Дівчина згодом відчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а потім випустила з комірчини Данила.
— Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дівчина відмахнулась рукою:
— Є такий гонивітер на нашій вулиці — один утопленик.
— Що, що?!
— Утопленик, кажу. Плавати не вміє, хоч і коло річки живе, а купатися лізе на глибоке. От і втопився був минулого року. Намучилась я, руки надірвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю тепер мороку на свою голову.
— А може, це любов? Ганнуся почервоніла:
— Та він трубить про неї, навчився в когось. А хіба ж про любов трублять? То йдете?
— Іду.
Дівчина що шурхнула до комірчини і незабаром винесла звідти зав'язану на вузол торбину, втиснула в руки Данилові шерстяну почіпку.
— Коли вже так надумались, то візьміть оцього сидора — у дорозі згодиться.
— Я, Ганнусю, стаю твоїм довічним боржником.
— І не говоріть такого... розумного.
Вони мовчки виходять на подвір'я, за яким спускається до річки некошена оболонь. Тут на передосінніх травах лежали зорі, під травами, чекаючи досвіту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя коріння, гумап щоночі вилежувався на ньому, а потім, шкутильгаючи, підіймав над землею холодок підкошеної м'яти і вологість затоплених лілей... І лілесю прозивали в дівоцтізі його Оксану. Як вона там?.. На темному полотні вечора пам'ять почала висікати жіііочий образ, наближалися великі материнські очі, підведені передосінньою жалостинкою. І діти Оксанині, і Мирослава, і Стах, і дядько Лаврін з усією сімейкою, і дід Гримич, що так гарпо співав про Морозенка, одразу підступилися до нього. Чн живі? Чи живі?
Він стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик місяця випрядав срібло, а в думках уже був біля татарського броду, отам, де коні топтали яру руту й туман, а тепер новітні ординці топчуть життя. Та пе витопчете, нелюди, зі своїм біснуватим фюрером. І в Данила самі по собі стиснулись кулаки.
— Ви вже там, біля своїх? — торкнулася його руки Ганнуся.
— Там, серденятко, там, ясочко.
— І хтось отам чекає на вас?
— Напевне чекає, якщо війна не скосила.
Дівчина засмутилась, узяла весло, що лежало біля огорожі, і вони, оброшуючись, пішли оболонню до річки, яка тихо заколисувала берег, і човни на березі, і верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало Данила. Отак тепер можна і риби, і хвилі злякатися. Пригнувшись, він опустив на воду вербовий човник — Ганнусине придане, як жартував її батько.
— Сідайте. Повезу вас по наших зорях, — зажурено сказала дівчина.
— Може, я повеслую?
— Де перекинетесь на цій душогубці. — Ганнуся тихо гребнула веслом, і човник справді пішов по зорях, лякаючи і кришачи їх.
З ким він колись плив отак уночі? Ага, то матір перевозила його, малого, через татарський брід. Тоді в човні у них лежало татарське зілля і бузьків огонь. А тепер не бузьків, а пекельний огонь пішов по всьому світі, і чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дівча з журбою в очах і серці в свої сімнадцять років?
Не поталанило йому в перші дні війни. А як поталанить тепер, до останку буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали в його районі партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє село, в свої ліси, він уже не бачив, як на віях дівчини затремтіли дві сльозинки.
Човен м'яко торкнувся берега, тут, обійнявшись, як у пісні, журились передосінням три верби. Данило вискочив на вогкий пісок, подав Ганнусі руку, і дівчина легко стрибнула на берег.
— Як ваша рана? Не озивається?
— Hi.
— І нітрохи не болить?
— — Як же вона може боліти, коли ти лікувала мене. Спасибі тобі, допечко, за все. Ганнуся схлипнула.
— Ти чого?
— Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу. Він навіть схожий на вас, тільки ви трохи вищий.
Данило пригорнув дівчину, вона стала навшпппьки, невміло поцілувала його, потім обтерла вії, а руки її впали мов неживі. Він узяв їх у свої і неждано відчув, що з кишені Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь залізяччя.
— Що це в тебе?
— Ой...
— Кажи, дівчино.
— Бельгійський браунінг другий номер, — сказала бентежачись, вийняла зброю, зважила її на руці.
— Де ти взяла його?! — здивувався і зрадів Данило.
— Та... — не знає, що сказати, і збирає зморщечки на невисокому чолі.
— Як не хочеш, то не кажи.
— Один хлопець приніс... подарунок на іменини.
— Гарні тобі подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно відказала:
— Який час, такі й подарунки.
— А той хлопець часом не Юрком зветься?
— Юрком.
— Де ж він його доп'яв?
— Говорив, що трохи позлодійкував у гітлерівців.
— Ганнусю, подаруй цю зброю мені. Дівчина сумно глянула на Данила:
— Як вам так дуже треба — тоді візьміть. Я ж знаю, що ви підете в партизани.
— Звідки це знаття?
— З усього видно. А як станете командиром, тоді заїдете за иною. Я вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете?
— Неодмінно. Дівчина зітхнула:
— Все одно обманюєте.
— Чого ти, Ганнусю?
