Грандіозну мистецьку ідею навряд чи висувало людство за всю історію існування цивілізації. Від ідеї рухомого живопису я перейшов до ідеї рухомого театрального дійства. Згодьтесь, що перед моєю системою блякне театральна система Немировича-Данченка й Станіславського та всі інші системи.
— Так, блякне,— мовив я саркастично.
— О!—зрадів бородань, не вловивши сарказму.— Розумієте, я вирішив узагалі відмовитись від сцени. Геть сцену! Дія п’єси має відбуватись в атмосфері життя живого. Вся земля — сцена. Актори змішуються з глядачами, й подеколи актори поводяться, як публіка, а публіка, як актори. Й зрозумійте такий важливий принцип: актори не грають, а живуть у виставі навсправжки! Себто навсправжки їдять і п’ють, обіймаються й цілуються, кохаються й народжують дітей. Епізоди вистави не розігруються, а буквально втілюються в життя. Себто, довколишня дійсність і дійсність п'єси — адекватні, між ними немає ніякої різниці. Лише за такої умови вистава не просто набирає великої життєвої правдивості, а стає самим життям. Розумієте? Не якась там життєва достовірність чи правдоподібність, а саме життя! Ось який мистецький ефект передбачається ідеями рухомого театру.
На знахарчиному подвір'ї під грушею бородань викладав мені основні принципи, основоположні засади рухомого театру. Пожвавішавши, вже не скидався на безтілесний дух, що неприкаяно никає по Яблунівці. В очах замерехтіло космічним гострим пилом, зіниці знову нагадали далекі зоряні галактики, і, здавалося, серед того космічного пилу та зоряних хурделиць видимо народжуються якісь химерні чорти з чортенятами, біси з бісенятами, великі дідьки та малі.
Щоб реалізувати ідеї рухомого театру, він зібрав хлопців та дівчат із багатьох довколишніх сіл. Реквізит виготовляли самі. П’єсу написав він, бородань. У п’єсі йдеться про долю Яблунівки від сивої давнини по нинішній день. Авжеж, у п’єсі діє загін ординців-степовиків. Авжеж, не можна було обійтись без козацької чоти. Фашистські солдати, гітлерівський офіцер. А також червоноармійці. І — драматична доля дівчини, що символізує долю Яблунівки упродовж століть. Скільки випало їй звідати, зазнати, пережити, проте злигодні не зламали її душу, історичні бурі не понівечили мрійливого й чистого єства. Наділена невмирущістю й незнищенністю, вона жила не тільки в минулому, а й сьогодні, а й житиме вічно.
Сонце хилилось до обрію, з поля долинав гуркіт комбайна. І якби не той гуркіт комбайна, то здалося б, що в глибокій літній тиші Яблунівка прислухається до палкої мови художника-бороданя, який звірявся в задумах. Авжеж, ніхто б не відмовив цьому самородку ні в буйстві фантазії, ні в унікальній самобутності. Рівних йому тепер нема, а в минулому міг дорівнятися своїм генієм хіба що доктор Фауст.
Вкотре я відчув на шиї доторк шовкового аркана, на якому мене мали повести в неволю, якби не визволили козаки на весняній яблунівській околиці. А я ж тоді гадав, що з часом, із цією матеріальною субстанцією, стався якийсь катаклізм, що час минулий перемішався з часом сьогоднішнім, тому-то й довелось у космічну епоху зустрітися з живими ординцями й козаками!.. Я згадав свої зустрічі з Соломією — і першу в Будинку культури, і другу, коли дівчина навідалась до знахарчиної хати. Й оту, коли вона їхала до району в одній машині з гітлерівським офіцером, очевидно, мали десь там у гущі життя живого розіграти один з епізодів п’єси... Я згадав також весняну ніч, коли зіграв партію в шахи з озброєним фашистом. Зіграв партію в шахи не колись, а тепер, через багато років після війни. І виграв так, як, очевидно, виграв би в час війни. Мимоволі я став не глядачем, а учасником спектаклю. Але ж, мабуть, не спектаклю, а життя живого, бо принципи рухомого театру, сповідувані цим бороданем, передбачають тотожність спектаклю і життя, стирання будь-якої межі між мистецтвом і дійсністю!
І я вкотре відчув доторк шовкового аркана на шиї...
І в очі глянула погрозлива цівка "вальтера"...
— Мій спектакль мав неодмінно закінчитися колосальним успіхом. На жаль, дехто з трудящих не зрозумів принципової новизни постановки, посипалися скарги в різні інстанції. Мною зацікавилися слідчі органи, міліція. Звичайно, в першу чергу винуватий я. І винуватий у тому, що в своєму художньому методі припустився прорахунків. Тільки не втямлю, яких саме?..
-—— Слідчі органи, либонь, допоможуть зрозуміти про— рахунки в художньому методі.
— Так, так,— згодився бородань.— Я з нетерпінням чекаю, коли почнеться слідство. Результати слідства найбільше потрібні мені, щоб удосконалити метод. Щоб у майбутньому взятися за постановку ще грандіознішого спектаклю. О, скільки задумів, скільки ідей!
— І ви обходились без помічників, без асистентів?
— Подеколи радився з народом, авжеж. Як його? З отим позиченим чоловіком, із грибком маслючком, що зветься Хомою. Він знавець місцевих звичаїв, нових обрядів, історії Яблунівки. На жаль, я не в усьому приставав до його порад. А якби приставав, то, може, все обернулося б по— іншому, діло не дійшло до слідчих органів?
