Ніхто з мешканців не знав, кого будуть страчувати, але за роботою теслярів стежили сотні людей.
Прийшли сюди і Терень з Володькою після того, як оглянули всі вулиці, де розташовано було військові частини, добре запам'ятавши місця вогневих точок. Від одного з теслярів дізналися, що шибениця будується з наказу Софії Ізарової, а вішатимуть на ній буцімто більшовицьких комісарів, спійманих минулої ночі і вкинутих до льоху.
Зрозумівши одразу, що тесляр нічого певного не знає про страту, яка має відбутися, розвідники жадібно прислухались у натовпі до всього, що тут говорилося.
— Конокрадів спіймали. До конюшні кавалерійської частини залізли, а їх там і накрили. Для них готується оце страхіття.
— Стануть для конокрадів таку шибеницю споруджувати, їх просто б розстріляли, та на тому й кінець. Чув я — фальши-вомонетчиків спіймали, а вже заодно з ними захопили і ту машинку, на якій вони гроші друкували. Для них шибениця — для фальшивомонетників.
Розвідники вирішили було вже повертатися до загону, коли раптом чиясь сильна рука схопила Тереня за комір.
— Ось він, сучий син, піймався...
Поруч з Лук'яном стояв озброєний денікінець. Лук'ян, нічого не питаючи, з усього розмаху вдарив Тереня в обличчя.
— Партизан! Комсомолець! Туди-розтуди... Веди його до контррозвідки. Там розберуться, з чийого наказу прибув він сюди. І цього другого теж хапайте...
Але другий, зрозумівши небезпеку, що загрожувала йому, так швидко шмигонув у натовп, що шукати чи гнатися за ним було безнадійно.
Тереня повів денікінець через площу. Люди, з острахом розступаючись, запитували один у одного:
— Хто це? Хто?
— Партизана піймали.
— Стривайте... Та це ж Терень...
— Який Терень?
— Діда Михея знав? Це ж його онук!.. Пропав хлопчина.
— Мабуть, пропав, бо до їхніх рук потрапиш — навряд чи повернешся.
Володька, одбігши в безпечне місце, стежив звідти за товаришем. Йому пристрасно хотілося, щоб друг, який потрапив у біду, спробував втекти. Але кричати про це було рисковано, бо його, Володьку, теж могли б схопити, і тоді загін не одержить вчасно потрібних відомостей.
"Втікай, Тереню, втікай! Поки не пізно... Втікай!"
І Терень, на превелику радість Володьки, зрозумів обстановку, рвонувся раптом за ріг якоїсь крамниці. Прогримів постріл, потім ще один.
— Забили...— прошепотів Володька, відчувши, як його охопив раптом озноб.— Забили...
Але через кілька секунд він помітив Тереня, який мчав щодуху. Забувши про обережність, Володька крикнув:
— Сюди, Тереню, сюди!
Але той не почув, мабуть, його серед загальної паніки, галасу та криків.
— Партизани! Партизани! — линуло над площею, і люди, боячись кривавої сутички, під час якої могли бути й випадкові жертви, розбігалися хто куди.
Інші, не зрозумівши добре, що трапилось, але помічаючи Тереня, який від когось втікав, заходилися галасувати й собі:
— Держіть злодія, держіть!
Якийсь хуторянин підставив Тереню ногу, він упав, а денї-кіцень, наздогнавши втікача, ударив по спині прикладом. Хтозна-звідки взялося ще кілька солдатів. Замелькали в повітрі кулаки, а через кілька хвилин скривавленого розвідника потягли на допит.
"Все... Загинув Терень... Тепер загинув... Що ж робити? Що? Як його врятувати?"
Володька вирішив швидше повертатися до лісу, розповісти про все Якову Македону. А він уже там придумає що-небудь. Він командир, він знає, як треба діяти.
Не витрачаючи більше пі хвилини, хлопець попрямував до лісу, де його з нетерпінням чекали партизани.