І вже не погляд довіри, а погляд вікового жіночого докору обпікає його.
— Бо чоловіки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на дівчину.
— — Звідки ти знаєш?
— Бо мої тітки так говорили. І дорослі дівчата це кажуть... То заїдете?
— Неодмінно! От побачиш, доіісчко!
— Я буду чекати па вас. Не забудьте... І така була в ній віра, що гріх було б хоч чимось скривдити дівчину.
На річці бухикнуло весло раз і вдруге. Данило насторожився:
— Хто б це міг бути?
— Юрко! — впевнено відповіла дівчина, і в куточках її вуст вибилася зверхність.
— Звідки ти знаєш?
— А він тихачем не вміє — так веслує, наче лантухи кидає: не зпає, куди силу дівати. — Від того берега зринав човен, ось він виплив на середину річки, і Ганнуся запитала: — Юрію, це ти?
— А як ти мене впізнала? — радісно озвався ламкий голос.
— Орлиний клекіт навіть з-під хмари чути, — насмішкувато відповіла дівчина.
— Не будь, Ганнусю, відьмочкою, — Юрій знову гребнув, як лантух кинув у воду, і незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
Тепер Ганнуся гордо виструнчилась і стала однією недоступністю. Звідки це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко підходив до них. Поздоровкавшись, він удавано веселим голосом заговорив до Ганнусі:
— От не думалось зустріти тебе з кимсь.
— Як ти догадався приїхати сюди?
— Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
— Ти навіть стривожитися можеш? — насмішкою доймає хлопця.
— Таки стривожився, хоча й не було за ким, — не залишається в боргу Юрій. — Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як ішов з того подвір'я лікар.
— Який ти догадливий у нас. І що з тебе буде, коли підростеш?
Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки і все більше впевнявся, що Юрій по самі вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь, прихиляється до нього душею. Але коверзує, як уміють коверзувати дівчата, коли відчувають свою зверхність. Тільки де ж і коли таке могло взятися в оцієї лозинки, що самою правдивістю дивиться на світ? Ох ці дівчата та жінки, ох це Євине сластіє, як казав про жінок один дяк-заброда.
— Ганнусенько, то я пішов.
— А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усі стежки.
— Авжеж, проведем, — голубом забуркотів парубчак і радісно подивився па Ганнусю — на свою любов і відьмочку заодно.
XVIII
Данило, напевно, пройшов кілометрів з п'ятнадцять, і така кволість охопила його, що з-під ніг стала втікати земля, а з очей випадати зорі. Грудям не вистачало повітря, у пих почали боляче орудувати ковальські міхи. Невже навік забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурниці! Усе, і здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати недолю. Обважнілою долонею він витер піт з чола, подивився на небо, на обрій, знайшов під ним у полі два темні обриси ожередів і пересохлою стернею пішов до них.
Навколо тихо шурхотіла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрізах хиткий відблиск зірок. Щось заворушилося біля ожередів, налякало його, але одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кілька кроків, почув сполохано "скіргик", — і вгору з хурчанням бризнув табунець птахів. Він полетів вище ожереду і знову упав на стерні. Та це ж куріпки — добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в гніздах, а прямо в снігових ямках, де заставали їх сутінки чи негода. Данило не раз знаходив куріпок на засніженій озимині. А якось і додому приніс охлялих, замерзлих птахів, відходив у теплі, поклав у мішок та й завіз па озимину. Тоді довго підсміювався Семен Магазаник: "Навіть куріпчине м'ясо не вгодило нашому голові". Де він тепер і яке м'ясо споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперішній день перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темні пароплави. Десь із самого низу писнула миша, повіяло пріллю, бо снопи не по-господарськи лежали на житнищі, не на солом'яній підстилці. О, таки озвались запізнілі клопоти голови! Данило, прислухаючись до світання, пішов уздовж ожереду, чи не причаїлась і тут якась напасть, знову сполохав куріпок, що вже розбивали крилами темінь. Попереду, як па запітнілому склі, почали виростати дерева, чи не верби, а за ними, певне, протікає річка, бо звідти тягне ра-нковою прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник і весло? І де отой отряхуватий парубійко, який хоч і називає дівчину відьмочкою, та все одно побоюється її. Щось і він собі міркує в цей час, бо ж хіба не бачив, як і в нього в кишені відстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунінга у сніп, ще обвів поглядом світанок і, тривожачись, влігся на спочинок. Тепер у вуха його йшли і спадали шерехи — то від стерні, то з скирти, то з неба. Він ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетіли чирки, посміхнувся їм і з ними увійшов у неспокійний сон, де була місячна ніч, болотяне плесо і оті лисухи, що ногами й крилами відривались і відірватись по могли від води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Він, чуючи біль у грудях, зривається з землі, ловить очима світанок і незнайому жіночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
— Не полохайся, сину, — чує такий добрий голос, наче він ішов з його дитинства.
— Хто ви, тіточко? — нарешті виходить зі сну і пильно дивиться на сумовите, обведцне зажурою, літами і жіночим уболіванням обличчя.
— Я — тітка Марія, а скоро буду бабою Марією, бо донька вже останні тижні доходжує.