Тоді ще ніхто не знав, куди кинеться вона після "театру", ніхто не вгадував у Зіньці громадських талантів, може, й вона сама ще про них не знала, Петько ж підсвідомо спробував зачепитися саме за літературу, привернути до себе Зіньчину увагу коли й не в якійсь геніальній ролі на "сцені" її "театру", то в спектаклі, вигаданому й відрежисованому ним самим від початку до кінця.
Поміг йому Антін Губрій, а коли точніше, то Сервантес. Антонів старший брат Федір привіз звідкись (звідки саме, встанови-* ти не вдалося, бо шляхи книжок в Озерах були в ті часи не простежені) пошарпаний роман Мігеля Сервантеса де Саавед-ра "Дон-Кіхот". Антін прочитав книжку сперше сам, як воно й годилося, тоді, знаючи Карналеву жадібність до книжок, "на один день" дав Петькові, і хоч мачуха звеліла ганяти горобців з конопель, "Дон-Кіхот" був прочитаний за день, і не просто прочитаний, а пережитий, так ніби всі події з Лицарем Сумного Образу відбувалися тут-таки, в Озерах, он там, за Паламаре-вою хатою, ніби він жив у такій хаті, як у Аврама Воскобойни-ка, і там, у притемнених сінях, і вмирав, оголошуючи свій заповіт, і Петько бачив широке бідне ложе, застелене ковдрою, вікно, завішене ряденцем від сонця, притрушену полином од бліх долівку, капосних курей, які щоразу вриваються в сіни, щойно хтось відхилить двері.
Увечері Петько побіг до Антона віднести книжку, Антін вивищувався над лозовим тином, широко перемірював двір, ставши на ходулі, які тоді чомусь ускочили в моду серед малечі, його сестра Галька, білява, товстенька, як і Антін, бігала слідом, канючила, щоб він дав їй спробувати, а він зневажливо поплямкував товстими своїми губами, поштурхував її ходулею.
— Ну, давай,— канючила Галька.
— Ось відчепись.
— Дай!
— Відчепись.
Петько пошкодував, що так швидко має віддавати книжку Антонові, однаково ж той, мабуть, і забув про Дон-Кіхота, захоплений своїми ходулями, він переступав босими ногами в м'якій, уже холонучій вуличній пилюзі, мовчки спостерігав за вовтузінням брата й сестрички, міцно притискував під пахвою розм'яклу від багатьох запеклих читань книжку, ще й не знаючи, * що тримає один з найславетніших творів світової літератури, і ще стояло йому перед очима все химерно-прекрасне життя сумного лицаря, але вже поймалося воно якоюсь імлою, уява членувалася, мов просвічуваний скісним промінням туман або дим, звичка переносити все читане в книжках на ту землю, якою ходив сам, переселяти навіть найрозкішніших імператорів і королів у прості озерянські хати, лише відповідно добираючи для кожного за його значенням або ж чиюсь хату під черепицею, або й під бляхою, з штудерно прикрашеним димарем і з вирізаними з бляхи візерунками, кониками й пташками на димарі, на ринвах, на гребені й усіх чотирьох скатах покрівлі, ця звичка наштовхнула Петька на думку, від якої він аж завмер, ще не вірячи, що це може статися, що ось зараз він скаже Антонові, й Антін,.. Але обачливість підказала Петькові, що починати треба не з Антона, а з Гальки, щоб відразу мати собі спільницю, він перескочив через тин, жартома вхопився за Антонові ходулі, так що той, втративши рівновагу, вимушений був зіскочити на землю й заміритися на Карналя, не вдарити, щоправда, а так, для годиться, та тут згадав про книжку, вихопив ЇЇ в товариша з-під пахви, спитав: "Ну? Не я казав?" Але Петько мав перед очима Гальку, а коли по щирості, то десь далеко-далеко виднілася йому Зінька, що не могла лишитися байдужою до його відчайдушного задуму.
— Хочеш,— спитав він несподівано Гальку,— хочеш стати нашою Дульцінеєю?
