Минулої зими, одразу ж по приїзді до Вілюйська, Павло трохи побоювався, щоб ці два його приятелі не стали запеклими ворогами: адже Байбал тоді й не приховував своєї неприязні до Дулемби. Правда, Генрик Адамович не дуже сердився на те, іноді навіть посміювався незлобливо, проте могло статися всіляке — у Байбала вдача крутенька: якщо він уже зненавидить когось, то не так легко розвіяти ту ненависть.
Але згодом, якось зовсім несподівано, стався злам на краще. Причини цього повороту залишаються загадкою й досі. Вони могли бути в тому, що Дулемба, закінчивши відбудову вартівні, не дуже часто навідував Павла, і Байбалові ревнощі, нічим не живлені, зійшли нанівець. Могло вплинути й те, що Байбал відчув у Дулембі освічену людину, знайому з творами Чернишевського. Може, зближало їх і теслярське ремесло.
Ну, та що б там не впливало, але вже ранньої провесни варшавський робітник і бордонський барахсан столярували разом. За роботою, очевидно, багато говорили про своє життя, бо, забігши якось увечері до Грабовського, Байбал почав розпитувати про Варшаву, Київ, іркутську тюрму, карійську каторгу, смерть Надії Сигиди, захоплено говорив про тих, хто створив партію "Пролетаріат", а Дулембою не міг нахвалитися. Коли ж настало літо, почали вкупі ловити рибу. От і сьогодні з річки прибігли.
— Павле! — гукнув Генрик Адамович, що допомагав Гавриловій. — Йди-но сюди, занесемо Дабиита в юрту.
21
Свято исиах, котрим якути зустрічають літо і вславляють конярство та вдатних вершників, Грабовський бачив ще торік у Бордонському наслегу, і воно не сподобалось йому. Там порядкував Югай. Він поскликав до себе таких, як і сам, багатіїв з Мархіно та найближчих селищ, і тут з ними просив бога Дьєсегея побільшити їхні конячі гурти. Вони пили, їли, розважалися, а барахсани лише здалеку дивилися на ті розкішні веселощі.
Повернувся тоді в юрту з гнітючим почуттям, якого не міг позбутися кілька днів. Тому й зараз не квапився.
— Що там твій Югай? — говорив з серцем Байбал. — Свято справляє не він, а громада. Хіба можна не піти? Правда, Гене?
— Правда, — підтримав його Дулемба, одягнений по-святковому. — Громаду треба шанувати.
Свято влаштовувалось на широкому вигоні, де вже юрмилося чимало люду. Сивоголовий дідусь Мичар люб'язно вітав прибулих:
— Спасибі, що прийшли, не погордували нами.
— Ну, не я тобі казав? — радісно посміхнувся Байбал. — Громаду, Павле, правду мовить Генрик Адамович, треба шанувати.
Увагу Грабовського привернула дивна споруда. Такої на бордонському святі не було. На чотирьох стовпах висотою в сажень прибита гладенька перекладина. Довкола них устромлені в землю молоденькі берізки, віття яких сягає перекладини і майже повністю закриває її. Обабіч струнчаться ще два ряди берізок, обв'язані квітчастою волосяною шворкою. До неї поприплетено силу-силенну барвистих стрічок, іграшок та кілька телячих намордників.
— Це, — каже тихо Байбал Грабовському й Дулембі, — називається тюселге, тобто коло, а для чого воно, скоро побачите.
Сажнів за п'ять від тюселге чоловіки закопують товстий модриновий стовп. Міцно утрамбувавши землю, просвердлюють вісім дірок і забивають у них чисто вистругані білі кілки. Вище і нижче шийки стовп прикрашають десятьма обручами різного кольору, а поверх них прив'язують мотузки з пасмами конячого хвоста й гриви. Повтикавши навкруги берізки, до нього припинають білого коня, озброєного й окульбаченого старовинним сідлом у срібній оправі.
