— Сани мої вже стоять бiля порога, кожної ночi кличе мене Iгор...
Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила:
— Нi, сину, на Київському столi вже менi не сидiти.
— З тобою будуть сини мої...
— Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так — посади синiв.
— Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась.
— Три сини — i всi три рiзнi, — зiтхнула вона. — Ярополк — вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир...
Знову помовчала княгиня...
— Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... — княгиня замовкла й кiнчила: — Нi, Ярополка треба.
— Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду.
— Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...
— Я не покину тебе, доки жива, мамо, — сказав Святослав, — i все зроблю по твоєму слову...
— То й добре! — промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.
Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.
— Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години...
Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi.
Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу:
— Iди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна.
— Сядь, Святославе! — сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа.
— От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах...
— Кому ти сповiдалась, в чiм? — не зрозумiв вiн.
— Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...
— Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити...
Квола посмiшка пробiгла по її обличчю.
— Усяке життя закiнчується, i княже — також, — промовила вона. — Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.
— Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...
— За що я тебе мушу прощати? — запитав Святослав. —Адже ти менi робила тiльки добро...
— Добро — це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
— Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! — тихо сказав Святослав.
— Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе!
— Мамо! — сказав Святослав. — Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг...
— Що мусив i змiг, — повторила його слова княгиня. — Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригадуєш Iскоростень?
— Пригадую...
— Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!..
— Ти — мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом...
— Що устав, — княгиня показала за вiкно, — коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усi землi, лiси i рiки...
— Але ж є ще й люди, мамо... Русь — не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв.
— Так, — згодилась княгиня, — Русь — це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'єднались, i ти веди їх проти ворогiв, веди проти Вiзантiї. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
— Прощаю, мамо!
— I другий раз прости...
— Прощаю...
— I третiй...
— Прощаю...
— Спасибi, сину, — княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала.
— Усе кiнчається, — згодом промовила вона i подивилась на Святослава. — Отак затихає життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi?
— Взнають, мамо, — впевнено сказав Святослав.
— Коли помру, — сказала княгиня, — не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай поховає як християнку...
— Мамо! — вирвалось у нього. — А дозволиш менi взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла...
— Ти знаєш, Святославе, — сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, — що тодi... у ту нiч... коли Малуша виїжджала з города... я пожалувала їй село... Будутин...
— Пожалувала село?
— Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти є... Знаєш тепер, яка Малуша...
Княгиня зупинилась.
— Малуша, — кiнчила княгиня. — Вона... вона дужча, нiж я... знайди... вiзьми її...
I враз очi її згасли, мертва голова одкинулась на подушки...
Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, — вiсник смертi, — з'явилося над стiнами города, зашумiла, загомонiла Гора, бояринi й воєводинi жони кинулись до княжого терема, звiдти залунали їхнi сумнi, розпачливi крики — вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.
Лiпшi ж мужi з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспiшали зараз до князя Святослава — їм треба було розв'язати багато справ.
Князь Святослав сидiв у великiй своїй свiтлицi, що виходила високими вiкнами до Днiпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кiлька воєвод, що приїхали разом iз князем вiд Дунаю, бiля дверей свiтлицi ждали напохватi слуги.
Горянськi бояри й воєводи заходили до свiтлицi, зупинялись перед князем i, низько вклонившись, мовчки одходили набiк — у годину, коли княгиня спокоїлась, але душа її, як усi вони вiрили, блукає ще десь близько, не годилось нi про що говорити.
Мовчки, схиляючи голову, вiдповiв їм i князь Святослав з синами. Люди спiвчувають їм у великому горi, горе князiв — горе i їх.
За вiкном швидко темнiло. Ще видно було темно-синi води Почайни, острiв, голубе плесо Днiпра, жовтi коси по той бiк, лiси, небо. Але все це примеркало, гасло. Нiч насувала зi сходу...
У сiнях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потiм хтось iз них з свiчкою в руках зайшов до свiтлицi i заходився запалювати свiтильники, що стояли попiд стiнами. Тодi за вiкном зовсiм потемнiло.
I враз стало видно усiх бояр i воєвод, що збились попiд стiнами. Бородатi, засмаглi мужi переминались з ноги на ногу, ховали руки з високими шапками за спиною, уперто мовчали.
Але мовчати отак увесь вечiр було несила. Один iз бояр — це був муж лiпший Лаврит — ступив крок уперед i, прокашлявшись, запитав:
— Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашiй княгинi?
Князь Святослав, що дивився, як за Днiпром спалахує зеленим сяйвом перша зоря, нiби прокинувся.
— А що? Поховаємо як треба...
— Покон велить, — вiв далi Лаврит, — поховати до вечора наступного дня, щоб душа покiйної не заблукала на небесних луках, а потрапила прямо у вирiй...
— Так, так, — загомонiло вже чимало бояр, — поховати треба завтра, по покону...
— Але я хотiв би, — подивився на мужiв своїх князь, — щоб на почестях були люди. Гiнцi вже поїхали до всiх земель, хоч повернуться звiдти не скоро. Проте i Вишгород, i Бiлгород, i Родня, i Переяслав мусять бути.
Боярин Лаврит мовчав, але з усiх куткiв свiтлицi i навiть з сiней залунали голоси:
— То правда! Вишгород i Родня мусять бути. Вони, либонь, уже їдуть. Покiйна княгиня була така недужа...
Та боярин Лаврит ще не сказав усього, що думав, Вiн загрiб широкою п'ятiрнею волосся на потилицi й голоснiше вже, роздратовано запитав:
— А тризну коли зробимо, княже? Адже пiдготуватись треба — лодiю, i слуг для жертви, i коней, i всякий запас у дорогу...
Якщо говорити правду, князь Святослав хоч i не ждав цього питання вiд своїх мужiв, але розумiв, що постати воно може. Напружене мовчання в свiтлицi свiдчило, що запитує не сам Лаврит... Поруч iз ним, як це тепер помiтив князь, стояв i сивий, старий жрець Перуна.
— Що ж, — вiдповiв на це Святослав, — готуватись до почестi, звичайно, треба, i я вже велiв це зробити, але жертви не хочу, тризни по княгинi справляти не будемо.
— Як же так? — раптом озвiрiв i закричав Лаврит. — Усi князi руськi — iже за Кия i пiсля нього — похованi були по нашому покону, i над всiма ними людiє робили тризну.
Князь Святослав поволi встав з стiльця, ступив уперед i зупинився перед боярами й воєводами з Гори. О, в цю вечорову годину вiн вiдчув, що привело їх сюди, чому вони стояли мовчки, чому так глибоко дихають i дивляться блискучими очима на нього.
— Мати моя Ольга, — сказав вiн так, щоб вони всi чули, — була християнкою i заповiдала менi поховати її як християнку — без нашого покону, без тризни.
— Без покону... без тризни... християнка, —прокотилось багатоголосе, хиже, як гадюче сичання, по свiтлицi.
— Твоя мати, княже, — голоснiше вiд усiх крикнув тодi Лаврит, — була християнкою, i ми покладемо жертви, помолимось, аби її простив Перун. Але вона була, крiм того, й нашою княгинею, через що волимо поховати її по покону, як ховали Олега, як твого батька Iгоря... Честь погребова мусить бути виконана!
Дiд Олег!
Батько Iгор!
Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит знав, куди цiлить, i вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тiльки Лаврит — коливаються попiд стiнами свiтлицi гарячi вогнi свiчад, у червонкуватому вiдсвiтi проходять перед поглядом князя бородатi, засмаглi обличчя мужiв з Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей...
— Я все сказав, — промовив князь Святослав.