61
До Софії прийшов Трохим Іванович, стривожений чимсь, а його стривоженість завжди була ознакою якоїсь біди.
— Софочко, ти чула? Приїхали до мене за крамом баришники з Бєлгорода, і що воші розповідають!.. Просто жах!
— Що розповідають? — спитала Софія, погойдуючись у кріслі-гойдалці.— Нова банда об'явилась?
— Звідки ти знаєш?
— Догадуюсь.
— Не банда — загін партизанський. Кажуть, налітають у тил денікінців, громлять і обеззброюють їх, начисто винищують буржуїв. Буржуям різним, багачам — ніякої пощади. А керує тим загоном, кажуть, солдат, простий солдат, га? Як тобі подобається?
— Брехня це все! Даремно твої баришники язиками пле-щуть та бентежать отаких ось, як ти... дурнів.
— Софочко, ти завжди мене ображаєш! А що, коли правда? Я тепер часто думаю: прийдуть партизани, і за твої діла, Софочко, мені теж доведеться відповідати, як братові. Ти зможеш втекти, а куди я дінуся з родиною? Нікуди я не дінусь. Нікуди...
— Що ж ти хочеш? — спитала Софія, помітно роздратовуючись.— Завжди скиглиш, завжди удаєш із себе нещасненько-го. Гидко!
— До образ я вже звик. А поговорити, Софочко, з тобою хочу. Тому й прийшов. Подумай сама: білогвардійці відступають.
— Цю новину тобі сорока на хвості принесла?
— Біла армія відступає,— вів далі Трохим Іванович, не звертаючи уваги на явну насмішку і недовір'я,— відступають швидко. Прийдуть комісари, вони спитають про Сукачиху... Адже спитають... Залишатися тобі в слободі не можна. Забирати своє добро в далеку дорогу рисковано — можуть пограбувати. А я знаю, Софочко, золото в тебе є... Знаю і мовчу. Навіщо людей такими розмовами бентежити? — Трохим Іванович підсів до неї ближче і, озираючись, наче його міг підслухати хтось сторонній, заговорив пошепки, гаряче, з усіх сил намагаючись переконати сестру: — Мене вони не зачеплять. Навіщо я їм потрібний? Жив тихо, смирно. Проти Радянської влади не виступав, нікого не займав, і мене ніхто не займе. А потім не забудь, іще один козир у мене е — дружина-біднячка. І ось надумав я, Софочко, запропонувати... Порадити хочу, щоб ти своє золото мені віддала на збереження, а я вже надійно його сховаю. Що ти на це скажеш? Га? Я сховаю, я...— і раптом він, зіщулившись, замовк.
Софія так подивилася на нього і так суворо насупила брови, як це бувало в неї тільки у хвилини найшаленішої люті і гніву.
— До якого часу ти будеш мене мучить? Чи тебе до контррозвідки віддати?
— Навіщо до контррозвідки? — перелякався бакалійник.— Софочко, та зрозумій же ти мої братні почуття і щирість... Ось хрест святий! — Не чекаючи, поки вона вижене його, Трохим Іванович несподівано впав перед нею на коліна, обняв її ноги, заважаючи підвестися з крісла.— Софочко, рідна... Послухай... Пропаде... Адже я знаю, пропаде твоє золото... Віддай його мені! Я збережу... Я сховаю... Ніхто ніколи не знайде...
— Пусти, пусти мене! — Софії знову спало на думку, що брат навмисно не давав їй зараз можливості підвестися, щоб потім несподівано й швидко своїми кістлявими руками схопити її за горло і задушити...— Пусти! — закричала Софія, дивлячись, як біля її ніг повзав, ридаючи, бакалійник. Але його сльози не викликали в ній ні жалю, ні співчуття, а тільки огиду і страх. Жадний і бридкий слинтяй, він тулився до її коштовного плаття немитим лицем.
— Софочко, віддай... Не я — інші візьмуть... Чужі люди тебе пограбують, твоїм багатством поживляться, а я ж брат... Старший твій брат... Однієї з тобою крові... Зглянься, пожалій... Чує моє серце — пропаде золото... інші заберуть, поживляться твоїм добром... Віддай...