— Ким? — досить кисло поцікавилася Галька.
— Дульцінеєю.
— А хто це?
— Тю, дурна, та це ж дама серця Дон-Кіхота Ламанчсько-го! — вигукнув Антін, знов пробуючи залізти на ходулі, але в нього нічого не виходило, бо книжку він теж не хотів випускати з рук, забагато, як на такого малого й не дуже вправного хлопця. Врешті він вимушений був здатися, великодушно запропонував Петькові:
— Хочеш походити?
— Дай Гальці.
— Не вміє. Носа розквасить, буде мені від матері.
— Да-ай! — зарюмсала Галька.
— Бачиш? А ти їй — Дульцінею. Та вона й не читала і читати ще не вміє таких книжок.
— Справжня Дульціїіея Тобоська теж не вміла читати, ти ж знаєш.
Антін подивився на Петька вже трохи аж налякано.
— А ти як знаєш, що вона не вміла?
— Написано в книжці. Я оце читав, Антошо, і думав. А що, коли нам, як Дон-Кіхот? На вітряки, на баранів, на чаклунів та відьом?
— Нам? — Антін відступився від Карналя, зміряв його очима.— А хто ж Дон-Кіхот? Чи не ти?
— Ну, я.
— А Санчо Панса?
— Ти.
— Я?
— Ти. А Галька.наша Дульцінея Тобоська.
— А чарівник хто ж?
— Чарівник? — Карналь розумів, що відповідати повинен не гаючись, тільки цим він переконає Антона, але ж у Озерах надто багато було претендентів на роль характерників, чаклунів, дрібних ошуканців —Ну... Ну, дід Ирха... Він коло своїх бергамот якісь там брязкальця й дзвіночки порозвішував, а сам на возі в садку спить, щоб ніхто й грушки з дерева не зірвав.
От би його...
З Ирхою, здається, він вгадав, бо Антін давно мріяв поласувати бергамотами в діда, та й хто не мріяв, але ж як ти до них підступишся, коли там мало не сама нечиста сила мобілізована для охорони? Про вітряки, овець, цирульників, мідні тази, губернаторів, купців Антін уже і не розпитував, не цікавили його й рицарські обладунки, бо щитів, списів, луків, мечів у селі можна понаробляти скільки завгодно й з чого завгодно.
— А коні? — нарешті знайшов він найуразливіше місце в задумі Карналя.— Де ти візьмеш аж двоє коней? Чи, може, тобі з колгоспу видадуть для подвигів Бидла й Лапка?
Бидло й Лапко стали своєрідною легендою "Червоного борця". Вже забули, чиї вони були до колгоспу, але тут спарувалися, мов два рідні брати, обидва неоковирні, якоїсь мишиної масті, з велетенськими, вивернутими незграбно копитами, а вже що ледачі, то нічого подібного в Озерах за всю їхню історію не було ні серед світу людського, ні серед тваринного. Вони йшли тільки туди й тоді, куди хотіли й коли хотіли. Ніякі підганяння, вйокання, нокання, ніякі батоги, палиці, дрючки не помагали, об них можна було ламати голоблі, однаково ні Бидло, ні Лапко не зрушили з місця, коли в них немає такого задуму чи бажання, це були й не коні, а якісь конячі філософи-стоїки або просто конячі пам'ятники, в які помилково хтось вдихнув життя, і навіть самі ці коні, видно, не знали до ладу, навіщо їм це життя і що з ним робити. Подвиги па Бидлоні чи Лапкові — це було й не смішно: це просто була смерть будь-якого наміру, смерть уяви, смерть мрії.
— Ні,— сказав Карналь,— замість коней ми з тобою використаємо ходулі. На ходулях теж, як на коняці. Знесений над світом, піднятий над землею, далеко видно, всіх ворогів перевершуєш.
