— Це лише зовнішнє. Коли людина добуває собі харчі й притулок, вона починає мислить вищими катеґоріями. Про це говорили й утопісти, і класики наукового комунізму.
— От коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді й почнемо думати "вищими катеґоріями".
— Ситість не відкриває двері мудрості, — зітхнув я. — Треба вже тепер заохочувати дітей до тайни. Щоб тайна стала для них такою ж потребою, як хліб, повітря, більше, ніж повітря.
— Ти невиправний мрійник, — поплескав мене по плечу Н. — У мене є для тебе цікава пропозиція. Чому б тобі не піти до нас працювати? Га?
— Топити груби? Чи розважати вас грою на бандурі?
— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу проґраму. А то ми, справді, не можемо інколи вискочити з колії, проробленої попередника-ми. Треба ж частіше вискакувати з цієї колії, шукати нових.
— Щоб знову вскочити в іншу колію? — пожартував я. — Що ж, твоя пропозиція за-манлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ.
— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.
Так, жартуючи, ми й розійшлися.
Сиджу самотній у своїй "келії". Всі вже сплять. Тільки Клава ще порається на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Мама на неї кричить, а вона не звертає на те уваги. Принципова і щира.
У вікні блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В ці хвилини відчуваєш убогість таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.
Ні, ні, не лише очевидністю пізнається світобудова, наше материнське лоно. Воно гли-бинне, багатовимірне, всеосяжне. Космос — мов безмежний діамант з безліччю граней. Міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуде його таємниці лише той, хто сміливо заглядає очима розуму у прірву незвичайного, небувалого, хто визнає поза всякою мірністю велику надмірність. І не лише пізнає, а й прийме її в серце, в чуття.
Я заплющую очі. Намагаюся охопити свідомістю безмежний простір.
…Поміж зірок, ґалактик, поміж грандіозних меґасистем безкінечності пливе наша Зем-ля. Наша домівка-планета. Мініатюрний кораблик, що обдувається сонячним вітром та ґалактичними ураганами, пробирається між рифами астероїдів та комет, долає міжзоряні ту-мани і гравітаційні прірви.
Куди пливе цей кораблик? Хто відрядив його в плавання, де його чекають? Звідки взя-лися на ньому бунтівливі моряки — люди? Яка закономірність зачала їх серед вулканічних громів, грозових розрядів, у киплячих океанах планети? Хто скаже про це?
Поки що відсутня відповідь. Тисячі припущень, гіпотез, переконань. Але навіть все-сильна математика розводить руками перед загадкою виникнення життя: ймовірність випадкової появи, виникнення біосфери на планеті не ли ще мізерна, вона відсутня. Панспермія, ідея занесення життя з інших світів не розв’язує загадки, а лише відсуває відповідь у далечінь часу й простору. Те ж саме з ідеями "творення" життя деміургами інших сфер, ким би вони не виявилися, могутніми людьми, девами, богами чи навіть Абсо-лютом. Усі ці тисячолітні духовні спекуляції лише свідоцтво безсилля незрілого розуму лю-дини, котрий жахається безмірності завдання і затуляє пробоїни запитань фіговими листками наївних відповідей.
А може, відповідь дуже близько? Не треба заглядати у всеосяжність часу й простору, а розглянутись довкола, поцікавитись собою? Бо що ми побачимо в космічній масштабності, куди нас притягує зоряна безодня? Почуття очевидності, продовжені до нескінченності, при-водять нас до все нових і нових грандіозних покривал таємниці. Чутливі очі приладів загля-дають уже на мільярди світлових років, радіоастрономія, гамма та нейтриноастрономія роз-гортають перед нами сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, котрі зачалися від першоато-ма біля двадцяти мільярдів років тому. А до цього? Що було до цього? І формується нова наукова казочка: до моменту вибуху час не існував, простір теж. А що ж було? Страхітлива ущільнена синґулярність, якась суперщільна крапля субстанції, особливий стан матерії, кот-ра в певну мить "вибухнула". В яку мить, люди добрі, коли "митей" ще не було? Чи не міфотворять учені перед непосвяченими сучасниками, наводячи туманне покривало на суть проблеми? Можливо, пірнаючи у океани часів та просторів, простягаючи руки до гіпотетичних "першоатомів", намагаючись вирішити "загадки" космічних циклів "вибуху космояйця" чи його грядущого "злипання", ми нехтуємо простими й близькими природними можливостями розуміння себе й своєї місії, свого життєвого покликання.
Справді, парадоксі чим глибше ми пізнаємо закономірності меґасвіту, тим більше без-силля опановує аналітичним розумом. Досить взяти лише константи нашого руху в просторі, щоб збагнути абсурдність загальноприйнятого напрямку пізнання. З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду довкола Сонця, чи двісті разом з пла-нетами і Сонцем довкола ґалактичного центра, чи тисячі кілометрів разом з ґалактикою дов-кола метаґалактичного центру? Чи ще більше разом з метаґалактикою? Йдучи далі, ми дохо-димо до таких позавнмірних величин, за гранню яких речовина переходить у стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. А знамените "червоне зміщення" ґалактичних спектрів, розбігання меґасвіту вусебіч, роздування "міхура" світобудови у таємничу безодню позабуттєвості? Куди розбігається наш світ? Куди він росте? Суцільні протиріччя, гора таємниць, яка вивищується разом з нагромадженням нової інформації.