Жінки зайняті своїм ділом. Он дві несуть масивну шкіряну баддю з кумисом. Притуливши її до крайнього стовпа тюселге, перекидають квітчасту шворку через перекладину. Інші підносять туди наповнені кумисом глечики, кварти, що називаються чоронами, кухлики, миски з м'ясом, кашею та іншими наїдками.
— Не кваптеся з цим, — підходить до них Мичар. — А де ж стане далбар чибичах?
Слідом за ним парубки підносять порожню берестову діжчину, гарно оздоблену конячим волоссям, і ставлять її поруч з великою баддею. Мичар наливає в неї кумис, кладе кавалок коров'ячого масла і розмішує новою березовою ложкою, держак якої прикрашено мичкою білої гриви.
— Отак, — клацає задоволене язиком. — Далбар чибичах готовий. Хай не гніваються на нас небожителі й духи природи.
Байбал торкнув Грабовського за лікоть.
— Ось почнеться алгис, якого в Бордонському наслегу ніхто не знає і не годен зробити.
— Що то таке?
— Заклинання, яке виголошується при висвяченні юнаків у вершники. Слухай.
Ще раз оглянувши тюселге, Мичар надягнув шапку з срібним візерунком, перехоплену двома яскраво-червоними стрічками, покликав до себе дев'ять юнаків та вісім дівчат і дав їм по чорону й кухлику з кумисом. Потім поставив хлопців у лаву обличчям до сходу сонця, дівчат — ліворуч. Став між ними, підпалив багаття, вклякнув на ліве коліно, підняв праву руку догори й почав:
Нарешті прийшов той день,
Коли ми дев'яти юнакам,
Які ще не зналися з тими,
Хто ходить у спідницях,
А також дівчатам
Шанобливо підносимо
Великі чорони й маленькі кухлики.
І повторюємо: цей день, молоді наш!,
Настав. Ми вас напуваємо й годуємо
Через синє полум'я.
Залишений нашим дідом-прадідом
Еллеєм Боотуром заповіт,
Укладений ним колись звичай
Мусить бути священним
І для всіх наступних поколінь.
Хай царствують щастя й радість!
Дідусь на мить змовк, передихнув, звівся на ноги й обернувся врочистим лицем на схід:
Святи Кюрре Дьєсегею,
Називаючи твоє славне ім'я,
Звеличуючи твою високу славу,
Підносимо тобі в чоронах яства,
Через священний вогонь наливаємо,
Через голубе полум'я частуємо!
Узявши в руки найбільший чорон, Мичар тричі хлюпнув у вогонь кумис, нахиляючи посуд до себе.
— Хто такий цей самий Дьєсегей, що йому така шана? — питає стиха Грабовський Байбала.
— Наш великий бог, — відповідає той. — Покровитель коней, всього конярства. Слухай, слухай.
А Мичар, поклавши спорожнілий чорон, вів далі:
Боги наші, святі духи землі!
Благаємо: посміхніться радісно нам
І дбайте про наш достаток!
Вам найпершим подаємо яства,
Котрих ще ніхто не куштував, —
Дев'ять чоронів кумису підносимо вам!
Звеличуємо вашу високу славу,
Через вогонь наливаємо,
Через голубе полум'я частуємо!
Розмашисте зачерпнув березовою ложкою з далбар чибичаха смачної кумисо-масляної суміші, покропив нею берізки біля тюселге, зняв з голови свою обрядову шапку.
Люди почали всідатися на землю. Скоро довкола напоїв та наїдків утворилися три гурти: чоловічий, жіночий, молодіжний.
— Вас, — кивнув Мичар Грабовському й Дулембі, — прошу сюди. Сідайте ось тут, — вказав на вільне місце біля шкіряної бадді. — А ти, Байбале, порядкуй серед дітей.
Мичар першим пригубився до великого чорона і, як велить звичай, передав його сусідові — Генрику Адамовичу. Від Дулемби чорон потрапив до Грабовського і згодом, обійшовши все чоловіче товариство, вже порожній, повернувся до Мичара. Далі кожен пригощав сам себе: пив кухликом кумис, заїдав кашею, м'ясом, симою, заболонними коржами.