Антін довго чухався. Йому не хотілося бути Сапчо Пансою, але й Доп-Кіхотом не випадало, бо ж відзначався опецькува-тістю, тоді як Карналь більше надавався на сумного лицаря: сухоребрий, тонкошиїй, одним словом, слабак. Про Гальку вій не дбав: багато там вона розуміє! Назвуть Дульцінеєю, то й буде!
— А що, як спробувати? — викручуючи великим пальцем правої ноги ямку в землі, роздумливо промовив Антін.— Одежі ж для нього ніякої не треба? Бриль у мене є, а більше нема нічого.
— І в мене бриль,— сказав Карналь,— а списи ми зробимо. Хоча тобі, здається, списа не можна.
їхні пригоди закінчилися набагато швидше, ніж у Дон-Кіхо-та: вони все встигли завершити за один день.
Напали на вітряк Корецького, зняли кватирки з двох нижніх крил, почепилися на крила, а тут несподівано подув вітер, крила крутнулися, Петько встиг розчепити руки й упасти на землю, Антона ж мало не перекинуло через млин, побачивши, що його відриває від землі, нажаханий хлопець закричав, за^ плющив очі, Петько, щойно приземлившись, не встиг дати пораду товаришеві, той задриґав ногами, тоді все ж таки пустив крило і так гепнувся об землю, що Карналь налякано підбіг до нього: чи не повідбивав печінок. Але все обійшлося благополучно, і вони, ставши на ходулі, вирушили до проваль, де паслися вівці. Там спробували покататися на баранах, але тут. не пощастило Карналеві, бо баран заніс його до краю провалля, тоді став як укопаний, і хлопець, перелетівши йому через голову, покотився в глиняне урвище. Глина була м'яка, знов пощастило.
У Феньки Біловусової вони вкрали мідний тазок, перед тим вивернувши з нього вишневе варення, яке смачно пінилося. Тазок був гарячий, коли вхопили його скрученими жмутами бур'яну, насмиканого в Феньчиному городі, поки бігли з двору, обидва вимазалися варенням і, коли були ганебно впіймані Па-лажкою Трохимихою, то вигляд мали досить жалюгідний. Це не завадило їм уночі вчинити напад на садок діда Ирхи, вони під-стежили, коли дід захріп на своєму возі, підкралися і покотили воза з садка. Дід прокинувся, не міг збагнути, що з ним діється, забурмотів: "Свят-свят, нечистий напав, з нами хресна сила!", а хлопці, розігнавши воза, пустили його з бугра просто до попового ставка, але й тут не розрахували, віз вкотився в самий ставок, дошки, сіно, рядно під дідом попливли водою, Ирха закричав: "Тону-у! Рятуйте, люди добрі!" Довелося втікати, так і не покуштувавши смачних бергамотів.
їхня Дульцінея міцно спала на той час, так що сама собою відпадала потреба сповідатися їй у вчинених на її честь подвигах. Власне, й подвигів не вийшло, викликати подив, скупчити на собі увагу, примусити говорити про себе аж так, щоб дійшло те й до Зіньки і вона вирізнила з-поміж усіх Петька Карналя і помітила його,— нічого— цього не вдалося зробити, взагалі не було нічого, крім примітивної ганьби, якою не станеш хвалитися, яку й згадувати соромно. То й добре, що Галька-Дуль-цінея спала, бо, як тепер пригадав Карналь, і в Сервантеса для Дульцінеї в книжці так і не знайшлося якоїсь путящої ролі, вона існувала лише в уяві Дон-Кіхота Ламанчського. Так і Зінька тим часом існувала лише в Карналевій уяві, не наближаючись до нього, непідвладна ніяким впливам, обурливо незалежна і байдужа до всього, окрім намагання вдовольнити свою невситиму жадобу руху, діяння, палання.
Зінька стала першим секретарем комсомольського комітету їхньої школи, і це вона приймала Петька до комсомолу, хоч він і прибрехав собі два роки і страшенно боявся, що це виявиться в райкомі комсомолу, куди вони пішли за дванадцять кілометрів на чолі з Зінькою для остаточної бесіди з секретарями перед затвердженням і врученням комсомольських квитків.