— Можливо, не дійшло б,— згодився я.— Хома не знався і не знається зі слідчими органами, хоча життя його напрочуд багате пригодами.
— О, скільки задумів, ідей! — вигукнув бородань.
Очі горіли фантастичним блиском у цього златоуста, в цього шаленого одержимця, сповненого творчого честолюбства. Гаразд, у Яблунівці він хотів показати долю Яблунівки від давнини по нинішній день. А коли йому запраг— неться, скажімо, поставити спектакль, де йтиметься про долю людства від печерного віку по космічний і, виходячи із настанов свого методу рухомого театру, він захоче мати за сцену всю землю? Які живі епізоди, які криваві пригоди, які драматичні події чекають у такому спектаклі як на акторів, так і на глядачів мимовільних, а глядачами в такому разі мають стати всі народи усіх країн...
Ізсутулившись, він подибцяв до воріт, а я пильно дивився в спину, сподіваючись, що бачу його востаннє і, відверто кажучи, зовсім не мріючи про нові зустрічі. У ставленні до методу рухомого театру і до методу рухомого живопису, як і до їхньої художньо-економічної системи, я повністю підтримую позицію начальника районної міліції самого товариша Венеційського. Він не тільки глибоко зрозумів, а й дійшов точних висновків, а й вдався до рішучих дій.
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ СЬОМИЙ,
де мовиться про химерну поведінку грибка маслючка, а також розказано про самобичування автора, котрий надумав чужими пирогами та своє горе поминати, котрий зумисне вкрав, а потім зумисне й кається
Отже, старший куди пошлють бодай частково, бодай консультантом, із яким не згоджуються, а все-таки виступав як один із творців методу рухомого театру! Либонь, добре, що з Хомою не згоджувались, а то довелося б і йому тримати відповідь перед прокуратурою і судом, а то б і його дочекався я в гості до знахарчиної хати. Поміркувавши, дійшов висновку, що саме до грибка маслючка й повинен був звернутись бородань за порадами. Адже знав Хома історію рідного краю, звичаї яблунівського люду були його кревними звичаями. Не кажучи вже про те, що літав і за океан, надивився звичаїв заокеанських, міг порівнювати, здатен подивитись на сільське своє життя очима, що посвіжішали й помудрішали в поїздці.
Коли після розмови з художником-бороданем мені відкрилась ця потаємна сторінка з прихованого буття позиченого чоловіка, розсіявся туман над деякими іншими пригодами. Пригадалась мені давня розмова в його хаті, коли западав сизий, мов голубине крило, вечір, і над верхівками яблунь через відчинене вікно світилась апельсинова шкурочка місяця. Грибок маслючок тоді говорив про славу, яка зрідні неславі, клявся не нести свій талант на європейські ідеологічні смітники. Тоді ж ми почули страхітливу звістку про тропічний ураган неземної сили, що приніс стільки руйнацій і страхіть... Так, на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, який написав роман "Позичений чоловік", цей ураган століття було названо "Хома"... Саме в той вечір я й побачив грибка маслючка на моріжку за садом серед кінних козаків, почув уривки їхньої балачки і, здається, вразився побаченим не менше, ніж звісткою про ураган століття.
Тепер, після зустрічі з бороданем, я розумів, що Хома й не міг не зустрічатись із самодіяльним козацтвом. Очевидно, давав якісь поради, настанови. Консультував, як їм природніше поводитись, як триматись в сідлі на коні, як володіти зброєю, бо знань старшому куди пошлють не позичати.
Згадалось, як після пам’ятного всенародного проводжання Хома сам поночі йшов на літак, який мав сісти на яблунівській околиці. За ним скрадалась тінь, що згодом обернулась на гітлерівського офіцера, котрий тримав смертовбивчу зброю в руках. Тепер я знаю, що то скрадався назирці самодіяльний артист, розігруючи живу сцену в манері методу рухомого театру. Але ж тоді я не здогадувався про такі таємниці, та й ніхто не здогадався б на моєму місці. Отож і зрадів, коли застугоніла ніч, почулось хоркання коней, дзенькнули вуздечки, заспівали шаблі, защебетали зведені курки кремінних пістолів,— і козаки, що виринули з мороку ночі, забрали з собою гітлерівського офіцера, й старший куди пошлють вільно зміг сісти на авіалайнер, що звершував екстраординарний міжнародний рейс Яблунівка — аеропорт імені Джона Кеннеді.
Правду кажуть Яблунівці: бідні не тим, що нічого не мають, а бідні тим, що нічого не знають. Тепер я відчув себе багатим не тому, що багато прожив, а тому, що багато пережив. Еге ж, не кожному пощастило мимоволі зіграти в рухомому театрі, а мені не тільки пощастило, мені вдалось навіть порятувати свої голову та ноги, а міг же позбутись, міг!
Відчував, що скоро вже мала послатись дорога з Яблунівки на Київ, і серце занило...
А що Хома не йшов до мене, то я намислив піти до Хоми. Авжеж, знайшли б слова і для розмови, й для бесіди, й для балачки. Але, як то мовиться, щастя з нещастям в одних санях їздять: я передчував щастя побачити грибка маслючка, а звідував нещастя, не бачачи його. Бо варто мені ступити на обійстя, де височіє постамент під ясеном, як Мартоха казала, що Хома на фермі коло худоби. Варто поткнутись на ферму, як зоотехнік Невечеря чи хтось із доярок казав, що Хома в бібліотеці.