено холодно відповів:
— Комедію пана Фонвізіна до вистави дозволив його сіятельство. Ви, панове, можете в цьому пересвідчитись...
Рятівна думка прийшла в останню мить. Справді, дозволу на спектакль він питався у князя, правда, не особисто, а через ад'ютанта, але чи не все одно? Ад'ютант — людина, здається, порядна і не відмовиться, слід думати, від своїх слів.
— Ах, ось як! — Губернатор, однак, не зважився звертатись до князя, а той, нічого не підозрюючи, сидів неподалік, в десяти кроках, і жваво перемовлявся з петербурзьким гостем і, здавалося, був цілком задоволений і вечором, і виставою, і всім оточенням. — Дякую, мосьпане, передайте вдячність мою і пану доглядачеві. Грає він пречудово, нічого не скажеш...
Огнєв шанобливо схилив голову і полегшено зітхнув, кленучи, проте, в душі надмірну свою довірливість.
Хто зна, яке продовження мала б розмова Огнєва з "отцями" міста, коли б не одна несподівана обставина.
Після закінчення спектаклю дочка правителя побажала говорити з доглядачем і, коли він підійшов, подякувала його за істинне задоволення, яке вона і столичний гість одержали, спектакль вийшов гарний, часом забуваєш, що грають учні; услід за цим і князь висловив свою вдячність і обіцяв кожному юному лицедію в подарунок по карбованцю сріблом.
Однією вдячністю справа не кінчилась. Княже чадо запропонувало Івану Петровичу, що не встиг ще зняти парика і віддихатись, в ближчу неділю показати спектакль ще раз, причому в генерал-губернаторському палаці, там є, мовляв, гарна зала, можна спорудити і сцену. Князь підтримав прохання доньки, і Котляревському нічого не залишалось, як подякувати за увагу до його скромної роботи і обіцяти у найближчу неділю спектакль повторити.
Розмову цю чув і губернатор, і поліцмейстер Савельєв.
Успіх вистави перевершив всі надії. Повторити його просили не лише донька Лобанова-Ростовського, просили, насамперед, чиновники Приказу громадського догляду, яким не пощастило потрапити на спектакль; з таким же проханням прийшли в пансіон і старшини ковальського і шевського цехів, вони обіцяли за "право дивитись лицедійство" подарувати кожному лицедію по парі чобіт і по штуці сукна на мундир. Відмовитись від такого подарунка, що не поступався княжому, було б нерозумно, до того ж, чоботи і одяг лицедіям зовсім не були зайвими.
П'єсу ставили ще не один раз.