Сагайдачний

Андрій Чайковський

Сторінка 80 з 128

Того ми доконаємо, коли переймемося одною ідеєю, і до такого діла подамо собі руки.

— Йдучи сюди, завважив я багато кріпких монахів, що то за люде?

Плетенецький усміхнувся:

— Це моя прибічна гвардія. Ті братчики — то козаки. Я мушу приготовитися на кожний випадок, бо біда не спить. Мої вороги лише вижидають хвилі, щоб напасти і мене звідсіля прогнати, а тоді треба би знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мій славний попередник Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою від уніатів відбирати.

В тій хвилі подзвонили, і о. Плетенецький повів гостя у трапезницю, куди збиралась братія.

Ті монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вітались тепер з ним. Тепер пізнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був Памва Беринда, котрий під той час займав між українськими вченими не посліднє місце.

По обіді зійшлось кілька монахів у келії о. архімандрита на дружню розмову. Це зібрався щойно заснований Плетенецьким "Київський кружок". У ньому зібрався справді цвіт тодішньої української інтелігенції. Петро мав велику приємність познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, і прислухуватись їх розумній розмові.

Обговорювали тут різні біжучі теми і плани о. архімандрита. Показалося, що були різні пекучі недомагання, котрі треба було відразу заспокоїти. Треба видавати негайно церковні книги і шкільні учебники, а до того треба друкарні, якої Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де її роздобути і де взяти на це засоби?

Предкладали різні способи. Одні радили послати до Острога або до львівської ставропігії і купити часть друкарні, а решту доробити у себе дома.

О. архімандрит запевнив, що гроші на це будуть, бо мусять бути, і то з монастирських доходів, треба лише завести в житті монахів деякі ощадності.

— Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо, хоч ми присягали па убожество.

— Ми всі, які тут є, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча братія? Їх божищем — живіт, можуть піднести бунт.

— А я бунт здавлю зараз, — говорив твердо о. архімандрит, — бо де річ йде про рятування батьківщини і церкви, там треба усе посвятити. Говоримо всі, що наша церква занепадає, що треба її піднести, зреформувати. Зачинаймо те святе діло від себе. У нас є свій твердий монашеський устав, якого ми держатися обітували. А монахи що? Є між ними жонаті, котрі лише що жінок у келії не приводять. Другі удержують поза мурами монастиря любовниць і на них видають гроші, котрих монахи не повинні мати. Ті беззаконія і безпутствія з нашої Лаври прогналося. Лишився лише брак уміреності в яденію і питію, і до цього нам треба братися зараз. А з тих ощадностей ми купимо друкарню і то не одну. А коли я, настоятель монастиря, і ви, старшина монастиря, вдовольняємося кулешиком, то можуть це зробити і всі інші. Зачинаємо від завтра. Нині послідній раз, празника ради, була обільна трапеза, більше я такого не хочу бачити. Кому не подобається, то проженемо з монастиря, і так усьому бунтові буде кінець, і світ про це нічого не буде знати.

Петрові така постанова дуже подобалась. Він вже попереднього разу помітив, що їдять тут і п'ють далеко не по-монашому.

Як Петро прощався перед відходом, о. архімандрит каже:

— Поправжеся' , Петре, і заходи сюди частіше. Ми мусимо стояти з собою в злуці.

Петро признавав правду цим словам. О. архімандрит задумує велике діло приєднання козацтва до церкви. Треба добре обміркувати, як до цього підходити. А таке обміркування вимагає багато часу, багато дискусії.

Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Він був стурбований, бо цьому планові, котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна пані. Вона ані чути про те не хотіла, щоб її діти живились простими стравами. Що світ на це скаже, той панський світ, коли слуги про це в городі розтрублять. Петро, заслухавши турбот Аксака, ні раз тим не збентежився і не гадав від своєї думки поступатися. Він мусив свого доконати, хоч би прийшлось забігти ласки у панни Зосі.

І якраз стрінувся з Зосею в сінях. Вона, охнувши два рази, сказала йому, що вельможна пані дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона боїться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже нещаслива.

— Пане Конашевичу, — говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, — покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите місце. Те, що я нині від вельможної почула, то страшне, і я навіть вам цього повторити не смію.

— Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не хочу і не втрачу, і буде так, як я хочу і як я задумав. Я завтра з вельможною сам поговорю.

На другий день послав Антошка прохати у ясновельможної дозволу явитись у неї.

Антошко за той час, як побував під руками Петра, показався таким проворним, стільки навчився, що можна його було усюди послати.

Вельможна пані, почувши від Антошка, що Петро хоче у неї явитися, трохи затривожилася, чи не схоче він за місце подякувати. А була б велика шкода втратити такого вчителя. Його ніхто не заступить, а діти так до нього прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б він подівся.

Конашевич, йдучи до вельможної, прибрався і причепурився, як на празник. Надяг кунтуш, сап'янці, підперезався, вичесав свого чорного чуба і підкрутив вусики.

На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нині рішиться моя доля. Коли б він звідсіля мусив від'їхати, так і я втікаю з ним на край світу".

