Кричить:
— Тікай! Рятуй Янку і сина, якщо зможеш! Бо ми всі загинемо... Тікай! І — прощай! — і знову кинувся в гущу бою.
Добриня відступив у кущі. Ніхто його не помітив і ніхто не погнався. Тут він зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм він залишив її з дитиною на руках у заростях біля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася?
Прогортаючи високий бур'ян і кущі, обминаючи коряві стовбури старезних верб, він рушив обережно. Ніде нікого.
— Янко! — окрикнув упівголоса.— Янко!
Десь почувся шурхіт, пролунав неясний голос, але все покривав гамір бою.
Добриня пройшов до самого шпиля. Ось і ті дерева, в тіні яких залишив Янку, ось і місце, де вона сиділа на кожусі, годуючи дитину. Але знову — ніде нікого!
По серцю прокотився холодок.
— Янко! — скрикнув дужче, стривожено. І тут із гущавини, прогортаючи туге гілля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.
— Добрику? Ти? Ми тут! — Вона гримала Дмитрика, що заснув у неї на руках.— Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться — жах!
Добриня схопив дитину.
— Тікаймо звідси! Швидше!
— Куди?
— Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бій уже затихає, і мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий.— Він оглянувся довкола.— Поліземо на скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас відразу знайдуть!
Він рушив довкола шпиля. Тверді вапняково-глинисті стіни майже прямовисні — не вилізеш. Їх обступили дерева, кущі, затіняючи від сонця і допитливих очей.
А це що? Здається, стежечка? Ні, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Він подерся по ньому угору, чіпляючись вільною рукою за кущі. Янка лізла за ним.
Останні кілька кроків були найважчі — по майже прямовисній стіні. Але тут їм пощастило: стіна була поснована цупким корінням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корінь, вони вилізли на вершину і оглянулись.
Шпиль був невеликий, майже круглий в обводі, порослий травою, бур'яном та кількома вузлуватими деревами. Заховатися тут ніде, вся надія на те, що монголи не захочуть здиратися сюди.
Вони прилягли над краєм обриву і з-за густих заростей бур'яну почали стежити за тим, що робиться внизу.
Бій поволі ущух. Посередині острова, на галявині, лежали мертві, стояв гурт полонених баримтачів, оточених переможцями, з кущів доносилося болісне іржання пораненого коня.
На галявину виїхали Менгу і Бучек.
— Полонених — сюди! — гукнув Менгу. Нукери підвели полонених, поставили перед ханами. Було їх всього тринадцять чоловік, і всі поранені. "Тринадцять живих із ста тринадцяти! — подумалося Добрині.— І всі поранені, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсічена щока, із руки теж юшить кров".
— Хто з вас Бачман? — голосно спитав Менгу.— Чи він загинув?
Усі мовчали.
— Виходить, він загинув? Знайдіть його мертвого!
— Ні, я живий! Я Бачман! — гордо підняв голову ватаг баримтачів.
— О! — радісно вигукнув Менгу.— Отже, ти живий! Тебе ж мені і треба! — і кинув нукерам: — Решту відведіть убік і відрубайте голови всім! А цього тримайте міцніше! З цим буде окрема розмова!
Нукери потягли полонеників під ліс, і вони зникли з поля зору за деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як страчують нещасних, тільки почув їхні крики, що раптово обривалися.
Тривало це зовсім недовго. Хіба багато треба, щоб зітнути дванадцять голів?
Коли крик останнього страчуваного обірвався і настала тиша, Менгу сказав:
— А тепер приступимо до найголовнішого... Нукери, ось перед вами ватаг мерзенних баримтачів, що вкоротили віку багатьом вашим товаришам, Бачман! Він грабував наш; улуси, вбивав подорожніх купців, захоплював табуни та отари, хотів спалити Бату-сарайі Йому мало зняти голову! Його треба скарати лютою смертю! Ведіть коней — розірвемо його на чотири частини!
Кілька нукерів кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника і сказав:
— Менгу, ти — хан, і я — хан! Так, я був ханом багатолюдного і гордого кипчацького племені ольбурлик, яке ти не просто підкорив, а знищив, зігнав з землі, розсіяв по світу! Я мстив тобі за це! Я не розбійник, не злодій, я — месник! Я боровся за справедливе діло! А ти хочеш розірвати мене кіньми, як останнього злодія! Ти зараз на коні, але пам'ятай, що доля — річ примхлива: сьогодні ти розірвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розірве тебе! Подумай про це!
