Вона, Малуша, здавалося йому, повинна була бути саме такою, як богородиця...
— Мати моя! — прошепотів князь Володимир. — Аще ти жива, прийди до мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!
І це людське, живе, правдиве було не тільки в обличчі богоматері. Праворуч і ліворуч від неї, але набагато нижче, змальовані були апостоли — дуже високі, кремезні, більше схожі на воїв, аніж на святих, чолов'яги з довгими, простягнутими до богородиці руками, з суворими великими очима, всі в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.
Такі ж були й мученики, євангелісти, пророки — всі святі, змальовані в склепіннях і на стінах церкви, — в їхніх постатях було щось вигадане, штучне, але тим дужче проступали в них риси живого — сам Христос обличчям, постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли — горянських воєвод і бояр, а один з святих, євангеліст Марко, крапля в краплю схожий був на покійного купця Божедома, і посміхався навіть так, як купець, — лівим кутиком рота й одним лівим оком; люди ж, що вклонялись їм, схожі були на гриднів, ратаїв, смердів Руської землі.
Проте ні князь, ні воєводи й бояри, що оточували його, не думали про це — у високому кам'яному храмі, де все блищало, сяяло, переливалось, а в повітрі снувались пахощі ладану й смирни, де лунав урочистий спів хору, а голос людини був глухим і кволим, все нагадувало землю, але було величним, неосяжним, а через те й неземним.
Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на коліна, широко розвів рукл, промовив:
— Дивен храм твій, господи! Все премудрістю твоєю сотворив єси!
Коли ж він підвівся, то сказав єпископу Анастасу, що стояв близько від нього:
— Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однині й довіку велю давати на храм цей десятину того, що маю...
На обличчі Анастаса засяяла щаслива посмішка, — це було саме те, чого він раніше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина його прибутків — великі скарби.
— Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ віддасть тобі Всевишній... А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородиці довіку Десятинним. — Так і буде! — згодився князь.
9
У палаті Людяній ще горять свічі, в яскравому їх сяйві князь Володимир сидить у дубовому кріслі — в сріблястому колової, з багряним корзном на плечах, у червоного хза чоботях; боярство й воєводи стоять там, де темніше, — попід стінами палати, в кутках, біля поручнів сходів.
Душно! Ніч була парка й гаряча, розчинені двері й вікна, що виходять до Дніпра, але й звідси не тягне свіжим повітрям — горить земля, гаряча вода в берегах.
Чому нині так рано встав князь, чому боярство, мужі, воєводи ще потемному прийшли до терема, чому всі вони, і навіть князь, неспокійні, тривожні, чого ждуть?
— Ми готові!.. Твори, княже, суд і правду! — чути в палаті один, другий голос.
У сінях, а потім на сходах чути кроки небагатьох людей — ось на верху стало кілька гриднів, вибігли тіуни, ябетники, ємці, вони стали, ждуть.
І от знову лунають кроки — сходами йде кілька чоловік; спочатку видно їхні голови, плечі, далі руки, ноги.
То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, він ступав твердо й важко, дивився в землю, руки зв'язані за спиною.
Гридні штовхали його, але він, либонь, уже не відчував їхніх ударів; крок, ще крок, Давило став посеред палати.
Князь Володимир і смерд Давило — один напроти одного, князь у сріблясто-багряних своїх одягах у кріслі, Давило — з непокритою головою, у вретищі, босий — перед ним.
— Оцей смерд наробив багато зла на Подолі, — чути в палаті голос тіуна Чурки, — він давно тать і розбійник, убив купця Божедома.
Але князь Володимир не чув цих слів, він дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, круті брови над сірими очима, трохи пласкуватий ніс, набряклі уста.
Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його пам'яті виринали дні дитинства й юнацтва, — ні, він тоді не зустрічав цього смерда; Новгород? — ні, цей смерд туди не міг потрапити; січі під Любечем, у Києві?..
...Рано на світанні князь Володимир вступав до Києва. На Подолі його зустрічали воєвода Рубач, гридень Тур, іде багато людей, які боролись з Ярополком, а між ними, так, між ними був і смерд, що стояв зараз перед ним, тільки Володимир не встиг тоді запитати — хто ж він?
— Як твоє ім'я? — запитав нині князь Володимир.
— Давило, — відповів смерд.
— Ти зустрічав мене на Подолі? — з натиском і нібито з болем продовжив князь.
— Правда, княже, було таке на Подолі... — пролунало в палаті, але ніхто з бояр і воєвод не зрозумів, що саме запитував у смерда князь, як не зрозуміли й того, чому так відповів на це Давило.
— Він, він, княже, — гомоніли бояри, тіуни, ябетннки, — грабував склепища на Подолі, це він убив купця Божедома — в сінях стоять відоки й послухи, вони скажуть усю правду.
Князь не велів, як годилось і як завжди водилось у таких випадках, кликати відоків і послухів, а запитав просто в смерда:
— Ти вчинив татьбу, убив купця?
У палаті настала тиша, бояри й воєводи знали, що смерда вже допитували з іспитом — залізом, водою, але він нічого не сказав, мовчав, — що ж тепер скаже князеві?