Петро ввійшов сумний, вклонився ясновельможній в пояс і поцілував у руку:

— Приходжу до вельможної пані з одним важним ділом, яке дотикається дітей вельможного панства, а моїх любих учнів і молодих приятелів. Прошу вельможної пані, я в Острозькій школі вчився не лише класичних язиків старинних греків і римлян, але також і медицини. Моїм учителем був славнозвісний учений і ректор академії, котрий вчився на славному Паризькому університеті. Отож я знаю і лікарювати, хоч не охотно цим займаюся. Вельможна пані, як дбайлива і печоло-вита мати, мусила завважити, що її оба многонадійні сини не зовсім здорові. Вони марні, слабосильні, і треба їх завчасно братися лікувати. Вони доброї конституції, із здорових родичів, і лікування певне, і то в короткім часі. А лічити їх треба так, щоб не заливати їх мікстурами, як це лікарі роблять, лише допомагати самій природі, а вона, могутня пані, дасть собі раду з такою недугою.

Пані слухала з великою увагою і немало затривожилась, почувши про недугу:

— А по чім, вашмосць, судиш, що вони нездужають?

— По їхньому вигляді і по цілім їх поведенні. У них бліді лиця, попід очима підкови, вони не можуть на одному місці довше спокійно всидіти, їм частенько поболюють голівки. Це признаки ненормального стану не лише для лікаря, але і для кожного розумного чоловіка, що уважно дивиться і обсервує.

— Яка ж на це рада?

— Заки лікар пізнає недугу і подумає над ліками, мусить дослідити недугу. У дітей цих я вже причину пізнав, бо мав на те досить часу: у них брак свіжого повітря, руху і харч, який вони вживають, шкідний. Треба змінити поживу відповідно до вимогів молодого тіла. Така пожива, яку вони тепер приймають, є гострими коріннями заправлена, затовста, заобільна. Вино для дітей, безуслівно, шкідливе. Це все викликає небажані гумори і приспішає обіг крові, а це для дитини недобре.

— Говорив мені вчора муж, що вашмосць хочеш їх на челядну страву поставити.

— Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не вирозумів мене. Я не говорив про страви челядні, лише страви прості. Я знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що і ця страва була б невідповідною для дітей.

— Простішої страви, як у мене челядь має, я не знаю.

Петро усміхнувся:

— Я зараз скажу і назву такі прості страви, як борщ, галушки, вареники, каша, трохи м'яса, а потім овочі, мед, молоко, того якнайбільше.

— Але ж таке їдять мужики на селі.

— Так, і для того вони здорові, а їх діти розумні,

— Дарма. Наш французький кухар такого варити не вміє.

— Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-міщанку на кухарку, а я їй скажу кожного дня, що нам має варити, бо і мені вже навкучилось за такою простою стравою.

— Щоби в моїм домі кухарка варила?

— Прошу вельможної пані, за моїх учнів я відповідаю моєю совістю. Тепер, коли я панству відкрив цілу правду, моя совість чиста і спокійна. Гадаю, що для добра дітей, і то ще таких гарних дітей, можна зробити з моди таку жертву, щоб побіч кухаря поставити кухарку. То все в руках вельможного панства, а не моїх. Коли не те, то моє учителювання не потриває довго.

— Хочеш, вашмосць, нас покинути?

— Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парі і розвій тіла. Одно другого не сміє на крок випередити. В тім разі не може бути мови про те, щоб ці два розвитки йшли в одну ногу. Як розвій тілесний припиниться, а він вже припиняється, то і душевний не зможе далі поступити. Тоді моя місія скінчена.

— Але, не дай Боже того, я би вмерла, — роби, як знаєш. Вашмосць розумний і вчений чоловік. Від завтра буде у нас кухарка.

За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово захоплювало її душу. В її очах Петро виріс на великого, на мудрого й ученого. Вона його обожала.

Петро вийшов від пані вдоволений. Поставив на своєму, доп'яв того, чого хотів. Був вдоволений з своєї сили, коли таку дурну павичку потрафив нагнути до своєї волі. "Тепер всі будуть так танцювати, як я їм заграю".

Панна Зося вижидала Петра в сінях.

— Пане Конашевичу, ви вмієте чудес доказувати.

— Вельможна пані дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.

"Ось та, то вже зачемеричила собі геть мною свою голівку, коли б ще тамтій павичці не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кінці моєї мови підсліпкувала на мене очко. Біда мені з тими бабами".

За обідом вельможна пані була для Петра дуже ласкава. Часто до нього заговорювала і припрошувала їсти, чого до тепер ніколи не було.

— Мої любенькі, — каже Петро до хлопців, — від завтра будемо їсти ми три разом окремо.

Пан Аксак подивився на жінку. Вона притакнула головою:

— Я доперва нині довідалася, що пан Конашевич також і лікар.

— Я не хочу тим моїм знанням користуватись, і я буду радий, коли про це ніхто не буде знати.

Пан Аксак не міг з дива вийти, як воно сталося.

77 78 79 80 81 82 83