Невже ми безсилі пізнати світобудову й себе? Невже Н. і такі, як він, висловлюють істину, стверджуючи випадковість появи людини у космосі, а відтак обмеженість наших можливостей і чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів і ми приречені вічно перебувати у світі форм, сковані ланцюгами міри, числа й ваги? І вогняний розум людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна, володаря ча-су, котрий з давніх-давен пожирає дітей своїх? Хіба не здатен народитися з надрів матері-Геї новий титан, який покінчить із сваволею підступного бога?
Розум підказує, а серце стверджує: так не повинно бути. Вся історія планети, вся мільйоннолітня важка дорога живого світу до мислячої істоти лише перший крок на шляху великого пізнання, саморозкриття. І жахливі труднощі того шляху, муки й битви за істину лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі людини.
Взяти хоча б дивовижні, революційні ідеї Боґоло — Гука в царині математики. Це ж наші сучасники вже впритул підходять до розуміння цільності природи, котра не може бути пізнана прадавнім математичним апаратом множинності. Може, саме ця концепція повноти, цілості допоможе побачити в іншому світлі наше місце у космосі, у житті. І виникнуть нові можливості пізнання, відкриються принципово інші стежки, канали сприйняття. Ми побачи-мо мости там, де були прірви, знаки розуму та життя там, де гриміли громовиці стихій та самими пустель.
А таємнича гіпотеза академіка Маркова, про яку я вже згадував? Хіба вона не дай див-ну можливість віднайти потоки розуму в надрах мікросвітів, тобто практично в собі. Чи не виявиться суть відомого нам життя виявом життя глибин, життя міріадів огнистих часток, які зіткали наш всесвіт? Об’єднавши велике й мале, ми сформуємо живоносні пуповини в тканині універсуму, тоді впаде деспотія часу й простору.
Бо й справді, хіба не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра прадавніх мудреців у остаточну перемогу над часом? Міф твердить, що Кронос лише до тих пір пожиратиме дітей своїх, тобто живих істот і все суще, доки вони не зуміють стати над ним, не збагнуть його ілюзорність. Доки не віддадуть йому замість живого дитяти камінь, загорнутий у пелюшки, тобто обманливий світ форм, його плинний вияв. А реальна людина, глибинна суть її, розум, котрий у міфі названо маленьким Зевсом, стане недосяжний для Кроноса, і час буде подола-но, його буде позбавлено звання володаря світу. Це й буде здійсненням моєї фантастичної мрії, осягненням світу всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої еволюційні форми, переходити з одного виміру в інший. Лише тоді вони стануть правдивими господарями безмірності. Я вірю, це буде! Багато мислителів мріяло про цей чудовий час. Хіба самотні ми в безмірності, в неосяжному космосі? Гарно колись казав Дарвін, що мертва мати не може породити живих дітей. Чому ж ми виводимо живе з мертвого? Чи не є ця думка відлунням давньої біблійної казочки про "творення з нічого". І ось з’являються, мов гриби після дощу, супернаукові твердження про унікальність земного життя, про "щасливість" випадку. Тобто ми присутні при формуванні якоїсь своєрідної наукової реліґії, котра шукає доказів існування новоявленого деміурга.
Ціолковський давно намалював прекрасну картину безмежної еволюції, яка обґрунтовано, науково, сміливо пояснює наше місце у космосі. Вічність треба прийняти як всеосяжний факт вселенського життя, котре було, єсть і буде. Лише подумати: минули незліченні еволюції в різних сферах і світах. Незліченні! Виникали світила, планети, мислячі істоти на них. Вдосконалювалися, оволодівали новими ступенями енерґії та матерії, бороли-ся з хаосом, долали час. І, пізнавши закони єдності, цілості, сплітали свої зусилля в спільній ієрархічний ланцюг. Велике кільце!
Велике кільце — не химера, не мрія фантаста. Воно реальність. Воно основа еволюції, творчості, краси. Вогняні вихори думки й творчості не пропадають, не гинуть безслідно. Во-ни зберігаються в резервуарі інформаційної сфери, і той резервуар, та скарбниця безмежжя готові відкрити свої дарунки сміливим силам Землі, якщо вони приєднають свої сили й знан-ня до єдиної ріки всесвіту. Коли вони проломлять своє яйце самообмеження, відчуженості, проб’ють шкаралупу самотності…
А з глибин підсвідомості пливе єхидне запитання. Наш вічний демон сумнів жадає доказів для таких оптимістичних тверджень. Нам хочеться бачити пришельців з інших світів, говорити з ними.
Справді, правомірне запитання: чому вони не "доводять" нам своє існування? Чому не з’являються перед людьми, не допомагають їм, не проголосять того, що досягли самі?
Що ж, відповідь на такі закиди не однозначна.