Менгу закам'янів. Довго мовчав. Потім повернувся до молодшого брата, сказав коротко:
— Бучеку, зітни йому голову!
Той думав недовго: вихопив з піхов шаблю і одним махом зняв голову вільнолюбному половецькому ханові Бачману.
— Нукери,— звернувся до воїнів Менгу,— ми виконали повеління Бату-каана — знищили зграю розбійників, що підняли руку на владу йєка-монголів! І так буде з кожним, хто не підкориться нам!.. Гляньте — чи не залишився хто живий, чи не сховався в потаємному місці?
— Ніхто не сховався, каане! Всі знищені! Ми понишпорили по лісу і по узбережжю — жоден собака не врятувався! — відповіли нукери.
— А на горі, на скелі? — показав на шпиль камчею хан Бучек.
Менгу оглянувся, очима провів по бронзових обличчях воїнів. Погляд упав на важку постать Жадігера.
— Ти! Поглянь — що там?
Жадігер вклонився і поспішно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору.
...Упізнавши Жадігера, Добриня здригнувся. Ось він — кінець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. І від чиєї руки? Від руки Жадігера!
Судьба? Він стис кулаки, а ще міцніше — зуби. Хоч би що-небудь було — шабля, чи спис, чи лук! Так нічого ж! Навіть замашної ломаки немає. А що зробиш голими руками?
Тим часом Жадігер, дарма що неповороткий, мов ведмідь, уже здерся на півтори, ось-ось буде тут.
В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.
— Погодуй його! — шепнув Добриня.— І відступи назад!
Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав.
А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти — камінь, замашну палицю, гілляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на шпиль.
Ніде — нічого!
Підняв очі вгору, на дерева, і побачив на одному з них надламаний сук. Підскочив, ухопився — відламав.
І тут же гірко посміхнувся: сук дійсно важкий, замашний, та чого він вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справді — потопаючий хапається за
соломину!
Він поспішив на край обриву, але щойно порівнявся з Янкою, як із-за бур'яну виткнулася Жадігерова голова. Потім Жадігер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрілою.
Їх розділяло якихось десять кроків, їхні погляди зустрілися.
З несподіванки Добриня зупинився, мимовільно лівою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свій недолугий сук. Що він проти лука?
Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все своє життя — і Калиновий Кут, і половецьку неволю, і Київ, і монгольську неволю. Все це промайнуло в голові, пропливло перед очима, як сон, як видіння. ї весь цей час він не спускав очей з Жадігера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим і холодним. Тільки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося і тут же пригасало. Жадігер поперемінне зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало грудь. Що він думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодної ополонки, коли донська вода затягувала його під лід?
Мовчанка затягнулася. Нарешті знизу долинув нетерплячий голос Менгу:
— Ну, що там? Є хто?
Жадігер розширив очі, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потім кинув ханові коротко і твердо:
— Тут нікого немає, каане! Зовсім нікого немає!
Менгу сердито гримнув:
— То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вітер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк!
Жадігерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував їхні вуста.
— Хто то був? Чому він не стріляв? — нарешті прошепотіла Янка.
Тамуючи дрібний дріж у всьому тілі, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо відповів:
— Ти не впізнала? То був Жадігер. В його душі прокинулась совість! Щось людське засвітилося в його погляді.
Лише над вечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров'ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.
— Боже, який жах! — простогнала Янка.— Який жах! Усі загинули!
Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.
— Посидь тут. А я скоро вернуся.
Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих — шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.
— Кось-кось-кось! — простягнув до них руки.— Кось-кось!
Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.
— Дорогі мої! — гладив їхні гриви Добриня.— Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!
Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.
— Ну, з Богом! Тепер — додому!
10
Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра, їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.
Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під'їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.
На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.
Харчувалися переважно дичиною і рибою, якою аж кишіли довколишні степи, гаї, байраки, ріки та озера. Незаймані, нелякані качки, гуси, лебеді підпускали до себе на відстань десяти кроків, особливо на воді, і ставали легкою здобиччю для Добрині. А рибу ловив він вершею, яку сплів з лози, за ніч у неї набивалося карасів, линів та сомів стільки, що частину їх доводилося викидати назад у річку чи в озеро.
Лише на броді через Дніпро, біля Зарубинець, смерть несподівано знову війнула на них чорним крилом.