Після святкової трапези почалися розваги. Кволий і хриплий голос Мичара затягнув пісню про славетних косарів, яку дружно підхопив увесь чоловічий гурт:
Такий, як Титків син,
Як велет Бахаана,
Котрий впродовж всієї косовиці
Накошував щодня по вісім копиць сіна,
Такий не народився ще.
— Слава! Слава доброму косареві! — залунало в молодіжному гурті так, що білий кінь коло шанобливого стовпа став дибки.
Той гурт уже розгойдував свою пісню:
Тих, що з кокардами на шапках, — геть!
Тих, хто в еполетах, — повалити!
Тих, які чваняться кортиком, — знищити!
Тих, які тронові служать, — також!
— Агей! — гукнув молоді Мичар. — Хто там забаг на хара масу? Тихіше треба.
— Чого тихіше?! — подав голос Байбал. — Ми й так багато мовчимо. Не затикай нам рота хоч на свято. Хара маса... Співайте, співайте, хлопці, щоб знали царські офіцери, а вкупі з ними наші тойони, що чекає їх. Настане пора — згинуть усі до одного, як чорні паути.
Жінки й діти слухали олонхосута. До них скоро приєдналися майже всі учасники исиаху.
Олонхосут, чоловік років за п'ятдесят, видно, з коліна вілюйських барахсанів, мав гарний голос і хист імпровізатора. Говорив розважно, вдумливо, немовби на ходу складав героїчний епос про легендарного предка якутів Нюргуна-Боотура, прозваного Стрімким. Свою розповідь часто переплітав ритмічним речитативом та приємним баритональним співом. Одягни його в білі гребінні штани й сорочку, дай солом'яного бриля на голову, а в руки бандуру — і готовий тобі кобзар.
— Но! — заохочує Байбал оповідача.
У Павловій уяві, збудженій і розкриленій натхненними словами олонхосута, поволі виростає оповита романтичним серпанком звабна постать Нюргуна, окреслюються його патріотичні й волелюбні діла, його самовіддане служіння "середньому світові", тобто якутській землі, на якій випала доля жити племені айии аймага. На цю багату чудову землю Нюргуна посадовив творець всесвіту Юрюн Айии та властитель людських доль Дьилга Хаан, звелівши йому бути на ній господарем і обороняти плем'я айии аймага від нападів абааси — потворних носіїв зла з "нижнього світу", котрий навіть уявити собі важко.
Виконуючи це веління, Нюргун-Боотур звершує багато подвигів. У тяжких герцях знищує він лихих богатирів абааси Йииста Хара, Тимір Дьєсиентейя, злого чарівника Алип-Хара; визволяє з абааської неволі свою сестру Айтали-Куо, красуню Кюн Туйярима та тридцять дев'ять мужів "середнього світу". Тридцять днів змагається він з одноруким та одноногим циклопом Уотом Усутааки...
Нюргун не завойовник, а благородний лицар — не бере в полон, не грабує переможених. І мудрий господар, викорінюючи лихо в рідному краю, дбає про народний достаток:
Загороджує обори для скотини,
Колиски майструє для дітей,
Став прабатьком всіх людей
Незмірної якутської землі.
— Отакий наш славетний предок Нюргун-Боотур Стрімкий, — врочисто закінчує олонхосут.
Він бере свій чорон і, сьорбнувши кумису, починає мовчки закурювати. Якийсь час усі мовчать. Тільки гарячий блиск очей видає їхню глибоку схвильованість.
— Да-а-а, — порушив мовчанку Байбал. — Були колись мужі в Якутії, а тепер — одне сміття.
— То ми, виходить, сміття? — подає голос Мичар.
— Ні, не сміття, ми — люди, але зараз не про нас кажу. Тойони, баї, купці, царські чиновники, попи, шамани — коли на них уже прийде безстрашний Нюргун?
— Ти знову про своє? І свербить же тобі язик.