— Ти збожеволів. Тебе треба одвезти до лікарні.
— Ні, Софочко, я не божевільний.., Шкода мені... Стільки літ відкладала, наживала... для чого? Софочко, поглянь, як я плачу. Невже ти не почуваєш братньої любові, вірності моєї? Адже я кожної ночі ходжу під твоїми вікнами, оберігаю твій дім, оберігаю тебе...
— Геть! — закричала Софія, відштовхнувши його від себе.— Геть! Інакше я заб'ю тебе.
У Софіїній руці несподівано блиснув маленький браунінг. Чорне дуло його краще за будь-які слова вилинуло на Трохима Івановича, примусивши його замовкнути. Не поспішаючи, він підвівся, одягнув свого засмальцьованого картуза.
— Ось як ти, Софочко, поводишся зі мною? На рідного брата руку піднімаєш? Ну що ж, я піду. Якщо ти хочеш — я піду. До побачення, мила сестрице!
Софія йому не відповіла. І тільки коли на сходах затихли його кроки, вона підійшла до дзеркала і, глянувши в нього, жахнулася. Чи то від пережитого страху, чи то від гніву обличчя її було зовсім блідим і вся вона тремтіла, немов у пропасниці.
Випивши вина і трохи заспокоївшись, Софія наказала подати коней. Розмова з братом її схвилювала. Хотілося чимсь розважити себе, кудись поїхати. Але зараз у неї були невідкладні справи. Вона умовилась зустрітися на майдані з прапорщиком Давиденком. Він тільки вчора прибув до слободи, а сьогодні, маючи якісь секретні доручення, повинен виїхати до штабу армії, що знаходився тепер у Харкові.
Давиденко, за її проханням, залишився у слободі на одну добу. Саме з ним і сподівалася Софія провести ще одну таку ж безпутну, як і колись, але приємну для неї ніч.
Коней подано. Софія без кучера поїхала до базарної площі, запрудженої народом. Люди йшли сюди безперестанку з усіх вулиць, знаючи, що па сьогодні призначено страту. Але кого саме будуть страчувати — досі лишалося таємницею.
Невідомо з чийого наказу вдарили на сполох. Жителі, ніде не помічаючи пожежі, бігли до церкви дізнатися, в чому справа, а дзвонар, щось пояснюючи із дзвіниці, показував людям в напрямі майдану.
Рівно о дванадцятій годині кількатисячний натовп слободян побачив групу вершників. Вони прямували до шибениці. По обидва боки коридора, що утворився, стали озброєні денікінці. Завмерли люди. Всі погляди були звернені на вулицю, де з'явився згодом посилений конвой.
— Ведуть!.. Ведуть!..
— А хто ж вони?
— Не чув хіба? Конокради.
— Які там конокради? Будуть ними займатися, конокрадами... Кажуть, фальшивомонетчиків викрили.
— Ану глянь, чи багато там їх? Ти високий, тобі видніше.
— Двоє. Двох спіймали. Певне, зайшлі люди.
Але ось наблизився конвой, і хтось у натовпі здивовано вигукнув:
— Лишенько! Та це ж вони столяра Македона ведуть на смерть. А поруч нього йде Терень, Михеїв онук... Що ж це таке? Таких людей вішати...
Над майданом прокотився гомін обурення. Але мовчазні конвойні спокійно йшли до шибениці, де на смертників чекав кат. Вилицюватий, рудобородий, з низьким лобом і хижо примруженими очима, він спокійно поглядав на свої жертви, ї в цьому спокої відчувалася суміш звірячої жорстокості із звичною для нього байдужістю.
Був він саме таким, яким зображують катів на плакатах. Плисові шаровари на ньому виблискували, як і його хромові чоботи.
Хтось у натовпі, пізнавши ката, сказав:
— Та це ж він Македониху мордував.
Гамір і обурення зростали з кожною хвилиною.