Біля щогли стояла. .. Гребенючка. Стояла і причіплювала до дротини, на якій піднімають на щоглу прапор, білу хустку.
Це було так неймовірно, що я просто отетерів.
Тю! То, виходить, один з трьох невідомих — це Гребенючка! Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! "Г. П. Г." — Ганна Петрівна Гребенюк. Але ж вона не Петрівна, вона Іванівна, її ж батько Іван Гнатович. І почерк же зовсім не її, дорослий почерк. І по телефону говорив басистий дядько. Вона ніколи в житті так голос не підробить. І листа ж дав мені офіцер на мотоциклі. І мені, і Павлуші. Павлуші? А може...
Може, Павлуші взагалі ніхто ніякого листа не передавав і нічого, а просто він з нею заодно.
Мовчав же, аж поки я перший не почав.
І "Г" — це Ганя. "П" — це Павлуша, а "Г" — це хтось третій — Гришко Бардадим абощо.
А я дурний...
Ні! Не може бути!
Павлуша не може бути таким підступним! Тоді взагалі нема правди на землі! Ні!
Єдине, що Павлуша міг, — не втриматись і розказати їй про листа (ми з ним тоді у сварці були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомі.
Прочитала й вирішила пожартувати. А може, навіть вирішила щось підстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирилися, і це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Мені дуже кортіло підскочити зараз до неї і дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж означало б визнати себе переможеним. Ні! Треба щось придумати таке, щоб аж... Вона ж не знає, що я бачу, як вона чіпляє хустку. І цим можна класнючо скористатися.
Спокійно, Яво, спокійно, дорогий! Дихай глибше і тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, і біла хустка поповзла вгору на верхівку щогли. Коли хустка вже була вгорі, Гребенючка злодійкувато озирнулась і дременула на вулицю.
Мене вона, звичайно, не помітила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кілька хвилин стояв отак, не рухаючись. У голові роїлися безладні думки. Я ніяк не міг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючці, як би її провчити. Ич, вирішила насмішки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю білу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо він не в спілці з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спілці, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглі хустки, де вона поділася, і я таким чином дізнаюся.
Півхвилини — і хустка була у мене в кишені.
Сонце звернуло вже на обід, скоро Павлуша прибіжить додому. Я подався чекати його під хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушині пообідали і знову пішли на роботу, вже всі сусіди з вулиці пообідали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — біжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очі, як у зайця, що з-під куща вискочив, аж світяться.
Кинувся до мене і слова промовити не може, тільки хекає:
— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повінь?
— Ні... Ні... Але... Слухай, він хоче її вкрасти!
— Хто? Кого?
— Галину Сидорівну! Вчительку нашу!
— Хто?
— Лейтенант.
— Тю! Що вона — військовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
— Грузин отой, що ти з ним на амфібії їздив.
— Він що — здурів?
— Закохався! А ти знаєш, які в них звичаї? "Кавказьку полонянку" пригадуєш? Сподобається такому дівчина, він її хапає, зв'язує, на коня — і в гори!..
— А звідки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власні вуха, чув! Розумієш, почався обід, усі порозходились. І я вже збирався... Коли бачу, той грузин біля нашої Галини Сидорівни крутиться і щось їй нашіптує, а вона одмахується сердито і хоче йти, а він їй дорогу перепиняє. Це на подвір'ї у Мазуренків, за хатою, там, де груша напівусохла, знаєш. Ну, я сховався на городі в кукурудзі, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: "Ну одійди, ну одійди, я тебе прошу!" А він: "Нэ могу болше! Я тебе вкраду, панімаєш, да! Вкраду!" Вона щось йому сказала, я не почув, а він: "Севодня в одинадцать, після отбой". А вона як вирветься, як побіжить. Він рукою тільки — мах! — роздратовано і не по-нашому щось джерґотнув, лайнувся, мабуть, а очі — як у вовка просто — зеленим вогнем палають...
— Ти диви... — знизав я плечима. — А такий буцімто класнючий дядько. Хлопця Пашківського врятував. І взагалі...
— Просто відчайдушний. А бачиш — дикий чоловік. Від такого усього можна чекати. Ще й заріже. В них у всіх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рішучості. Після стількох днів вимушеної бездіяльності і нудьги душа моя прагла гострих відчуттів і дії.
— Треба рятувати! — твердо казав я.
— Самим? — недовірливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?
— А чого там! Візьмемо добрячі дриняки, а як що, такий галас здіймемо — все село збіжиться. Ніде він не дінеться!
— А тебе ж з дому не випустять так пізно. Ти ж іще хворий вважаєшся.
— Та який там хворий! Сьогодні останній день. Я, знаєш, до тебе в гості піду, а потім ти мене вийдеш провести, і ми — фіть!
Мені аж самому весело стало, як я гарно придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечері з будівництва, зайде до мене і запросить до себе, а я заздалегідь приготую добрячі замашні бойові дрини і сховаю в саду під парканом.
По тому Павлуша побіг швиденько пообідати — боявся, щоб на будівництві не подумали, що він сачкує. А я зразу пішов у ліщину вирізати палиці.
Про Гребенючку я Павлуші так нічого й не сказав. Не хотілося псувати йому настрій. Крім того, у мене майнула думка: "Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно..." Не те що заодно, а просто він її залякав і примусив допомагати. І всю цю історію з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки він викрадатиме Галину Сидорівну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж він був тоді ввечері у вчительчинім саду. І він знає, що ми з Павлушею такі хлопці, що... І саме сьогодні, коли він збирається викрасти Галину Сидорівну, Гребенючка вивісила на щоглі умовний білий прапорець.
Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини. Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні.
Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось украсти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила і з класу вигонила, але ж... І ВХАТ разом з нами організовувала, і в Київ з нами їздила, і співала разом з нами, і взагалі...
Якби завуча Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть на здоров'ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв'язувати... А Галину Сидорівну — ні! Голови не пожалію!
За обідом я з'їв здоровенницький шмат м'яса — з півкіл о, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всі знають.
Увечері жодних ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у шашки, а тоді він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.
Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був...
Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір'ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату.
Ми бачили, як Гатіина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотів я Павлуші. — Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?
Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося ди-диркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.
Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
"Конспірація! — подумав я. — А що, і я б так зробив".
За якийсь час на стежці зринула постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по-солов'їному. Та так гарно, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так...
Він почав їй щось тихо, але запально доводити, потім раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона. Ну все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав.
— Тікайте! — гукнув я щосили Галині Сидорівні. І... І тут сталося неймовірне.
Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушно:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо:
— Галя! Я живий! Я ніколи не був так живий, як сейчас! Ти сказала "любий"! Я — любий?! Вай! Как харашо!
Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і як вихор пустився танцювати лезгинку, одста-вивши вбік руки і вигукуючи:
— Асса!.. Асса!.. Вай! Какхарашо! Асса!
Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не бачив ніколи, слово честі. Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати:
— Хлопці! Ґеноцвалі! Дорогі маї! Як ви мені памаглі! Спасібо! Дякую вам!
Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.
— Хлопці, — сказав він якось хрипко, приглушено. — Хлопці! Я лублу ваша вчітелка! Лублу, да, і хачу щоб вона вийшла за мене замуж. А вона... Вона каже, що це... непедагогічно, а?.. Панімаєте, любов — непедагогічно?.. Значіт, ваші мами не повинні були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогічно, а? У-у! — він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече.