Чули, що сказав?
— Чули, привідцю.
Таки неабияк збентежений був тим, що принесли з-за Дунаю. Ходив просторим намістям перед наметами і метав блискавиці. То гнівався не знати на кого, то вмовкав і лиш позирки люті кидав на стрічних.
— Де той, що приніс нам ці лихі вісті? — спинився й запитав пертагого, що трапив на очі.
— Випровадили купно а твоїми гінцями. Ясноликий.
— Добре зробили. Намет цей зламати й спалити, поставити інший і в іншому місці. Жодного з тих, що прибуватимуть з-за Дунаю, далі переправи при стійбищі не пускати. Слухайте їх на відстані десяти ступенів і повертайте назад. До речі, де ті турми, що йшли паннонським берегом Дунаю?
— Пішли по стійбищах.
— Прокляття! Серед них були уражені язвою?
— Не чули такого. Вони заздалегідь одібрали слабих і лишили їх да догляд окремої їурми.
— Це вже півбіди. Там, при язвлених, хай і лишається та турма. Решта полону де?
— У яру за Берестовим гаєм.
— Прибрати, і негайно. Ближче як иа сотню стадіїв до стольного стійбища нікого не підпускати!
Не став ждати, доки зламають та поставлять новий намет. Сів на огира й подався в степ. Як надовго, ніхто не відав, навіть ті, кому належало відати. І куди — теж лишалося утаємниченим. А повернувся — нічого втішного не привіз. Стійбищу велено було прибрати жалобний вид і готуватися до віддання шани померлим.
Ховали камінових сянів таки неподалік від стольного стійбища, на високому березі Дунаю, без оплакування материнського і супроводу кревних. Таким бухо повеління кагана: аби моровиця не перекинулася на стійбище і тих, хто в стійбищі, як і на землю між Дунаєм та Дравою, повержепих нею синів його доправили Дунаєм у невеликих, наглухо забитих воловою шкурою подіях, кожного в осібній, і місце над крутопаддю теж підготували осібне. Лише тоді, як сталося воно, поховання, і ті, що віддавали своїх родовитих побратимів аемиі, шовериули в зворотну дуть, дозволено було рушити до семи непримітних на узвиші могилок комонним турмам — тим, що були свого часу із спадкоємними синами кагана у походах та січах, а нині опинилися на цім, гепідськім, березі Дунаю й лишилися неураженими моровицею. Вої йшли упокорено тихі, один одному вслід. В десниці кожен із них тримав за узду засідланого й при повній броні огира, у шуйці — кадансуву з землею. Зблизившись із місцем поховання, казали своє останнє "прощай", висипали "емлго на одну з могилок і так само тихо й упокорено відходили. Тій сумовитій і величній ході їхній, тій нескінченній процесії не буде, здавалось, кінця-краю. А могили вад похованими росли та й росли, їх видно вже не лите стійбищанам, а й тим, хто стояв чи правився далеко від місця поховання. І тільки тоді вже, як віддав шану кагановим синам останній із воїв, було дозволено підійти до могил і оплакати похованих їхнім кревним — матерям, братам, сестрам, усім, хто проживав у кагановім стійбищі і так чи інак був причетний до каганового роду.
Плакав над свіжо насипаними могилами й каган. Не так, як жони його — рвучи на собі коси, посилаючи в світи голосні плачі-жалі, а все ж плакав. Підходив зсутулено-надломлений до кожної, брав у руки землю, що її несли слідом за ним, воздавав яко воїн воїнам належне й приказував, ковтаючи сльози:
— Прости, сину. Прости й прощай! Дорого заплатять вони мені за твою смерть. Так дорого, що й тим, котрі в утробі матері зараз, місця на землі не буде. Небом заприсягаюся: не буде! Ми ще візьмемо Константинополь. Ми ще погуляємо на пожарищах із кісток ромейських!
Кого стосувалися ті погрози, і без тлумачень знали. Одного не могли втямити: як після всього, що сталося на фракійських та мізійських долах, можна мріяти про відплату? Авари ж ганебно втекли від ромеїв! Чи до помсти зараз? Мав би молити Небо, аби не сталося гіршого. Коли ромеї довідаються, які перепуджені і як розпорошені аварські турми, можуть перейти Дунай. А перейдуть — погибель буде, потоптом підуть по їхніх стійбищах.
Каган чомусь не думав так. Віддав шану померлим та й пішов між жон справляти по дітях своїх тризну. Один день в одної пили та оплакували, другий — у другої, третій — у третьої. І так усю седмицю. А ще журився по тому, а ще остуджував рани — коли не тілесні, то душевні, плакався якщо не кожній, то найбільш уподобаним жонам невдачами, що постигли його, великого воїна, та слухав їхні утіхи-заспокоєння, та сприймав ласки утішниць. На ту журу, як і на баяння її, далебі, не доста було седмиць. Тож і зашепталися радні: як бути, що робити? Ніхто ж не зважиться порушити закон: коли каган перебуває між жон, дітей своїх, з'являтися йому на очі не дозволено, а бачити з жонами і поготів. Ждати ж теж не випадає. Послухи доповідають: ромеї не пішли восвоясі, стали таборами у ближніх від Дунаю городах та селищах і ждуть чогось. Є дуже ймовірні догадки: тому не. зважуються переслідувати аварів за Дунаєм, що бояться моровиці. Тож аварам не личить сидіти й уповати на те, що якось буде. Мусять скористатися страхом перед моровицею і замиритися з ромеями.
— Треба покликати кагана. Без нього анічого не вдіємо.
— Як покличеш, коли не дозволено? Радні перезирались і відмовчувалися.