Довго мовчав і Давило. Це була хвилина, коли він міг сказати князеві так багато — розповісти про своє важке життя, згадати, як з мечем у руках він колись захищав його — князя, як довго вірив у нього, а далі вже не мав сили терпіти, через що убив купця Божедома.
Міг Давило — і про це він також подумав — сказати князеві, що не повинен у смерті купця, — його допитували вже залізом і водою, нічого не вирвали, ще одно слово — і князь Володимир його помилує.
Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Ні! Давило — смерд, найбідніша в городі людина, та жив по правді, за правду зараз загибає, нехай же правдою докінчується і його життя.
Давило глибоко зітхнув, здвигнув плечима.
— Так, княже, — тихо й спокійно відповів він. — Це я грабував склепища купця Божедома, а потім і вбив його... Палату прорвало.
— Бачиш, княже, — лунали голоси, — ось він, тать і розбійник, ось ворог твій і наш, княже... Да убієн і сам буде! Проте князь Володимир не поспішав. Перед ним стояв не один смерд Давило, він бачив за ним щось більше, страшніше.
— Смерде Давиде! — прозвучав у палаті неспокійний, уривчастий голос князя. — Навіщо й чому ти вчинив так?..
Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокійний, відповів просто, щиро:
— А що мені було робити, княже? Мав колись двір на Перевесищі — князь Ярополк викопав там рів. Дали мені двір на Оболоні, а я не мав там ні зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, — голосніше сказав Давило, — я працював у купця як віл — з рання до ночі, а часто й уночі, на нього працювали й жона моя, діти, але купу легко взяти, набагато важче віддати, аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки...
Це були страшні слова про те, яка глибока прірва виросла між боярами й воєводами, що стояли тут, у Золотій палаті, й убогим смердом.
— У мене, княже, нічого-нічого немає в світі, — хрипко говорив Давило, — я аки птах, що гнізда не має. Божедом не дав мені жити, був я закупом, став холопом обельним... Так що ж робити, куди піти, до кого? Я убив Божедома, уб'ю того, хто забирає мій шмат хліба...
Це були сміливі, загрозливі, просто зухвалі слова; всі в палаті жахнулись, зашуміли, загомоніли:
— Смерть йому! Смерть!
Тільки сам холоп Давило не здивувався тому, що ці слова вирвались з його горла, — він знав, що зробив, знав, що його жде, він більше ні на що не надіявся — так і тільки так мусив говорити!
Князь Володимир, мабуть, не почув останніх слів холопа, не чув навіть шуму в палаті. На мить, якусь одну мить, він зрозумів усе, що сталось з Давилом, відчув, здавалося, муку, горе, розпач цієї людини-птаха, що втратила землю, рало, а далі взяла в руки й топір.
І за коротку мить він зрозумів ще одно — оцей смерд Давило і всі, що стоять за ним, небезпечні не тільки для бояр, воєвод, купців, а для всієї держави. Нині він підняв сокиру на Божедома, завтра піде проти нього.
— Ти язичник? — запитав Володимир.
— Ні, княже, християнин, — сказав Давило. Це була, либонь, чи не найстрашніша в житті князя Володимира хвилина. Досі йому тільки інші говорили про його княжу владу, сам же він боровся за неї, щоб дужою, незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка справді всемогутня його десниця, — він може карати й милувати, давати людям життя і забирати його в них, він пише переложний закон, якого й сам не може змінити. Дивись, княже Володимире, до якої вершини ти дійшов!..
І він сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серці Давила, нічого не міг зробити, закон є закон, минуле відступило, його вже не існувало, було важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один, а воєвод, бояр, мужів багато, — йому не зупинити того, що йде на Русі, але хоче рятувати Русь, мусить творити нові суд і правду...
Лишалось одно — Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й інші смерди; якщо він викаже їх, може, легша стане і його провина.
— З ким ішов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? — суворо запитав князь.
Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, підозра. Невже ж князь Володимир не знає ще Давила, не розгадав його?
— Княже, — промовив він. — Таких, як я, є множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам... Він був готовий до всього, що скаже князь.
— Да убієн буде! — промовив Володимир, встав з крісла й пішов з палати.
1
0
Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянці недалеко від Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустріне Тура — він іде до Дніпра ловити рибу, збирає гриби в лісах, злаки в лузі.
Цього разу Тур не такий, як завжди, — в промінні згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно бліде обличчя, на якому дрібно смикаються м'язи, закушені уста, а під очима й на щоках кілька сльозин.
— Що з тобою, Туре? Ти плакав?
Він оглядається навкруг, наче хоче подивитись, чи не підслухує їх хтось? Але хто й чого їх буде слухати тут, у лузі? Тур одвернувся від Малуші для того, щоб справді змахнути рукою з щоки сльози.
— Ні, я не плачу, Малушо! Це тобі тільки здалося, — він пробує посміхнутись.
Проте Малуше знає, що це не так, — на щоках у нього були сльози, і зараз у Тура смикається обличчя, тремтять уста.
— Сядь, Туре, — показує на пень Малуша, — і говори, говори...
Він сідає на пень.