— А ждати погибелі дозволено? — підвівся А псих. — Доведеться і це брати на себе, коли серед вас немає мужів.
Не присоромились і не возбуяли гнівом, навпаки, ожвавилися, і всі, до єдиного.
— Іди, хакан-бегу. Тільки тобі він і може простити вторгнення.
Не слухав їх. Сів на огира і за кілька миттєвостей стояв перед наметом тієї, котра, знав, баїть зараз кагана. — Поклич Ясноликого! — сказав, не відхиляючи заЦяони.
На голос його вибігли лише цікаві до всього діти.
— Вітця немає тут. Вітець там, — показали на сусідиній намет.
— І то правда є? — осміхнувся малим.
— А так. Він спочиває, велів не будити. "Ото халепа. Ну, та раз уже зважився, то буду відваж| яим до кінця".
Під'їхав і назвав каганову жону на ймення, попрохав ийти до нього. Відмовчувалася певний час. Зрештою подала голос:
— Хто ти і чого тобі?
— Невже не пізнаєш? Апсих я, хакан-бег. Поклич Ясколикого. Знову мовчання. За сим разом не таке тривале.
— Нащо він тобі?
— Скажи, повинність кличе. Я не смів би турбувати Ого, та є невідкладна потреба. Мусимо вирішити, як буШа ромеями.
— Ясноликий сказав, аби забирався геть, — почувся иорадно збадьорений голос.
Тепер Апсих відмовчувався, бо таки справді не знав, як йму бути.
— Я-то можу забратися, та Коментіол усе ще тирлуєся біля Дунаю. Вірні люди кажуть, що не має наміру бйратися геть.
З намету вийшов невдовзі і став перед Апсихом самгін.
— Це правда чи ти дратуєшся зі мною?
— Не було б правдою, хіба я посмів би об'являтися еред своїм повелителем. Є певні вісті: тому лиш не йде через Дунай, що боїться моровиці. Слід скорпгтатпся пим і замиритись із ромеями. Радні чекають на тебе, привідцю. Прийди і врозуми, як бути.
— Тільки це сьогодні. Завтра.
Радишсь буяо про що. Одне, чи можна покладатися на Таргіта, коли він усе ще сидить на Родосі, а друге, з чим підуть до ромеїв? З тим, що й колись: аби платили субсидії? Після невдалого походу у Фракію не випадає .якось згадувати про субсидії.
— А коли запропонувати їм їхніх полонених? — подав голос котрийсь із радних.
— Як то — запропонувати?
— У нас їх двадцять тисяч. До зими маємо збути, інакше загинуть. А де збудемо, коли работорговедьні ринки геть усі візантійські? Ось і піти з цим до імператора: хай платить воловину чи навіть чверть ціни та й бере собі своїх легіонерів.
— Це може бути приводом до перотрактацій, проте не резоном. Шукайте резони.
Шукали день — і не знайшли, шукали другий — теж. А на третій самі ромеї нагодилися і підказали. Прийшли сольством від Коментіола й зажадали, аби повернули їм стратега Каста. Без нього, мовляв, не можуть піти від Дунаю.
Радиі ожвавилися: причина для перетрактацій в. Та не про те подумав тієї миті Баян.
— Це ж як — віддати? Без миру і злагоди? Аби той же Каст повів завтра ромейські легіони на аварів.
— Стратег Коментіол дає слово: піде від Дунаю, коли повернете Каста. А то вже й буде початком перетрактації про мир і алагоду.
Радні не лише зором — усім видом своїм поривалися до Баяна, силились підказати йому: погоджуйся. Та Баян закусив уже удила, йому не до радних.
— Стратег Коментіол каже одне, а імператор може сказати інше. Зголошуємось обмінятись сольством — і то негайно, а вже сольства домовляться, як бути з миром та злагодою між нами, як — із Кастом.
Ромейські нарочиті усе ще силились запевнити Баяна: чи те, що легіони їхні знімуться й підуть — не вірна прикмета про замирення? Та дарма, каган стояв на своєму. Єдине, що пообіцяв Коментіоловим слам, — Каст буде виділений з числа полонених, до підписання ряду житиме в теплі та достатку. Аби звільпеппя його прискорилося, хай стратег Коментіол посприяє, аби прискорилося укладання ряду між аварами і імперією. Сли аварські вирушать ; до Константинополя днями.
Коли ромеї пішли, порадились і стали на мислі: на Таргіта не покладатися, врихтувати інше сольство і повеліти йому тримати себе на перетрактаціях з імператором та його людьми не як поганьблені із звитяжцями, а як такі, що можуть мірятися з Візантією силою. їі Найперше мають сказати імператорові, що вони, авари, схильні жити з Візантією у мирі та злагоді та бути її сторожею на дунайських обводах, одначе в тому лиш рабі, коли Візантія матиме їх за наймане військо, а не за : рабів, як мала досі; коли вона, імперія візантійська, дотримуватиметься укладеного з аварами ряду й справно илатитиме їм субсидії, а не зволікатиме чи й зовсім ухи; лятиметься, як було досі. Якщо ж мова піде про викуп стратега Каста, сольство має сказати імператорові: авари ; агодні повернути Візантії не лише стратега Каста, а усіх інших полонених — як легіонерів, так і люд ромейський із городів та селищ. Одначе імператор має знади: | усе, добуте воями в січі, добувається кров'ю і належить, отже, воям або їхнім кревним. Каган не властен забрати їхнє й передати імператорові. Те може зробити пивикуп. Зважаючи на замирення і злагоду, він буде високим: всього в півціни. Якщо ромеї опиратимуться, дових легіонерів, як і громадян імперії, можна збути дешевше.
Сли аварські повернулися з Константинополя доволі шівидко, а привезли не так уже й багато.